Галина Пагутяк
Слуга з Добромиля
Роман
Лаврів, 1939 рік
Село обтулилось туманом і не бачило, або не хотіло бачити того безчинства, що діялось у василіянському монастирі. Бачити це було небезпечно, значно небезпечніше, ніж за пацифікації. Пізнали небезпеку спершу із Заходу, коли вступили до Польщі, а тепер зі Сходу, про який мало що чули, й не зичили собі ані мобілізації, ані конфіскації, ані безчестя дівок і молодиць, бо від діда-прадіда добре знали, чим обнртається для простих людей війна. За два місяці при більшовиках зрозуміли, що сам Антихрист ступив у їхні Бескиди, й чекали, що те проголосить отець-настоятель монастиря у недільній проповіді, але той посеред відправи почорнів на виду й став битися в корчах. Двоє братів, Павло й Никодим, прискочили до нього, аби не розтяв собі голови об камінні приступки, затулили від цікавих очей своїми чорними реверендами1.Треба ж було такому статися... Ну, ходили чутки, ніби отець-настоятель мав чорну хворобу й лежав щорік у шпиталі аж у Львові, і що дістав її на війні штирнадцятого року. І хотіли навіть вибрати нового, але Антихрист тому завадив, вступивши спершу до Львова, далі до Старого Самбора, Добромиля... Ченці вже знали, що той Антихрист палить церкви, котрі дерев"яні, а з кам"яних робить вертепи й стайні.
У настоятелем приступи бували десь раз на рік, і він міг їх передбачити, та від літа почастішали, і ось маєте: у церкві, в неділю, коли ціле село зійшлося, аби почути розважливе слово про те, що їм чинити далі. Чи втікати дальше у гори, чи чекати, най діється воля Божа. Бо люди хотіли знати правду, саму лиш правду, а тоді вже будуть рішати, що далі робити.Стояли перестрашені, німі, а тоді отець Никодим, високий повний мужчина, випростався і звелів:
— Моліться!
І люди з плачем стали мовити перше, що на їхню думку було найпомічніше "Отче наш",проте невлад з великого страху, а отець Никодим, сівши настоятелю на ноги й наказавши отцю Павлу тримати хворого за руки, намагався розчепити йому зуби срібною ложкою для причастя. У храмі стояла незвична задуха, але люди боялись відчинити двері надвір.Напруга наростала, й тут раптом трісло червоне скло на вікні.Куля пролетіла над отцем-настоятелем, що звивався у щораз слабших корчах, і вцілила просто в чоло Матінки Божої на образі добромильському. Настала тиша, а за нею почувся знадвору регіт, свист, і шум вантажівки, що під"їжджала до церкви.
— Моліться! – наказав отець Никодим. – Молитва нас спасе!
По тому, як в настоятеля минувся напад , його занесли до монастиря, куди просто з церкви був прохід, а люди почали розходитися, обходячи вантажівку з солдатами так далеко, як тільки могли. Солдати зіскакували з борту, брязкаючи зброєю і казанками. Деякі посунули відразу до церкви і стали на порозі. Були подібні на людей, стояли сумирно, оглядаючи позолочені царські ворота, багато розмальовані стіни, обкладені вишитими рушниками образи, вистелену кольоровими плитками підлогу. На них чекало багато роботи.
- Галина Пагутяк — Магнат
- Галина Пагутяк — Сліпуче лице осені
- Галина Пагутяк — Кров і піт вигаданого світу
- Ще 25 творів →
Листопадова імла не впала навіть в обід, сповзла з гір хіба на третій день, коли у Лаврові закінчували вивозити старі книжки й папери. Ні вдень, ні увечері не стихав у монастирі шум, а в селі боялись навіть сокирою голосно цюкнути. Тримали худобу по стайнях ; хіба ті, хто жив у горішньому кінці села, виганяли корови на кілька годин попастися за лісом.Ченцям не вільно було ходити по монастирі, ані до церкви, але вночі їх пильнували менше , і наймолодший серед братів, послушник Ілля, прокрадався на кухню й з дозволу армійського кухаря варив якусь страву.
Отець Теофіль, настоятель, ще був дуже слабим, але вже при пам"яті, хоча й не такій, як треба, бо відтепер пам"ятав лише війну чотирнадцятого року.Часом подивиться в кут і скаже жалібним голосом:
— Брате-сербе, не сироти моїх малих діточок!
Десь ті, не його власні слова, мусив добре пам"ятати стільки років. Або чіплявся за руку отця Никодима, котрий не відходив від нього:
— Паліть книжки, виймайте з наплічників усе, що горить, бо зимно, дуже зимно...
Мав гарячку, бо таки вдарився головою у тому місці, де була пам"ять про полон в Албанських горах. Нічого не знав про нові порядки в монастирі : як виносять звідти образи, свічники, книги, а рушники зривають і кидають собі під ноги люди, що їх звуть енкаведистами, хоч насправді то слуги Антихриста. Втім, дещо вдалося сховати.У давні часи монастир грабували й татари, і свої, тому не це було найгірше.Отець Никодим думав у ці тривожні дні, що Господь карає не за осквернення храмів, а за опаскудження власної душі. Карає тим, що діти родяться каліками й без розуму.Як сказано в Біблії: "Отці їли виноград, а в дітей оскома."
Отець— настоятель заснув чи впав у забуття, але дихав рівно.Ходив сьогодні Никодим до найстаршого офіцера, щоб привезти лікаря зі Старого Самбора, бо стан хворого дуже тяжкий. Своїми кіньми.А той : " Не положено! Скоро вас всех отсюда увезут."
— Куди? — спитав отець Николим.
— Военная тайна.
Радилися з братами, що робити."На все Божа воля", — сказали Павло й Атаназій.А молодий послушник Ілля закусив губу, і в очах у нього застигла велика печаль.Що з такими зробиш?
Никодим покликав послушника за двері, коли старі ченці задрімали коло недужого настоятеля, звісивши голови на грудях:
— Ходи зі мною!
Хоч у коридорі було темно, отець Никодим знав, як вийти без шуму на стрих, і де можна запалити свічку, щоб не побачив вартовий знадвору.
— Ну, то що? – спитав чернець Іллю.
— Я записав, у кого яка книжка, і хто ховатиме образи.
— Дай сюди!
Ілля вклав йому в руку вчетверо зложену картку.
— Я ще зробив копію.
— Добре.Тепер слухай мене. Мусиш нині вночі покинути обитель.Зараз переберися в одежу, що тут лежить.Переночуй десь у селі, а завтра втікай через гори до Польщі. Доберися до василіян у Любліні.Там безпечніше.Ти — молодий, а те, що робиться в наших краях позбавить тебе змоги вести чернече життя.Чи ти вже не хочеш цього?
— Хочу, ой, як хочу! – гаряче зашепотів Ілля. – Але хотів би зостатися у Лаврові...
— Завтра нас відвезуть до тюрми, або не знаю ще куди. Пощо тобі, молодому, сидіти в буцегарні? Дасть Бог, скінчиться панування Антихриста і ти відновиш цей монастир.Знаєш, перше монастирі будували з дерева, потім з каменю, але нам, ченцям, завжди треба бути як із заліза.Як вийти звідси, я вже тобі показував.Попід конюшню.Підеш над рано, коли оті заснуть.
— Отче, Никодиме, я хотів би зложити обіти вже нині. Благаю вас!
— Як буде воля Божа, зложиш у Любліні.
— Але ж...
— Вчися послуху, — суворо мовив старий чернець. – Треба дотримуватись закону, якщо навіть світ валиться.У мирні часи він видається обтяжливим, але Церква стоїть на послушенстві й терпінні вже майже дві тисячі літ. Ходімо!
— Отче, — пошепки спитав послушник, — а інші отці знають, що я піду звідси?
— Не знають. А коли нічого не знають, то й нічого не скажуть. Я про них подбаю.І про отця Теофіля, нашого настоятеля, також, якщо йому судилося пережити цю ніч. Вберися у мирську одіж, а зверху вдягни реверенду...
Коли вони повернулися, отець Павло і отець Атаназій прикладали мокрй рушник до чоло недужого, бо в того знову почався жар.Видавалося, ніби вони й не помітили чиєїсь відсутності .Обидва вже понад тридцять літ жили в монастирі й перебували наче в іншому світі. Серце молодшого за них отця Никодима стислося : як їм буде там, поза монастирем, таким лагідним, спокійним і милосердним до кожної істотки? Не мали жодного мирського минулого, рано віддані з багатодітних священницьких родин під опіку Ордену отців Василіян. Як їм завтра їхати під отим похмурим сірим небом поміж брутальних слуг Антихриста? Сказати їм це, чи не сказати?
— Що казав отець настоятель? – спитав Никодим. – Приходив до тями?
Отець Атаназій перехрестився. :
— Казав, аби ми палили книжки.Господи, борони й заступи!
— Браття дорогі, — м"яко мовив отець Никодим.— Наш настоятель, почувши постріли й гук гармат за горами, згадав минуле...
— Але ж палити книжки! – аж трусився отець Атаназій.
— Якби я замерзав, як отець Теофіль, і від одробини вогню залежало моє життя і життя товаришів, то я теж палив би книжки.
— І Святе Письмо?
— Хіба отець говорив, що треба палити Святе Письмо? Ти чув, брате Павле?
— Ні.
— Отже, він мав на увазі просто книжки, а не Святе Письмо..
Атаназій відав монастирською бібліотекою і ходив ці дні, як струтий.Точніше не ходив, а сидів коло настоятеля, щоб не дивитися на те страхіття.У перший день його ледве не застрілили, вже вивели надвір, бо перешкоджав виносити книжки, але отець Никодим не дав. Викотив з пивниці барильце старого угорського вина, і зняв з себе золотий хрест, подарований мамою на іменини. Після того отець Атаназій більше не ходив до бібліотеки, за тим пильнував Павло. А послушник Ілля підбирав те, що губилось, і приносив старому. Навіть допомагав зносити книжки вниз. Мав таке добродушне лице, що навіть у лейтенанта не виникало підозри. Але безцінні рукописи всеодно щезали в пащі вантажівки. Якби їх не застали зненацька, ченці встигли б сховати більше. Великого болю завдавав прострілений образ Діви Марії.Вони ховали його тепер в келії отця настоятеля за шафою, виймаючи на ніч.
Отець Павло виглядав спокійнішим: саду, яким він опікувався , не чіпали.Стояв собі незворушно, добре затулений високими мурами від вітрів зі сходу і заходу..Та й з городу встигли все зібрати.Не було що топтати й ламати.Але що буде з ним у тюрмі, — журився отець Никодим, — де все кам"яне? Ще тиждень тому їздив до Добромильського монастиря, радився з братами, але ті нічого не знали так само.А про те, що будуть вивозити архіви, ніхто й гадки не мав.Навіщо?
— Документ... – бурмотів бідний отець Атаназій, — він міг би нас порятувати...
То була давня легенда, бозна з якого віку, можливо, навіть з часів князя Лева, однак Никодим вірив у Божу ласку, а не у якісь байки.
— Бо як потрапить до них, що тоді буде?
— Молися, брате...Найперше за нашого недужого брата, отця Теофіля. Молитва зрушить навіть ці гори, а той папір, хто його бачив? Якщо й був, то миші згризли. Ти думаєш, що той кавалок пергаменту чи паперу може щось важити для отих хамів? І що він ї спинить таку навалу ?
— Ну, то він прийде! Тільки не знати, яким...
— Почув би тебе отець — настоятель, — гнівно мовив Никодим, — то наклав би покуту.Ми маємо покладатися лише на Бога і на свої сили Дивись, як терпить отець Теофіль..Він бореться зі смертю як правдивий лев..Завтра йому стане ліпше, побачиш, брате.
" Там, куди нас відвезуть, легше буде знайти лікаря, — подумав він.