Палата без числа

Вражливий Василь

ПАЛАТА БЕЗ ЧИСЛА

Низ вікна завішує легкий шовк моря, по якім пропливають нерівні соняшніі смуги, а вище—синє, боляче на око, небо. Коли підійти до лутки, то вирине ряд кіпарисів та спотворені кущі самшиту,—вони розляглися величезними їжаками біля сірої, порізаної тінню, доріжки. Розмарніл ялини, знеможено порозвішувавши волохате гілля, затуляють криву гірську вулицю, що криється із своїм життям. Сліпучий блиск сонця вирізує на підлозі жовті квадрати, а спека нагріває далеке море, камінь і легені. Часом по рінні шелестять чиїсь кроки, тоді до вікна підбігає якийсь хорий в халаті, що сумно й зацікавлено проводить очима постать.

У палаті—троє: Коля-вчитель, він до того висушений хоробою, що чаїсом на його обличчі видно найменші жилки,—низький, метушливий прокурор і селянин з глухого Полісся, Ґудзь. Всі вони втратили тут своє колишнє обличчя, а нудьга від довгого лежання зробила їх дріб'язковими і злими. Часом прокурор і Ґудзь лаються цілими годинами, закидаючи один одного найуїдливішими іі несправедливими образами. Сварка їх стомлює,—півдня, найбільше день, вони не розмовляють, уперто думаючи про помсту, а потім знову починають лагідні балачки, в яких кожна хвилина змінює тон. II так без кінця.

Температура щодня настирливо підіймається. Сьогодні Ґудзь—справжній скептик. Його руки, на яких ще не зникли сліди мозолів, зневажливо крутять термометр, а очі недовірливо спинилися на кінці ртутної голки. На обличчі йому завжди хитрувата посмішка,—її зробив шрам од польської кулі, що розрізала щетинувате підборіддя, яке заросло згодом ніжною і дуже білою шкурою.

— Учені, називаються...— на деякий час Ґудзь свої слова перетинає сердитою лайкою.—Тімпературу мірять?.. Повісили б той тірмометр на стіні і годі... Сонце на все гріє однаково... А то видумають!

У хорих на диво однакова температура, тому Ґудзя важко переконати, — на його думку, все з'ясовується сонцем.

— А на тиф ти хорів?—спитав Коля-вчитель.

— Ну, та й що? Це ж не тиф?

— Ану, лишень, струси термометр...

Він олютіло помахав рукою і поклав термометр на стіл. Звичайно, ртуть заховалася в кульку.

— Це неправильний,— промовив сердито Ґудзь, почуваючи свою поразку. Прокурор зареготав, він навіть став захлинатися від сміху, а Коля-вчитель, нервово примруживши очі, гидливо глянув на нього.

— Перестань! Як тобі не сором? Він же темний чоловік... Але Ґудзь образився.

— Теж мені учений!.. Ляж!

Знову сміх. Тепер сміється не сам прокурор, а й Ґудзь,— їм обом, справді, здається смішним довге худе Колине тіло, що витяглося під простирадлом.

Це і був початок безглуздих жартів, що із сьогодні вибрали своєю жертвою Колю. Вночі, що відрізнялася від дня тут тільки синьою свіжістю, до Колиного ліжка нечутно прив'язали коробку із поламаним сірником усередині. Веселий прокурор знав безліч таких штук. Удлючи із себе зовсім сонного, він сам сіпав за невидиму нитку. Коробка скрипіла,—здавалося, що на Колиному ліжку почала щось гризти ииш, бо ше вдень прокурор налякав Колю пацюками, він запевняв, що перед вечором бачив їх у палаті з десяток.

Простирадло заворушилося, а з подушки підвелася чорна голова. Коля насторожено прислухався. Шкрябання не вщухало. Здавалося, що товариші давно вже міцно сплять. Колі раптом згадалися слова одного діда, що і зараз, мабуть, ще живе у тім селі, де він учителював.

— Перед смертю завжди, сину, щось вчувається, —казав дід.

Надто безглуздо було вірити в ці слова, але мимоволі непереможний панічний жах охопив Колю. Першої хвилини він не здолав сплигнути з ліжка, почуваючи, що руки й ноги зовсім його не слухаються. Потім, дико озирнувшися, він рвонувся в коридор, ніби його щось тримало.

— Сестро! Сестро!

З найближчих палат виглянули хорі, змучені вкрай нічні:цями, але незабаром вони знову поховалися за двері, бо давно вже звикли до цих зойків. Один з них, думаючи, мабуть, що Коля хоче скаржитися на товаришів, зневажливо кинув: "ябеда!"

— Це пи, Колю, так кричите? Не треба, гог.убчикуі людей побудите!

Повна жінка, в білій пов'язці привітно дивих.ася на хорого,—щоб заспокоїти, вона, за давньою своєю звичкою, стала лагідно гладити йому руку. Ніхто краще з?і неї не міг навівати на хорих слухнянність і спокій. В її очах, створених для материних поглядів, було надто багато ніжности. Вона не сбуруззалася навіть тих хвилин, коли зголоднілі за жінкою хорі, які вечорами тинялися по коридорі, раптом починали десь у темному кутку тискати її в обіймах. Тоді вона, намагаючися звільнитися, тихо крізь сміх говорила: "вам нервуватися не можна", але в ній надто багато було покірливости.

— Навіщо ж ви мене кликали?

— Страшно стало...

— Хіба ви маленький хлопчик?

і вона, справді, як малого хлопця, взяла його за руку. В палаті було тихо, тільки за вікном, унизу, шуміли хьилі, гойдаючи разки ліхтарів, що попадали з молу у воду.

Дбайливо огорнувши хорого простирадлом, сестра сіла в його ногах на ліжкові.

— Чом же ви не спите?

— Я вдень спав... А сусіди мої сплять? Мабуть... надобраніч вам! я піду)

— Не йдіть,—він схопив сестру га руку, боячися зоставатися на самоті.—Посидьте біля мене, бо чогось дуже важко мені...

Таких ночей через саімотність можна збожеволіти. Сон проганяють найхимерніші думки—вони пливуть, як повінь, беручися невідомо відкіля. Колі стала горіти голова, як після вливання кальцію, горло пересохло,—він раз-у-раз облизуваз обсохлі губи.

— Я зараз думаю про смерть,—промовии Копя.

— Ну, от, так і знала,—скрикнула сестра.

— Справді, безглуздо думати про це... бо однаково рано чи пізно мусиш умерти, але думки не слухаються ж... У мене далеко відціля є дружина й малий син,—я їх дуже люблю... а от, уже цілих два місяці я не одержував листа...

— Це звичайна річ, Колю!—дружина просто боїться нервувати вас своїми листами.

— Боїться?—Перепитав Коля.— Ні, не боїт"ся, мене просто забули... А в розлуці, в цій тюрмі, можна вмерти од одної цієї думки... Тим гірше, що проклята пам'ять пригадує найзворушливіше... Чи ін; були кэлинебудь закохані? — спитав він, не надаючи ніякого значення цій фразі.

— На жаль, ні!—вона хотіла відповісти жартуючи, але мимоволі зідхнула.

— А я й зараз закоханий...— Він захвилювався. Його слова стали важкі й болючі. Сестра дгівно вже звикла вислухувати найінтимніші думки хорих, але лосі ніхто ще з нею не говорив з таким болем. Вона низьке схилила голову і, напевно, Колині спогади не менше хвилювали її. ніж його самого.

— її звуть Ніна—правда хороше ім'я?.. Ми тоді були несміливі, наївні, але скільки кохання було її нас!.. Хіба людина двічі може переживати такі хвилини?..

Він замовк, голова йому безсило впала на подушку. Тоді сестра рвучко випросталася.

— От, і добалакалися!—Зона злякано схопила руку хорого, в якій часто й знеможено бивс" пульс.—Заспокойтеся, Колю! От, горе...

Збігавши до своєї кімнати, вона принесла із собою якихсь ліків, що їх байдуже випив Коля.

— Ну, спіть жеі

Сестра ще раз глянула на хорого, а потім вийшла з палати.

Несподівано зарипіли пружини на прокуроровому ліжку, він сам підвівся, напружено повернувшися обличчям до Колі.

— Чи він дихає ще?—спитав у Ґудзя вголос прокурор. Обуренню його не було краю. Перемішуючи слова свої з лайкою, він раптом щосили закричав:

— Тут ввесь персонал розігнати треба. Ніхто не має права класти смертника до нас—для цього е: окрема палата...—Проте голос його увірвався—він зрозуміи свою необережність.—Ти спиш, Колю?—спитав він яко кога лагідніше.

— Ні, не сплю.

— Пробач мене, дурня.

— Чому ж? Ти правду сказав... Справді, я, мабуть, більше хворий, ніж ви. Мене б перевели відціля, так *гіСЦЬ цемає.—Йому було дуже важко розмовляти, але ніщо б більше не зворушило його цієї хвилини.

За ялинами, на вулиці, погасли останні ліхтарі. Місто спало. Місяць, що лямпою. повісився посеред вікна, обточував холодним світлом зігнену постать Ґудзя. Він сидів, притуливши долоні до давно неголених щік. Прокурор спробувавбув засміятися, але, бачачи тільки очі Ґудзеві, відразу замовк.

— Нехороший ти чоловік, прокуроре!.. Просто сволоч ти...—Цієї хвилини Ґудзь сам на себе був непохожий,— посмішки його ніхто не бачив.—Хіба в тебе душі немає: чоловіка і так гнітить, а ти ще навалюєш на нього" В мене теж удома жінка.

— А хіба я кажу, що я невинуватий?

— Нехороший ти чоловік,—повторив Ґудзь.—Учитель, он, тебе не вилаяв, а я б на його місці і зуби золоті повикидав тобі з рота... так то!

— А що ж він, справді? Захотілося йому, щоб і жінка разом із ним умирала! Подумаєш, дикунські звкчаї згадав,— прокурор знову щосили засміявся.

— Чому ж ти смієшся?—розгнівано спитав Ґудзь.

— Чудно, от і все! Наш учитель тут, а жінка його там... Листів жде! На біса він їй здався?

— Замовч!—Раптом крикнув Ґудзь. Він навіть кинувся був до прокурора, що несподівано жалібно промовив:

— Та яж жартував...

До ранку вони мовчали, часом сходив неї них короткий тривожний сон.

Знлкапи темні фарби на стінах,—вони обділялися назустріч дню і на них можна було вже розібрати крихти

□огано розмішаною вапна. По морю соние розлило золоті озера, в яких купався чистий білий пароплав. Над узбережжям скиглили мартини, а з пристані, як акомпаньямент до них, чулося неприємне скрипіння ланцюга. По рінні зашелестіли чиїсь ранні кроки, а в гірськім санаторії спр-кійно задзвонив церковний дзвін. Так починався день. Ґудзь спав, широко розтулиьши рота і ще більше посміхаючись уві сні. Обличчя Колі-вчителя скупо порожевіло на щоках, а простирадло раз-у-раз здригалася від частого дихання. Його довге тіло сіпалося під ковдрою, часом він схлипував, як дитина,—і од того прокуророві був сором, він удавав., що спить. Раптом Колині губи здригнулися— він закашлявся. Тоді повіки підвелися, а з-під них виглянули запалі, блискучі, але зовсім не сонні очі. Коля встав, хотів нахилитися, але густа, як олійна фарба, кров упала на простирадло раніше, ніж він це встиг зробити.

Маючи здібність завжди з'являтися вчасно, цієї хвилини в палату ввійшла сестра. Вливши в рот хорому кальцію, вона стурбовано повернулася до своєї кімнати, її ніколи не приваблювало втручання в особисте життя хорих. але: вперше цього ранку вона зрадила свою давню звичку. Вперше ця маленька повна жінка стисла сердито губи і з серцем розбила шклянку, що стояла на столі.

— Гидотаі—прошепотіла, вона.

А потім, походивши деякий час по кімнаті, сестра взяла ручку і написала на клаптикові паперу:

".Хворий дуже турбується, що немаї; листів.

1 2 3