… рік, середина літа. Ось уже двадцять шість днів як оточене місто Учтурфан — одне з міст на теренах Кашгару. Близько тридцяти тисяч китайських вояків і десяти тисяч калмицьких бусурманів на чолі з лютим проводирем на ймення Чі Лінг, вчинивши в навколишніх селах безжальну (аж до дітовбивства!) різанину, оточила місто. Воно було неприступним. На віддалі гарматного пострілу від нього в трьох різних місцях отаборилися нападники, а їхні піші й кінні дозорці шастали довкола вдень і вночі. Протягом дня, аби розбити кашгарські ворота й уможливити напад, на місто було спрямовано п'ять гарматних залпів. Ядра з двох гармат, сягнувши міста, вбили чимало мусульман. Аби якось сповістити про себе в Кашгарі, дізнатися, що діється довкола, часом з міста вислизали гінці, та, неспроможні прокрастись крізь вороже оточення, потрапляли до рук дозорців. Їх негайно провадили до Чі Лінга на допит. Та хоч би як їх не мордували, аби дізнатися про становище в місті, вони ні пари з вуст, і тоді їх люто вбивали, а їхні голови, настромлені на списи, виставляли так, щоб з фортеці було видно. Це страшенно гнітило обложених мусульман, які все сподівалися на підмогу з Кашгару. Невже весь Кашгар, як оце Учтурфан, опинився в китайській облозі? Невідомість діймала всіх. Жодної вістки. Мусульмани б одважно кинулися в бій, та потерпали як від браку гармат, так і від того, що, не діждавшись підмоги, загинуть або з голоду (бо ж харчів зрештою не стане), або від китайською клинка.
На двадцять сьомий день облоги Чі Лінг, піднісши білі прапори, й припинивши стрілянину, направив свого посланця до міста. Той наблизився до мурів зі словами "Повернуся за відповіддю завтра", прив'язав до каменя листа й перекинув на той бік твердині. Вгорі керівник взяв листа й передав його міському старшині Аладжі-беку. Багато нетерплячих довідатися про зміст листа прийшли до дому Аладжі-бека. Та Аладжа-бек відніс листа муллі шейху Іззету-Аті. Люди зібралися й біля теккіє, чоловічого монастиря. Іззет-Ата прочитав листа й наказав скликати на раду вчених, емірів та інших поважних людей міста. При тому звернувся до мусульман, що зібралися біля текіє:
— Сини мої, заспокойтесь. Не слід сподіватися хороших новин від ворога, цей лист зухвалий. У вас немає ліпшого друга, ніж ваша віра й ваш меч… Ми неодмінно переможемо, вертайтесь, пильнуйте мури… Після наради я розкрию зміст листа й сповіщу вам про нашу відповідь ворогу.
Поважному зібранню, меджлісу, стало відомо, що Чі Лінг пропонує в листі не пізніше, як за двадцять чотири години, здатися й відплатитися за провину десятьма тисячами, тоді всі будуть помилувані, а ні, то він візьме місто і вчинить нещадну різанину. Всі поникли в задумі. Як бути? Запитання Іззета-Ати ("Друзі, що діяти?") зависло в мовчанні…
- "Арслан-киз (Дівчина-левиця)" (скорочено)
- "Арслан-киз (Дівчина-левиця)" (аналіз)
- Чому мусульманська дівчина Гульджемал зважилася на небезпечні дії, які могли їй самій коштувати життя? (та інші запитання)
- Біографія Ісмаїла Гаспринського
Світлицю, де проходила нарада, від сусідньої кімнати відділяла замість дверей шовкова запона. Там була і все чула зовсім юна (їй ще й сімнадцяти не було) Гульджемал, єдина донька шейха Іззета-Ати. Та заклопотана приготуванням чаю для присутніх, вона вже ніби не чула дальших розмов про війну й тривоги міста.
Нарада тривала декілька годин, кожен висловлював свою думку, врешті більшість прийняла пропозицію Чі Лінга здати місто. З огляду на те, що вістки про їхнє становище так нікуди й не дійшли, запаси харчів тануть на очах і дати відсіч нападникам немає змоги, тож діти їхні однак на краю загибелі, переважила думка здатися на милість ворога й відкупитись. Проте Іззет-Ата й міський старшина Аладжа-бек та ще декілька поважних військовиків не радили коритися ворогові, наполягали на відмові Чі Лінгу. Коли вже було зрозуміло, що більшість за те, щоб здати місто, Гульджемал, прикривши голову, увійшла до світлиці, де відбувалася нарада. Всі здивовано глянули на дівчину.
Чемно й лагідно, а водночас твердо й рішуче Гульджемал звернулася до присутніх:
— Шановні добродії, не вважайте ганьбою мою появу серед вас, хоч, може, моє місце й на кухні біля казана. Я з'явилась тут, на військовій раді, бо нині не буденний час, особливий. Може, це наш судний день.
Всі з напруженою увагою слухали дівчину, і вона вела мову далі:
— Так, це судний день нашого Учтурфана. Ми всі спільно маємо шукати виходу, поки жорстокий ворог не заопікувався нашими чоловіками і жінками, дорослими й дітьми… Коли зводиться великий дім, годяться й тріски. Такі як я… Як я розумію, висока рада ладна здатися, мовляв китайці будуть милостиві… Чи в тому певність? Згадайте, що сталося тридцятиліття тому в Яркенті? Згадайте, яку милість явив тоді ворог — взяв у полон мусульман, познущався над дівчатами. Не відомо, чи прийде підмога з Кашгару… Не відомо… І впавши у відчай, ми силкуємость врятувати собі життя. Але який сенс у такому порятунку? Для того власними руками накладаємо на себе ярмо неволі, аби щодня ходити, понуривши голову, з простягнутою рукою, аби, не розгинаючи спини, задарма працювати, аби з наших дітей глузувати? Ви хочете ввіритися лютим катам? Певно, ліпше, добродії, рятувати не голову й тіло, а душу й домогтися спокою й слави… Я не з тих, що здаються! Сподіваюся батько не заперечить! Я піду крізь оточення до Кашкару, а, як треба, то й далі, аби сповістити про наше становище й повернутися з відповіддю, а, може, й з підмогою… Тату, ти ніжно плекав мене, не дозволяючи нікому й пальцем торкнути твою доню Гульджемал. Невже ж хочеш бачити її рабинею в Китаї? Чи не ліпше, як пити кумис або й хлебтати горілку, ганебно догоджаючи ворогові, мужньо віддати в жертву чисту й незаплямовану душу? Товариство, не здавайтесь! Адже ж харчів у нас вистачить ще на шістдесят-сімдесят днів і місто наше для ворога неприступне… Що ж іще може статися завтра?… У нас попереду сімдесят днів. З божою милістю я доберуся до Кашгару.
Скінчивши мову, Гульджемал висмикнула з кишені ножа, підтяла під корінь своє оксамитове, довге аж до п'ят волосся й покинула зібрання. Шейх, батько дівчини, і всі присутні були вражені її героїчною рішучістю, гідною бути прикладом для інших. Аладжа-бек перший отямився й мовив:
— Яка дівчина!… Її в вустами промовляє сам Господь. Ця дівчина… ні, ця левиця зможе звільнити нас від ворога! Ворог волів до ранку почути нашу відповідь — я негайно сповіщу йому нашу відмову. В Учтурфані немає мусульман, які хотіли б здатись! Ліпше десять разів пожертвувати душею, аніж хоч раз голову схилити перед китайцем. Усі погодились:
— Авжеж, так і відповімо!
Ухвалу обнародували. Всі були ладні терпіти та оборонятись.
Гульджемал знов з'явилась, як ще рада не розійшлася, й мовила:
— Товариство, хай береже вас Всевишній! За кілька днів я рушу в путь. Якщо через три дні китайці не покажуть вам мою голову на списі, значить я прорвалась.
Іззет-Ата, почувши ці доньчині слова, не втримав і втратив тяму.
* * *
Гульджемал була єдиною донькою шейха Іззета-Ати, тож уся його ласка призначалась їй, і вона зростала дуже пещеною. Свого будь-якого прохання вона ніколи не висловлювала двічі, батько їй все дозволяв. Сина в нього не було, тож дівчина прилучалася й до хлоп'ячого виховання, надто до освіти. Гульджемал добре вивчилася читати й писати, виявляла схильності до наук. Знала не лише турецьку, а й арабську та перську мови, любила читати напам'ять перські газелі. За три роки до події нашої померла її ненька, й тоді всі господарські клопоти лягли на неї. Ще при житті матері Гульджемал не знала ні в чому обмежень, а потім тим більше. Розважаючись влітку в саду, Гульджемал повсякчас їздила верхи, стріляла з лука й рушниці, настільки вправно, що могла підстрелити пташку на льоту. Отак вправляючись в просторому тінистому саду, дівчина зміцнила ноги й руки. Вона була зовсім не схожа на тих, що не залишають порога свого дому, кволих кокеток, що ледве тримаються на ногах. Вона не вигукувала страшне "ой", угледівши перед собою горобця, чи "ах", помітивши якусь комашку. А побачивши злодія, що прокрався в сад, вона, подібно чоловікові, могла взяти до рук лука чи рушницю, аби той начувався. Її рука набула такої міці, що здатна була повіддям закривавити коневі писок (так писки коней кривавляться, коли вони тягнуть на берег корабель). Та коли вона брала до своїх білих чарівних рук саз і з вуст її линули газелі, то хіба що глухий міг би не розчулитись. А як вона вміла гаптувати! Її килимки для намазу годилися б у подарунок самому шаху.
Коли батько її виїздив на кінну прогулянку, Гульджемал теж сідала на коня й рушала слідом. Перехожі ще здалеку відступались. Лунало "їду дівчата!" і в тому вчувалось — "Постороніться!". Всі давали дорогу, навіть не сміючи глянути їй в обличчя. А коли б і глянули, нічого б не побачили, бо воно було прикрите.
Вона любила свою англійську рушницю. Це батько привіз їй з Бомбея, коли вертався з паломництва. Хоч батько її не був мисливцем та стрільцем, все ж путь із Індії до Кашгару в Учтурфан пролягала через високі гори й суворі пустелі, що таїли чимало небезпек. Гульджемал вподобала цю рушницю. Вона давала змогу потрапити в ціль з віддалі тисячі двохсот кроків, при тім була дуже легка порівняно з рушницями старих зразків, що виготовлялися в Кашгарі й Китаї, здавалася іграшковою. Батько, що мрія про сина, заохочував це захоплення доньки, й поступово Гульджемал стала справжнім снайпером.
Серед подарунків, привезених батьком з паломництва, були ще бінокль та компас. Дівчина їх швидко освоїла. У дворі для неї було споруджено високу вежу. З вежі в бінокль вона спостерігала довкілля й помічала подорожніх чи близьких гостей. Учні та гості шейха завжди були задоволені частуванням Гульджемал. Кожен служник, навчений Гульджемал, бездоганно виконував свою роботу. Ясна річ, з огляду на значне батькове багатство багато-хто мріяв про Гульджемал, але тільки мріяв, розуміючи, що жених має нічим не поступатися нареченій. За рекомендацією її тітки дехто зважувався робити в цьому напрямку якісь кроки. Але дівчина не поспішала погоджуватись: "Ну що ж, хай спробує, коли зможе". Тому все лишалася незаміжньою. І справді, не всякому до снаги була ця напрочуд метка мисливиця, ця дівчина, спритна, мов канатоходець, освічена, мов який мула, окрилена, як поет.
Після того, що сталося в домі шейха Іззета-Ати, люд Учтурфана ще з більшим завзяттям взявся за оборонну працю.