Чудесна квітка

Іваненко Оксана

ЧУДЕСНА КВІТКА

Що ж, тепер, звичайно, вже важко повірити, що між нами є люди, які чогось бояться.

Невже хтось із вас побоїться поїхати на Південний полюс, або полетіти на місяць, або сказати неприємну правду у вічі своєму товаришеві?

А от, уявіть собі, ще зовсім недавно жила дівчинка, яка всього боялася.

Вона боялася мишей, хоч миші, як відомо, самі усіх бояться. Вона боялася темної кімнати, хоч завжди і вночі можна засвітити електрику. Вона боялась навіть голосно розмовляти, і вчителі не на жарт непокоїлись, що вона завжди буде мовчати. Як тоді бути їм? Як дізнатися, вивчила вона урок чи ні, і що треба ставити в табелі?

Як усім відомо, всі діти мають властивість рости, бо з кожним роком, з кожним днем вони хочуть побачити все більше й більше. Зрозуміло, що для цього їм насамперед треба бути більшими на зріст. Але дівчинка, чим більш бачила і узнавала, тим більше всього боялася. Вона хотіла б сховатися від усього, і тому, прийшовши до школи, вже не росла, а навіть трохи зменшувалася.

В ті часи, про які я хочу розповісти, вона була зовсім маленькою дівчинкою і такою тоненькою, що могла завжди заховатися в яку завгодно щілинку.

Як її не годували, як її не лікували від різних хвороб, ніщо не допомагало. Навіть риб'ячий жир не допомагав.

Бідні батько й мати з очей її не спускали, завжди скрізь з нею ходили і все за неї робили, але й вони врешті були в розпачі. Усі діти ростуть, міцніють, а їхня Галя робиться все меншою та меншою.

Настала весна, і вирішили батьки з лікарями відправити Галю в дитячий лісовий табір.

Хоч дуже боялися!

От і поїхала Галя з дітьми.

Але дуже невесело, коли всього страшно.

У річці вона не купалася, бо можна було втопитися, грибів вона не збирала, бо можна було в лісі заблукати, і на гойдалці не гойдалася, бо можна було перекинутися.

Навколо був ліс, і щовечора сонце заходило, щоб було темно й страшно.

А ще в таборі було багато хлопців, і мама казала Галі, щоб з хлопцями вона не гралася, бо вони завжди б'ються. Хлопці, правда, поки що її ні разу не били, але, напевне, тільки тому, що вона з ними не гралася.

І саме в таборі трапилися з нею найбільші неприємності, їхній табір змагався з сусіднім, хто краще, дисципліно-ваніше та цікавіше проведе похід. Як готувались усі діти! Кожен обрав собі роботу до душі. Були тут розвідники, дослідники-геологи, ботаніки, зоологи, які мусили зібрати різні колекції, квартир'єри — приготувати шатра, куховари — зварити польову кашу і спекти картоплю у вогнищі; був на всякий випадок і загін медсестер і, звичайно, зв'язківці.

От зв'язківця Галю і надіслали під час походу в штаб. Треба було терміново змінити маршрут походу. Але Галя до штабу не добігла, тому що їй страшно було йти лісом, а заховалась неподалечку за стіжком. Поки діти чекали на відповідь, думали й гадали, як бути, сусіди дійшли до привалу першими і поставили свій прапорець. Всі діти сердилися: адже вони старалися, а вона їх підвела.

І ось один хлопчик сказав, що вона не годує чорногузика в живому кутку, коли чергує, бо їй страшно. А потім встала одна дівчинка й сказала, що стрибати вона теж боїться і всього їй страшно і що взагалі її не можна терпіти в таборі — це просто сором усьому таборові!

Тоді встав найстарший у таборі хлопчик, суворо глянув на дівчинку, що говорила перед ним, і сказав, що сором їм усім, якщо вони не виправлять Галю.

А як? Треба усім придумати.

Всі діти задумалися. Думати взагалі важко, особливо влітку, коли біля тебе річка, ліс і волейбольний майданчик. Але всі думали довго-довго, може, цілих двадцять п'ять хвилин. Ні, це зовсім не легко так довго думати, а ще більше нічого не придумати.

Тому обличчя у всіх витягнулися, очі зробилися сонними, всі раптом згадали, що вже пізно і, мабуть, треба сигналити на вечерю.

Раптом встав один хлопчик. Діти ще з школи знали, що він страшний брехун і ніколи йому не вірили, хоча любили слухати його вигадки.

— Ви нічого не придумаєте,— сказав він, махнувши рукою.

— Не давайте йому слова! — заверещала задерикувата дівчинка, що краще всіх стрибала.— Він завжди бреше!

Але всім дітям було цікаво його послухати.

— По-перше,— сказав хлопчик, з погордою дивлячись на дівчинку,— я вже ніколи не брешу. Хто скаже, що я збрехав у цьому місяці, починаючи з дев'ятнадцятого? Отоді, коли вночі гукнув, що лізуть розбійники, і вас усіх побудив?

І всі хлопчики й дівчатка знову замислилися і пригадали, що з дев'ятнадцятого, справді, хлопчик нічого не збрехав. Він зник кудись на три дні. Невідомо, де він був, але коли повернувся, його пізнати не можна було. Він ні разу не збрехав! Правда, іноді він цокав язиком, хитро мружився і казав:

— Я б сказав вам... та нехай уже! — і швидко біг кудись у куток, виймав з кишені блокнот і щось швидко писав.

Задерикувата дівчинка запевняла, що він записує свої брехні, але ж у блокнот ніхто не заглядав, і тому закинути хлопчикові було нічого.

— Я знаю, як її виправити,— сказав хлопчик впевнено.

— Ну, кажи, кажи, швидше! — закричали діти.

— її треба повести до лікаря!

— її оглядало вже безліч лікарів,— зауважив найстарший хлопчик.

— Ну хіба ж її треба повести до звичайного лікаря? Я знаю лікаря, який лікує ледарів, заздрих, страхунів...

— А брехунів? — єхидно вставила задерикувата дівчинка.

— І брехунів,— спокійно підтвердив хлопчик і зневажливо подивився на дівчинку.

Дівчинка аж схопилася з місця:

— От бачите, він знову бреше!

— Ви можете самі піти до того лікаря і переконатися, що я кажу правду. А тобі теж слід піти до нього і полікуватися, щоб не задавалася!

Власне, слід було спробувати. І діти вирішили повести Галю до того незвичайного лікаря, що лікував брехунів, ледарів та боягузів.

Лікар був у прекрасному настрої. Як приємно відпочити після цілого місяця важкої роботи!

Він сидів у високому кріслі, витягнувши довгі ноги, і пихкав довгою коричневою сигарою.

загрузка...

Його лікарня була зараз порожня, але не тому, що її, як колись, обминали. Навпаки, багато людей відвідували дивного лікаря, про нього багато писали, і навіть в одній газеті вмістили його портрет. Правда, фотографії лікаря поки що були невдалі, бо жодна з них ще не могла передати, який він насправді високий та гострий.

Усі в місті з захопленням говорили про останні операції хвастунів, у яких навіть рот набув форми літери "я", бо за кожним словом вони казали "я", "я", "я".

Зараз у лікарні була невеличка перерва в роботі.

Раптом хтось постукав у двері.

— Прошу, заходьте! — гукнув лікар.

У кімнату вільно зайшов хлопчик з жвавим веселим обличчям.

Він тягнув за руку перелякану маленьку тоненьку дівчинку.

— Здрастуйте, дорогий докторе! — сказав хлопчик, привітно всміхаючись.— Ви мене не забули? Я лежав у вашій лікарні, і ви лікували мене від брехні.

— Як же, як же, пам'ятаю,— мовив привітно лікар, простягаючи довгу руку хлопчикові.— А ти ж зовсім видужав?

— О, звичайно! — впевнено сказав хлопчик.— Я вже цілий місяць не брешу. Я от привіз до вас дівчинку. Вона така страхуня! Просто самому страшно робиться. Ну, йди, Галю, не бійся, адже я лікувався у цього лікаря, і нічого страшного не було. Ви, будь ласка, вилікуйте її, а то подумають, що я набрехав про вас.

Але Галя глянула на лікаря з гострими вусами і гострими очима, вмить стала ще меншою і раптом зникла в щілинці шафи.

— От бачите,— знизав плечима хлопчик.— Від усього ховається. Ні в яку експедицію ми її не візьмемо нізащо, це вже я вирішив. Вона тільки підведе усіх. Я вже так і повідомив...— раптом хлопчик прикусив язика.— Ну, я йду, мені треба! — сказав він, швидко, на ходу, виймаючи блокнот з олівцем.

— Біжи, біжи,— діловито сказав лікар.— Я з нею переговорю сам. І дивись мені, щоб зовсім видужав!..

Хлопчик вибіг, а лікар обвів гострим поглядом кімнату і витяг дівчинку з щілинки шафи.

— Отак ти думаєш завжди робити? — спитав строго лікар, дивлячись прямо в полохливі Галині очі.— По-перше, мені зовсім не подобається, що ти така маленька. Ти ж навіть у вікно не можеш подивитися! Невже тобі не хочеться бути трохи вищою?

Дівчинка щось зашепотіла, але лікар нічого не почув.

— Що, що? Кажи голосніше.

Ллє Галя говорила так само тихо і не насмілювалась підвести голову.

— Я бачу, що з тобою нічого не зробиш,— розвів руками лікар.— В якому ти класі? Га? — Лікар мусив втроє зігнутися, щоб нахилити своє вухо до губ дівчинки.— Га? В четвертому? А в табелі в тебе що? Нічого? Ти боялася відповідати? А з ким ти дружиш? Ні з ким?

Лікар знову сів у крісло і на хвилинку замислився.

— Знаєш, що я тобі пораджу? — сказав він.— От послухай мене уважно. Тобі в нас жити не можна. Ні, ні, звичайно, не можна. Скажи, будь ласка, що ти будеш робити в нашій країні, де ніхто нічого не боїться, де всі між собою друзі? Ну, я розумію, трошки боятися собак. Це б я вилікував за півгодини. Боятися темряви — це теж вилікувати неважко. Боятися контрольних в школі і виступів на зборах — над цим теж можна посидіти. Але ти боїшся усього!

Ні, ні, тобі у нас жити не можна, і як би тебе мама не годувала, ти однаково не виростеш. Краще тобі жити в тому місті, де живуть самі боягузи. Ти не знала? Аякже! Є таке місто, де самі боягузи. Вони злякалися нашого життя, де всі голосно й сміливо розмовляють, і оселилися окремо. У них будинки з товстими стінами і стоять спинами до моря і до сонця, і хоча навколо прекрасні гори й ліси — вони живуть за високими парканами, щоб, бува, чого не трапилося. Вони майже не розмовляють один з одним, або так, як ото ти — пошепки. Сміятися і голосно співати вони теж не насмілюються, а що, як хтось почує, приїде до них і порушить їхній спокій?

А діти, що там народилися, ніколи нічого й не бачили, крім свого міста. У тому місті не всі тільки такі худі, як ти. Багато з них запливло жиром, бо майже нічого від страху не роблять.

Там саме тобі місце. Принаймні ти будеш товстою і спокійною. Справді,— рішуче закінчив лікар,— я одвезу тебе в місто боягузів!

І враз Галя уявила собі те місто, де живуть самі боягузи за товстими стінами у похмурих будинках з крихітними віконцями, і нічого там не видно. Ні квітів, ні сонця, не чути ані сміху, ані пісень. їй стало так страшно, як ще ніколи в житті. І від цього вона заговорила так, що її навіть можна було почути:

— Ні, ні я не хочу туди...

1 2 3 4 5