Вишита сорочка

Звичайна собі вишита червоною і чорното заполоччю чоловіча сорочка. Такі сорочки парубки і дядьки одягають після роботи, на свята, а вже як приносять — то й щодня. Вишивана вона хрестиком — це кропітка робота, хрестик до хрестика, щільненько, охайненько, рахуючи за візерунком, і виходять як намальовані чи дрібні трояндочки, чи якісь інші, коли й химерні, квіти, яких насправді й нема, а тільки в уяві привиділись,— ласкаві, веселі, з видовженими вусиками, кучерявими пелюстками, одна за одною біжать, немов танок повели, або, навпаки, одна до одної личком повернулись і пишаються чи розмовляють.

І яка ж то жінка отак вишивати почала, перший візерунок поклала? Потім уже кожна вишивальниця від себе додавала чи листок, чи пуп'янок, чи просто якесь кружальце, щоб веселіше було, ділилась із подругами, навчала дочок, щоб і самі на широких рукавах вишивали братам своїм та майбутнім нареченим. Скільки ж у ці хрестики вкладено і мрій, і любові, і суму!

Хіба думала Маша, вишиваючи сорочку, що фігуруватиме ця сорочка в криміналі на допиті її чоловіка — підполковника Андрія Панасовича Красовського?

"Маєте пояснити, ваше високоблагородіє, з якою метою на противагу встановленим правилам ви, замість належного офіцерського одягу, як офіцер, що перебуває на службі, носили в селі Корсунь малоросійський одяг..."

"...17 липня, тобто в неділю, ви обідали з капітаном Яциною в саду, будучи вдягнені в селянську сорочку, вишиту червоною заполоччю, і в селянські широкі панталони, в цьому одязі ви були помічені того числа після обіду в таборі Житомирського батальйону".

Андрій Панасович писав у відповідях на ці питання достеменну правду:

"Малоросійський одяг я одягав, виходячи в поле і в найближчі місця на прогулянку, через те, що бажав спокою абсолютного, а тому і уникнення цікавих поглядів, які привабив би мій майже небачений у селищах військовий гусарський одяг. Я виходив як на прогулянку, на полювання, так і на риболовлю в селянському одязі".

А щодо обіду, то: "Обідав я в садку, одягнений у вишиту сорочку, майже постійно, вважаючи, що вдома у себе кожен носить, що йому зручніше".

Більше про це нема чого писати. Адже не напише він, яка дорога йому ця сорочка!

Перед ним виринав рідний, любий образ дружини. От вона сидить, слухає його, схиливши голову над вишиванням. От вона сама щось розповідає дітям, а тонкі невтомні пальці, не звичні бути без діла, кладуть червоні і чорні хрестики на простому полотні.

Ще дівчиною, ще нареченою вишила вона йому першу сорочку. Новою сорочкою зустріла після війни — хоч поранений, але живий! Живий! Вона вірила, вона чекала, ці хрестики бачили і сум, і тривогу, і стримані сльози, і радість при кожній звістці.

Які вони були йому безмежно дорогі, ці сорочки. Крім того, завжди, одягаючи їх, він справді відчував себе більше самим собою, він був ближчий до людей, простих селян-бідолах, доля яких стала для нього найголовнішою справою життя.

"Дядьку!" — звертались до нього з довір'ям і старі, і молоді під час останньої його мандрівки, про яку розпитували на слідстві.

Не "пане", не "добродію", а так, як до свого,— "дядьку". Недарма кажуть у народі: "Дядько, як батько". Він подумав: "Звичайно, далеко мені до батька, але й дядьком бути для мене велика шана".

А йшов він тоді саме від "батька", від батька Тараса. Отой був батьком усім! І коли в розмові ненавмисне згадав, що це був тільки-но в Каневі на Тарасовій горі, де навесні посадив власноручно калину і тополю,— прийнялися, нівроку, тепер уже зеленіють,— одразу і старі, й парубки відчули — про все можна цього дядька розпитати. А були вони всі до краю занепокоєні, стривожені. Говорили, скаржились, чекали поради.

— Немов і очі, і руки розв'язали та навмани пустили — йди куди хочеш, роби що хочеш, ти тепер вольний.

— І вовк на волі — так ото й доволі? — сердито мовив ще зовсім молодий парубійко.

— Помовч, Олешко, не лізь поперед батька в пекло. Дай про уставні грамоти розпитати. їх же пани складали собі, не нам на користь.

— Що ж, виходить самим собі біду купувати та за свої гроші?

— Скажіть, дядьку, правдоньку. Гомонять, за Богуславом люди відмовились і вже сокири у ковалів гострять.

— А всіх військом лякають та Сибіром.

— Усіх не залякаєш. Як землі до весни не буде, і в нас коси не поржавіли.

Усе, як умів, пояснював їм подорожній. Що, справді, уставних грамот приймати не слід, а треба разом, дружно відстоювати свої права.

Хіба могло кому на думку спасти, що розтлумачує їм усе гусарський підполковник царської армії? Бувала, своя людина. Якщо дерева на могилі батька Тараса посадила, то вже ж своя! І, може, знає про землю і волю саме те, що й батько Тарас знав і що пани від них приховують.

Він не сказав їм, що батька Тараса він сам добре знав ще замолоду, ще коли того і в солдати не засилали. Почали б розпитувати, де, коли... А було ж то в Петербурзі, коли він, Красовський, закінчив Пажеський корпус. Давно було...

Парубок, якого звали Олешком, меткий, моторний, з розумними, гострими очима, видно, письменний, мовив:

— Та, мабуть, поки Гарібалка до нас не добереться, пани добром землі не дадуть. Які там грамоти! Краще з ведмедем борюкатись, ніж з паном рахуватись. Обдурять однаково. Як наше довге, то втнуть, а як коротке, то натягнуть. Що ж, до пана знову в ярмо йти? От коли б до нас Гарібалка! — І додав переконано: — Він же з наших, козаків, родом.

Не вперше чув Андрій Панасович, що Гарібальді родом з України, з чорноморців. Може, тому, що плавав Гарібальді юнаком до Одеси.

Стримав усмішку, помовчав. А він же сам три роки тому був у Гарібальді, в Італії на острові Капрера, і портрет Гарібальді, подарований йому особисто, зберігається у Красовського в столі. Дуже дорога пам'ять.

"У столі..." — згадав і смикнувся Андрій Панасович. Про те, що Красовський був на Капрері, не дізнаються... А портрети... Та їх же хтозна-скільки привозять з-за кордону...

...Капрера... Он він удалині, скелястий острівець. Стрункий гарний хлопчина-італієць вправно веде човен по хвилях. Море передбуряне, неспокійне.

— Ач, які хвилі,—зауважує Красовський.— Темпеста — буря.

— Но терібеле,— усміхнувся, похитав головою хлопець і виразно показав на два медальйони, що висіли у нього на шиї на дешевому ланцюжку. — Санта Мадонна,— підніс побожно один, потім з не меншою побожністю торкнувся іншого.— Пепе! Гарібальді! Нон пенсаре а нуле, но терібеле!

Красовський зрозумів: не треба хвилюватися, коли з тобою Мадонна і Гарібальді — тоді нічого не страшно.

І справді, берега дісталися, і хлопець гукнув:

— Ціо Пепіно! Гардете! Каміча роса! — це він вказував на червону сорочку — улюблений колір італійського героя. Тоді Джузеппе Гарібальді в червоній сорочці працював на своєму городі... у перерві між славетними походами.

Красовському нестерпно хотілося розповісти Олешкові, дядькам, яких зустрів у селі над Россю, про поїздку на Капреру, про зустріч із Гарібальді, за яким зараз стежив увесь світ.

Він кілька годин провів на тому острівку, де жив Джузеппе Гарібальді, змушений тимчасово відійти від своєї бойової діяльності. Пепе, Пепіно — ласкаво звав його народ Італії.

Із синами й доньками Гарібальді викорчував дикий чагарник. Вони посадили каштани, кипариси, плодовий сад, розвели город, збудували на горі білий невеличкий будиночок з плескатим дахом і банею. У кімнаті з простими меблями Красовський підійшов до полиці з книжками. Шекспір, Байрон, Плутарх, байки Лафонтена, товсті трактати з навігації і військової справи.

Гарібальді побачив, що Красовський зупинив погляд на військових книжках, і мовив (обидва вони розмовляли по-французьки):

— Це все треба знати. Та в мене, певне, з народження, органічна огида до служби солдата. Правда, мені доводилось і ще доведеться бути солдатом, бо я народився в рабській країні, але це завжди викликає в мене огиду. Я переконаний, що вбивати один одного для того, щоб дійти взаєморозуміння, — це злочин. Ні, я не солдат, — зітхнув він, — я просто людина, яка примушена взяти зброю, щоб вигнати розбійників із свого дому. — І він додав після короткої мовчанки: — Я ненавиджу війну, це сльози пригнічених наказують мені взятися за зброю.

Його мова була мальовнича і навіть дещо піднесена, та кожне слово йшло від серця, від глибоких переконань і болючих роздумів, а не від любові до пишномовності, і тому в його устах все лунало природно і щиро, і зрозуміла була та безмежна віра людей, що йшли за ним у нерівні бої.

А з якою цікавістю розпитував Гарібальді про настрої в Росії, як співчутливо говорив про Польщу, її вигнанців — емігрантів, і розмова перейшла на конкретні плани — організацію військової школи для польських офіцерів тут, в Італії.

— Моє перебування на Капрері вже минає,— мовив Гарібальді.— Коли йдеться про звільнення Італії від ярма чужоземців, я поступаюсь усім своїм, я ладен іти простим солдатом. Я розумію прагнення народу до визволення.

Тоді на Капрері Красовський розповідав йому про рідну Україну. Йому здавалось, у характері українців і італійців багато спільного — та сама емоційність і в той же час лірична поетичність, природний гумор, що навіть у гірку хвилинку обов'язково прорветься і трохи звеселить душу,— так само, як журлива або весела пісня.

Без пісні не можна собі уявити ані українця, ані італійця.

А огиду Гарібальді до солдатчини, до військового мундира — адже він і в боях носив червону сорочку і плащ — Красовський добре розумів.

З тої хвилини, як батько, генерал-майор Красовський привіз його ще хлопчиком у Пажеський корпус і малий Андрій уперше змушений був одягти формений одяг, перший військовий одяг, він зненавидів його, як символ муштри. Роки йшли, мундири змінювались, кадетський — на прапорщика гренадерського полку, згодом — на майора-гусара... Різні варіації форми, але той самий символ приналежності до мільйонної російської царської армії.

Усі близькі знали його спокійну, лагідну вдачу. Правда, в Пажеському корпусі у нього інколи траплялась недозволено низька оцінка з поведінки, її ставили за сатиричні малюнки на начальство, саркастичні епіграми, свавільні віршики, а інколи й за дотепні репліки, кинуті ніби між іншим. Обуритися — значило прийняти на себе і епіграму, і дотеп, і малюнок і стати посміховиськом вихованців.