Весела людина

Черкасенко Спиридон

Малюнок

Часи прийому в N-ській шахтарській лікарні надходили до краю. В дожидальні зосталося скількось жінок з немовлятами на руках та якась бабуся з пісним обличчям і єхидними швидкими очима, зодягнена в чорне і досить чепурно. Вона щось жваво, але з побожним виглядом, оповідала молодицям, а ті з великим зацікавленням дивилися їй просто в вічі й уважно слухали, пороззявлявши роти. За наліводчиненими дверима прийомної чулось одноманітне — ні тобі плач, ні тобі гудіння хворої дитини.

Лікаря ще не було, і хворих обдивлявся фельдшер, Іван Семенович Смалець, з ротних, людина підстаркувата, але веселої й рухливої вдачі: чи то він уже такий зроду був безжурний, чи, може, то від того, що ніколи, як кажуть, не висихав, бо щодня, з самісенького ранку, від його тхнуло горілчаним духом. Другий фельдшер, молодий, Гаврило Каюченко, в сей час ходив по палатах, обдивляючись стаціонарних, доручивши всіх амбулаторних Іванові Семеновичу. Лікар завжди з'являвся під кінець прийому і то тільки заради того, аби покепкувати з підпилого Смальця й настроїтись перед обідом на веселий лад.

— Еге, душко, дванадцять разів до Києва й тричі до Єрусалима,— бубоніла побожна бабуся, і голос її одбивався гучною луною по великій порожній дожидальні.— Привів Господь милосердний. Теперечки, душко, я спокійна, спокійна за свою душеньку і не боюся вмерти, живу — дожидаюся, коли Господь покличе до себе. Живу та тільки Богу молюся, і нічого поганого ніколи й на думку не спадає, де б не була, що б не почула,— поганого душа не приймає, бо денно й нічно думкою бесідує з янголами. Стоїш святом у служби Божої, нікого не видиш біля себе, чуєш тільки святі глаголи та божественне пєніє, а як замовкне, то прислухаєшся й чуєш, як святі янголи Божії коло вуха тільки — пурх-пурх-пурх, як метелики коло квіточки...

З прийомної висунулася Смальцева червона пика з величезним розпухлим носом і настобурченими зжовташпакуватими вусами. Пика вишкірила гнилі чорні зуби й лукаво посміхнулася, сховавши зморшками невеличкі змутнілі очі.

— То, бабуню люба, чорти.

Бабусю ніби хто шилом штрикнув. Вона схопилася зовсім не по-старечому й плюнула розлютовано.

— Пху-пху!.. А стонадцять чортів тобі на язик, тидоле!..

Пика насупилась.

— Ну-ну, ти не той... Се тобі не балаган шахтарський, а присутствіє.

— Пху!.. Хай же тобі дідько з твоїми ліками, п'янице невірний.

Бабуся, не попрощавшись, хутко вийшла, а задоволений Смалець вернувся до прийомної кінчати Прийом.

На ганку купчилося чоловіка з дванадцятеро робітників-шахтарів, несміливо зазираючи іноді в дожидальню. Вони чекали, поки скінчиться прийом хворих і прийде лікар, щоб обдивитись і їх, чи годяться вони стати до роботи на шахті. В дожидальню ввійшов Каюченко і, побачивши їх крізь відчинені на ганок двері, закликав у кімнату. Човгаючи чобітьми по цементовій підлозі й гучно сякаючи носи, вони навшпинячки один за одним увійшли в дожидальню й посідали мовчки на гратчастих лавах біля крашених сірою фарбою стін.

Каюченко ввійшов у прийомну.

— Нема ще пана? — звернувся він до Івана Семеновича.— Се вже чорт батька зна що! — обурено знизав він плечима й сів на цератову канапу коло столу.

Іван Семенович хахикнув.

— А ви не той... не гарячіться, бо се шкодить і відбивається на вашому красному личку. Панночки перестануть залицятись.

Він знову зареготався п'яним слинявим смішком і сів на канапу поруч Каюченка. В задимілих пальцях його чадила смердюча мокра цигарка, котру він те й робив, що запалював, щоразу опікаючись і присмалюючи довгі, руді під носом, вуси.

— Ви, маєте собі, людина надто нетерпляча. Молоде, хи-хи-хи!.. Ви беріть зразок з мене...

І Смалець нахидився, повернувши голову й зазираючи Каюченкові в вічі.

— Ат, відчепіться! — кинув Каюченко, підвівся з канапи й підійшов до відчиненого вікна.

— Чого ж — відчепіться! Ви, по-моєму... не вішайте носа й не кипіть.

Смалець підняв голову, насупив брови, простяг уперед руку, ніби готуючись управляти півчими, замахав нею й тоненьким тремтячим тенором заверещав: "Плавающего, москалю, в білім кожусі по калюжі, з кораблем потопляема гріхи"... Хи-хи-хи! Се на сьомий глас...

Каюченко через плече подивився на нього напівзневажливо, усміхнувся й повернув голову знову до вікна.

— А що? Не подобається? Ну, то я вам "П'ять Хом" заспіваю. Ви знаєте "П'ять Хом"? Не знаєте? Хи-хи-хи! Як же ж так!.. Се, маєте собі...

— Слухайте, облиште краще,—повернувся раптом Каюченко.

— Не любите? А Микола Оверкович уподобав... Се з канону.

— Облиште... Що подумають люди,— Каюченко махнув рукою на двері в дожидальню.— Замість того, щоб швидше відпустити їх, ви їм наспівуєте якісь ідіотські вигадки. Я більш не ждатиму. Чи се ж порядок? Дванадцять коли гуло, а він не ізволить і носа показати.

Каюченко заходив по кімнаті, нервово куйовдлячи своє пишне волосся, а Смалець тихо хахикав, позираючи на його обурення.

— Воля начальства, братику, нічого не попишеш. Скільки не кипи, а буде так, як пан лікар, Микола Оверкович Висоцький, забажає. Отже, маєте собі...

— Що ви мені плещете — воля начальства! Де його сумління? Я не розумію, як можна спокійно почувати, що десь там люди тебе ждуть не діждуться...

— Люди, братику, підождуть. На те й начальство, щоб його підождали який раз.

— Та навіщо ж? Та ще якби се тільки раз-другий, а то щоразу отаке. Нічого не розумію.

Каюченко знизав плечима, плюнув у куток і знову заходив по прийомній.

— Видко одразу, юначе, що ви не зазнали військової муштри і в субординації не тямите й крихотки.

— На мою думку,— гримав, не слухаючи, Каюченко,— коли тобі важко, то ліпше ти зовсім не ходи, однаково з тебе пуття як із позаторішнього снігу.

— Е, ні, се, маєте собі, ви помилились, братику. Микола Оверкович — людина хоч і весела, а досвідчена. Ви не знаєте, а я знаю. Служив з ним, коли він був повітовим. Ось я вам розкажу, стривайте... Требушили ми якось одного сердегу в Михайлівці. Цілу зиму під снігом вилежав, та вже мужички, виїхавши в степ орати, знайшли його. Смерділо, вибачайте, від нього так, що становий та слідуватель на півгін одійшли вбік. А Микола Оверкович... хи-хи-хи!.. аж нічогісенько. Закотив рукава по самі лікті, скинувши сурдута, ріже собі та ще й нікелює з панів: "Що,— каже,— одійшли осторонь? Хіба не подобається? А мені,— каже,— байдуже. Ось понюхайте". Набере просто з кендюха в жменю, сам нюхає й їм простягає. Хи-хи-хи!.. Ні, не кажіть, людина він досвідчена. А що весела, то й нікуди. От тільки не любить таких молодих та гарячих, як ви.

— Знаю, що не любить. Ще б пак! Поліцейська душа, хазяйський наймит!..— лаявся Каюченко.

— Не слухаю, не слухаю! — дригав ногами Смалець і затулив уха.

— Він собі висипляється десь після карт, а робітники — жди. Від самісенького ранку товчуться попід вікнами. Досі животи людям попідводило...

З дожидальні справді чулося іноді то кашель, то важке зітхання, що скидалося більш на стогін, то тиха, несмілива розмова. Терпляче ждали робітники, поки обдивляться їх у лікарні й дадуть потрібного задля того, щоб стати до роботи на шахті, квитка: "Годиться, мовляв, не всі ще жили вимотано на інших шахтах".

Смалець перестав змагатись; він сидів байдужно на канапі й гудів під ніс якусь псальму, насмішкувато позираючи на Каюченка, котрий знов підійшов до вікна й уперся в нього своїм зажуреним поглядом. Зараз за парканом на залізниці пихкотів і посвистував невеличкий метушливий паровозик — "кукушка", розпихаючи по шахтах порожні вагони під вугіль; бігав од стрілки до стрілки стрілочник, підносячи часом до вуст мідяного ріжка й випираючи з нього пронизливі, неприємні згуки — гасла для машиніста; метушився поміж вагонами, не жаліючи власного животіння, одважний зцепщик. Сіяло сонечко, цвіли вишні в присадку під лікарнею, цвіріньчали горобці, десь вигукувала дітвора. Хотілося вийти геть з сієї нудної, смердючої кімнати, та ніяково було глянути в вічі тим, що сиділи в дожидальні.

— Пху! — плюнув Каюченко й повернувся.

Смалець почав дослухатись.

— Цссс...— засичав він, вип'явшись усім тілом наперед і піднявши палець.— Здається, прийшов?.. Авжеж, з'явився.

В дожидальні заворушилося. Смалець прожогом вилетів з прийомної і ввесь обернувся в запобігливу усмішку, вітаючи лікаря, Миколу Оверковича Висоцького.

Лікар поволі, не поспішаючись, входив одчиненими дверима, гримаючи чогось на служителя. В дожидальні він обережно скинув пальто, потім бриля і все се передав Смальцеві, котрий зустрів його ще на порозі, потім тричі перехрестився в куток до великого образа.

— А-а, вже зібралися, товариші, хе-хе-хе! — привітав він робітників, котрі повставали і з острахом позирали на нього.— Здрастуйте!

— Хи-хи-хи! — захрипів за ним Смалець, повертаючись з прийомної з порожніми руками.— Зібрались, пане лікарю.

— Так точно, ваше благородіє! Давно ждемо,— загомоніли робітники.

— Од самого, сказать, ранку.

— Ну-ну,— насупився лікар,— невеликі пани. Ото — ждемо. Чи я вас силував ждати? Було б не ждати, кому завгодно.

— Та хто ж каже?.. Звісно,..

— Нужда силує... Хіба ми на вас.

— Хе-хе-хе! Спасибі, спасибі. А я думав, боронь Боже, на мене. Та так же перелякався, хе-хе-хе!

— Хи-хи-хи! — окселентував Смалець, забігаючи то з одного, то з другого боку.

— Даруйте, панове" що забарився,— додав лікар, низенько вклонившись і ледве втримуючи сміх. Смалець реготав, як божевільний, хапаючись за живіт і присідаючи.— Більш ніколи сього не буде, от їй же Богу! А то я й справді думав, ‘що на мене, та так же перелякався, хе-хе-хе!

— Та так же перелякався,— мурмотів він, входячи із Смальцем до прийомної.

Робітники поглянули один на одного, потоптались ще трохи на місці й посідали мовчки, не тямлячи, що з паном.

— Добридень, юначе! — звернувся лікар до Каюченка.— Чого се ви засмутились? Оженилися, чи що? Хе-хехе!.. Чули?

Каюченко муркнув "добридень".

— Зовсім були перелякали товариші, хе-хе-хе!..

Лікар сів, витяг з кишені золоту цигарницю й запалив цигарку сірничком, що запобігливо витер йому Смалець. Глянувши зненацька на Смальців ніс, лікар покотився з реготу; шкода було дивитись, як тіпалося йому черево й почервоніла товста шия, а одутла пика з великими сивими вусами двигтіла й сопла, мов циганський міх.

Смалець не второпав одразу, чого то лікар регочеться, і вирячив здивовано на нього свої баньки, а потім і собі почав поштиво підхахикувати.

— Хе-хе-хе! — хрипів Микола Оверкович.— Чого тобі, Смальцю, носа розперло? В пику хто затопив?

Смалець ухопив себе за носа, ніби хотів упевнитись, що він на місці.

1 2