Паштетня

Вражливий Василь

ПАШТЕТ H Я

Сіроокий будинок із п'яти поверхів, східці йдуть униз просто з вулиці. То найнижче—підвал, але й там мережаться на вікнах занавіски, а хоч рямці тільки наполовину витикаються з землі. Троє дверей. На одних (вони середні) вивіска на обох стулках. Праворуч—намальовано підсліпуватого скопця, що примружив одне око й місить руками тісто. Скопець—в білій кепці і в сірім, заялозенім гряззю, фартусі. На другій половині дверей—яблука на дивовижному посуді й одно чогось висить у повітрі. За цими дверима, далі,— кімната, яку пристосував господар до крамниці. Стіни обставлені шафами: за склом—шоколади, плисняв} ковбаси, коробки з консервами, папироси... а біля прилавки трохи схожий на того скопця...—дядя. Його так називали всі, хто приходив до крамнички.

— Дядя, дайте півфунта халви!

Дядя турбувався, кипів і, викидаючи з рота часто літеру "с" говорив:

— Можна-с. Вам-с цукерок. , Елегантний, красивий жест.

А колись дядя запрошував гостей до себе в покої. І тепер дисонансом урізувалося прикащицьке "с" в аристократичні жести.

Часто, коли він утомлювався, виходила, замісць нього, на його місце, за прилавок Негодячкина. Ласкавими, тошними очима вона стежила за дверима й звикло витягала з шафи чи папирос чи чого иншого. Сиве, ніби забруднене попілом, волосся вибивалося з потертого шовкового очіпку. Вона поправляла зморщеними пальцями і часто хапалася за гострого, товстого на кінці, носа...

Торгівля йшла до 2 годин; після двох крамницю зачиняли.

Дядя тоді ще дужче тормошився й гонив Негодяч-кину.

Супруго, зачиняй двері, а то знову будуть неприємності... Негодячкина, дійсно, приходилася дружиною дяді. Правда, вони одружилися недавно, але знайомі— давно. Дядя прекрасно пам'ятає стару, давню Него-дячкину.

Вона колись мала свій власний будинок на якійсь досить популярній, вулиці в цім-же городі.

На илхтарі чорними літерами на червонім фон участка *%* № *%* Негодячкиной.

Під усіма будинками—лихтарі.

Свідомі цієї справи люди знали цей міщанський стильний будинок. Його впізнавали не тільки по сіро-блакитній фарбі й лихтарю, а ще по иншому... по тій славі, що розкинулася дзвіночками по городу й по окрузі.

Поміщик Сюселін навідувався часто туди. Негодячкина зробилася гарною знайомою. Вона спізнала смак Сюселіна швидко і коли він приїздив, то вона хутенько обтирала руки об передника й співуче, нахиляючи голову, тягла:

— Маня, Манічка, ідіть, вас нуждають господін! Маня була найкрасивіша між ЇЇ дівчатами,.. А зустрічаючи ще в своїй спальні поміщика...

— Повірте, Жан Гордієвич, я тією Манічкою так дорожу... Вона-ж мені приходиться родичкою...

Сюселін обривав, одмахувався, як від набридливого комара:

— Ну, знаю, знаю... говори №...

Вона згортала очі в посмішку мадони, клала навхрест руки, долонями до пухких грудей:

— Сьомий...

А коли за грюком дверей підскакув на підлозі стіл і крісло-колиска похитувалося, Негодячкина виривалася слідом за Сюселіним і бігла в буфет. Скоромовкою:

— Сьомий... шоколаду, шампанського, пирожного...

З вечора починалися райські ночі. З вечора починався шумний дзенькіт бокалів. Знесилений сон умирав під музику буйних вальсів... У загальному залі в цупких обіймах гасла кров.

Свічада в золочених рямцях одбивали чітко на хрустальнім склі ті фігури. А по паркеті неслися нові й нові згуки.

Ці ночі називалися—райськими.

Невідомо, чому саме ця назва припала, але про їх знали далеко. Чи може той святий рай був теж таким, може й там зливалося голе тіло зі стильними орнаментами залю й пахощі рівних струнких фігур ховали під пальми.

Про їх Сюселін товаришам говорив так:

— В неї ночі класичні. Там, у тих кімнатах, такий комфорт, що иншим і не снилося. Підбор!—він аж ляскав пальцями від задоволення.

Сама Негодячкина розуміла це дуже гарно й виправдувала свої витрати. Найбільше, звичайно, її виручала Маня—її родичка. Зараз Негодячкина не-знає про неї нічого. Хто говорив, що вона спилася і опинилася в морзі, а хто говорив, що вона поїхала з цього міста.

Під революційні часи будинок опорожнів, його-чиясь могутня нахабна рука розтрусила. Цегла валяється й зараз біля колон під'їзду і шматки свічада дивуючися відбивають обличчя, що проходить, або схоплять частину пальта й кинуть потім від сонця блідий промінь на позолоту рямців. Орнаменти, виліпл єн з твердого мозку якогось інженіра, посіріли й дихали осінню.

Тепер,—то пустельна, глуха вулиця: більшість із будинків—розруйновані й поночі мало хто ходить.

Ще з наступом революції Негодячкина не жила в цім будинкові. їй не тільки снилися важкі вдари прикладів, а вона бачила їх. Тоді лазив по нетрах Республіки вошивий тиф і босі вогнища горіли, ступали босим полум'ям по венеціянських арках... їй здавалося,. що тиф ось-ось нащупає її й звалить.

Коли забувала про постріли згадувала про те давнє, клала пальці на чоло і розкидала їх хрестом. Вона ще дужче хрестилася, коли помічала свіжий: мозок на мурові і плями крови на тротуарі.

Перед спанням, вона пильно вдивлялася в шибки й аідтіля чекала ось-ось побачити облитий кров'ю розстріл.

Жила вона в пригороді, в маленькій кімнаті, на своє старе золото—до своєї віли не навідувалася. Там, у вуличці, рідко лише можна було побачити чорну постать. Вона прийде закутана в драну латану хустку, щось згадає, поплаче й розпливеться між прірвами вулиць.

Одного разу, краплистого осіннього вечора вернулася додому. Там її чекав Сюселін. Давньої борідки-клинок не було. Підборіддя обліпилося кучерявими перснями, з легенькою білизною. Вона не впізнала. Потім крикнула. Невеликий полохливий каганець погас від її жаху і все тоді потонуло в темряві.

Сюселін нервово витяг сірників і із тунелю в сіреньких крапках вилізла блідна обстановка кімнати.

Перше слово пролетіло несміло й тихо:

— А де-ж Манічка?

— Не питайте! Не нагадуйте...

— Ах, що було, то пройшло... Що ви так нервуєтесьі п мав який маєток, який парк... Так плакати по вашому?

загрузка...

— Ну, щр-ж робити?—фігура насторожилася; короткі хитрі вуха зашевелилися під хусткою, як у лисиці, коли попадеться в капкан і хоче визволити голову.

Як що... У мене є гроші й у вас, мабуть, теж збереглися... давайте крамничку. Звичайно, податки великі прийдеться вносити. Але ви-ж маєте досвід, ви маєте спеціяльність.—Лівий куток рота підплигнув догори, а брова нахилилася донизу.—Як прийдеться,

fro й кінці в воду... Тільки не можна наймати, а за-для І цього ми давайте одружимося.

Негодячкина раптом посунулася на край ліжка. Вуха ще дужче затремтіли, а з очей видавлювалися сльози, що Втільки нікелювали вічка. Розгадати з боку не можна Вбуло, чого й повіки забралися так далеко під брови.

— На старість?

— Які ми старі... Ех, ми ще поживемо... Ви женщина Впри здоров'ї, а я!—він ударив артистично кулаком ; себе в груди...

Негодячкина повеселіла. Полум'я язиком жовтіло Е, на очіх. Вона згорнула губи в лагідну усмішку.

— А де-ж баришні?

— Madame, чи ви знаєте моїх племінниць?.. І Старша кінчила інститут благородних дєвіц, а менша

теж там училася.

— Я їх не знаю: вони-ж у мене не бували. А до } чого тут інститут... Товар який??

Сюселін спалахнув. Раптом крикнув: —— Ви, madame, чорт-би вас забрав, не смійте так... Вони мені, як дочки, я їх виховував... Вона злякалася, притулилася до бильця...

— Ви не сердьтеся!

Він замовчав, підсмикнув бороду.

— Я погарячився... Який той... Жюлі, красива, струнка, ніжна й чорна, як циганка.

Ох, я така була молода.

А друга, та на ту Тоньку, не...

— Чого, чого??. Не дає згоди?? Ви їй пообіцяйте Г й зараз дайте.

Я певна.

— Ні, її не буде... Буде друга, я знаю. Та була їв Смольному.

Що робиться, вихованки Смольного й тепер, як ті Маньки... Ви чуєте

— Богу вгодно.

Знаєте, пішли-б ви куди з богом.

Але випили лагідно (він під полою приніс пляшку) і Сюселін ночував тут...

Ці минулі картини проносяться так хутко й вираз на обличчі змінюється, як і їхній зміст. Сидить за прилавком і не знає тоді, про що вона думає. Вона не думає, а лише стежить за рухливістю тих орнаментів життя, які миготять у калейдоскоп*.

Скільки не дивилася вона—бачила все инші та миші картини.

Коли чулися запасні кроки Жюлі, вона прислухалася й говорила:

— Що, виспалася, Жюлічка??

Жюлі пропливала не говорила нічого. Блискучим поглядом, дивилася тільки поперед себе. Негодячкина мимрила під ніс:

— Тоже, скажеш, царевна.

Вдень Жюлі гуляла по широкому проспекту. Сиділа довго на дзиґлику й знайомилися з молодими людьми.

Через бульвар спішили натовпи, під пахвою з портфелями, з стеками. Бігли з корзинками жінки.

Жюлі згадала, що скоро Різдво... Пронеслися фурою висічені в пам'яті, як на граніті, спогади про різдвяні

.бали в дяді поміщика Сюселіна... Юнкера, пажі, ліцеїсти. Обличчя в такий мент розбивалося на дві половини й вони стискали мозок. Голова горіла. І це тільки звівала посмішка якогось джентльмена, що прищурював очі і вертів у руках стек.

Перед Різдвом. Туманний вогкий шум іде з ріки. Мовчить сніг на гілках і падає пухкий і великий, як клоччя бавовни, сніг. Жюлі скинула невеличкий сніг 'з обличчя; незадоволено притулила підборіддя до коміру з дорогого хутра й розстібає редикюль з тоненьких ланцюжків. Невеличке свічадо взяла в ліву руку, а правою запудрила те місце.

Повернула обличчя й здивувалася.

Тонька, чорт-би її взяв! ' Але не встала, а залишалася сидіти. Йшла її сестра, Антоніна.

Вона закуталася старим, в деяких місцях пошма-леним пледом.

Коротенький теж зітертий і заялозений кожушок був на ній.

Обтріпана сукня падала зморшками на ноги. Антоніна, наче не помітила сестри, йшла далі.

Жюлі кинула поглядом біля себе. Із молодих, чи знайомих не виднілося нікого.

Подумала:

— Чорт із ним, хто й побачить, подумає, що прислуга!—і покликала:—Тоню!

Антоніна на ходу кинула:

— Ти?.. Жулька?.. чого треба? 4 Куточки рота засіпалися.

— От, сволоч, безумовно, навмисне, без ніякої ввічливости!—а голосно, як на прислугу в наш час:— Ти... ми вкупі підемо.

Відкіля?

— Ти не знаєш? Я скидала вугілля на вокзалі. Жюлі досить гарно знала, де була Антоніна. На

повненькім її обличчі де-не-де вчепилися пилинки з блискучого антрациту.

А в віях обкреслилася чорна смуга... туди позападав вугіль і від нього очі здавалися підведеними. ' — Жюлі це й подумала.

— Ти, як там попрацюєш, твої оч[ становляться красивими.

Антоніна насмішкувато змірила поглядом...

1 2 3