В старім гнізді

Черкасенко Спиридон

С. Черкасенко.

В СТАРІМ ГНІЗДІ.

ДРАМАТИЧНИЙ НАРИС

в 4-х діях.

ПОЛТАВА.

Елект. друкарня Ф. Шіндлера, Кузнецька вул., свій буд.

1 9 0 7.

Дієві люди:

Гробачевський, Іполіт Миколаєвич, 50 літ, ще чорнявий, високий чоловік, з чорною невеличкою борідкою, з чорними палкими очима, котрими він повсякчасно грає в розмовах з жінками. Зодягнений завжди бездоганно. Рухи нервові. Він кагжтан в одставці.

Вікторія Францовна, його жінка, 48 літ, тілиста пані, з сонливим, покірним поглядом.

Всеволод, 27 літ, помішник начальника станції.

Ольга, 22 літ, русява панночка з журним поглядом, з негарним, але сімпатичним обличчям.

Серж, 18 літ., схожий на б.ітька; розпутник, зайдиголова.

Ліна, 23 літ., жінка Всеволодова, чорнява, повновида молодиця, зодягнена завжди занадто пишно й одкрито; особа лехкодумна, безпечна, ексцентрична.

Микола Лукич, 80 літ., старий лисий дід, батько Гро-бачевського, полковник в одставці; з червоним носом, з бурцями; ходить підпираючись костурем, волочить тонкі, худі ноги у нічних пантофлях. Зодягнений завжди в засмальцьований халат. У його безглуздий помутнілий погляд і одвисла нижня челюсть.

Творогин, 50 літ, товстенький жвавий панок з воєнних.

Шах, 30 літ, молодий поміщик.

Ильєнко, Платон Платонович, 45 літ, учитель гімназії.

Тетяна Михайлівна, 43 літ, його жінка.

Дуся, 20 літ, вродлива білява панночка з пиш ним волоссям.

Євген, 17 літ, гімназист останнього класа.

Леонид, 25 літ, брат Платона Платоновича, студент.

Іван, молодий лакей.

Маруся, вродлива покойовка.

Гаврило, старший робітник.

Гнат, дід-сторож. . Ганна, покритка.

Горпина, 35 літ, кухарка у Ильєнків.

Перші три дії—в маєтку Тробачевського, над Дніпром; остання—на дачі Ильєнків, по другий бік Дніпра, Діється в наші часи.

Дія перша.

Кінець червня. Ранок, їдальня в домі Тробачевського, простора кімната, обклеєна темними тпалєрами. Посередині великий розкладний стіл; над ним з стелі спускається лямпа. За столом, коло задньої стіни, старий оріховий буфет. Коло лівої стіни канапа. Праворуч—двері на веранду, ліворуч—в вітальню; в задній стіні, з правого боку—в

передню.

Коли завіса піднімається, Микола Лукич входить з вітальні, озирається, нишком підходить до буфета, тихенько одчиняє його, тремтячими руками достає графина з горілкою, наливає велику чарку, знов озирається й п'є, смакуючи. Щаслива усмішка розходиться йому по видові. Нарешті він одчиняє пиле НІ дверці, од-колупує тматочок житнього хліба й закусює, потім

знов наливає з графина.

Вікторія Францовна (входить з передньої). Тату! (Б'є руками об поли)

Микола Лукич, (не почувши, перехиляє у рот чарку).

Вікторія Францовна. Тату, що це ви робите?

Микола Лукич (од несподіванки випускає з рук чарку, хотра падає й розбивається. Він перелякався). Хи-хи-хи.."

Вікторія Францовна. А, Боже мій! Чи вам хто не дає їсти або пити, що ви крадькома, мов злодій, підбіраєтесь до буфета. Та ви-ж пів-години тому, як снідали. Ще хочеться,—звеліть і вам подадуть... Марусько!.. а, Марусько].. Де вона забігла?.. Ось вона дасть вам попоїсти. (Йде до дверей на веранду, щоб покликати Марусю).

Микола Лукич (перелякано дивиться на двері, потім хутко шкандибає в передню).

Маруся {входить з веранди). Чого, пані?

Вікторія Францовна (причиняє, дверці в буфеті). Та тепер нічого. Позбірай скло і прибери в їдальні.

Ольга (входить з веранди). Ти тут, мамо? Ходімо в садок. Який гарний, погожий ранок... О, хто це чарку розбив?

Вікторія Францовна Дідусь. Ввійшла, а він коло буфета порається. Побачив мене, заметушився й упустив чарку.

Ольга. Сердешний... Ходімо в садок? Подивишся на аґрус. Він трохи ще не достиг, але на варення годиться вже.

Вікторія Францовна. Душно, мабуть, на дворі?

Ольга Ні, в садку не душно, мамо.

Вікторія Францовна. А ти сьогодні зовсім нічогенька на вигляд. Добре спала ніч?

Ольга (сміється). А ти-ж як думала,—що я вже навіки змарніла.

Вікторія Францовпа. Моя голубко. (Цілує Ольгу в чоло).

(Виходять на веранду).

Маруся (ходить по кімнаті й стирає пил з меблів). Пху! Пху! (б'є ганчіркою по стульцях). Та й остобісіло, нехай йому грець! Шосту горницю прибрала, а ще зосталось три... І вигадають отсі пани: про кожного особлива горниця,—що хоче, те й робить в ній... (Стоїть в задумі з усмішкою на видові). Який баский! (Сміється). Ні, у мене так не розживешся, дзуськи! (Погрожує кулаком невідомо кому й знов б'є ганчіркою по стульцях). Пху!.. Чхи!..

Іван (входить з передньої, в руках держить підло-гову щітку). На здоров'я! Чого це ти розічхалась?

Маруся. Спасибі... чхи! чхи!.. Пху! щоб тобі толку не стало!

Іван Тю! навіжена... Хто-ж отак пил зтирає? Бач, яку куряву підняла.

Маруся. Нехай йому грець! Попокрутився-б стільки, як я, то й не патякав-би.

Іван. Оттакої... а я що—менш від тебе роблю, чи як? У одного пана поки прибереш у кабінеті та в опочивальні... (Підмітає). У панича сьогодні ти прибирала?

Маруся. Я, а хіба що?

Іван. Та нічого. (Підмітає підлогу і зкоса поглядає лукаво на Марусю). Що воно за плями червоні на руках у тебе? і п'ятерню знать. (Підходить до Марусі й показує їй на гиию). Та й на шиї... ой-ой-ой!

Маруся. Ось на! (Тиче йому дулю). Щоб не дуже додивлявся.

Іван (регочеться): Чого-ж ти гарячишся? хіба я що? Маруся. Замовчи, навісний!

Іван (не перестає реготаться). А здорово він тебе помняв.

Маруся. А щоб тобі заціпило! Ти будеш мовчати? га? Іван. Хо-хо-хо!

Маруся. (Підбігає й б'є його ганчіркою по спині). На тобі! на тобі!

Іван (одбігає убік і обороняється щіткою). Тю! тю! скажена! чи ти при пам'яти? (Озирається^ перебігає на другий бін кімнати й стає в оборонну позу).

Серас (входить з веранди; до Івана). Це ще що за играшки? Геть звідсіль! Не знайдеш иншого місця жартувати, йолопе!

Іван. Я нічого... Ввійшов кімнату підмести, а вона накинулась, мов зінське щеня.

Серж. Ти ще базікать будеш? Геть!

(Іван виходить)

Маруся (знов береться до прибірання). Та й сердиті-ж ви, паничу, аж у мене мороз по-за шкурою пішов.

Серж. А ти й рада з усяким жартувати.

Мруся. А чому мені й не пожартувати,—я-ж не черниця?..

Серж, Я йому в'язи зкрутю,

Маруся. Завіщо? (Сміється). Чи не ревнуєте?

Серж. Бач, ще й сміється, свинота... У-у, задавлю! (Міцно обнхма її й садовить собі на коліна).

Маруся (пручається) Одчепіться, паничу, ще хто загляне. (Озирається).

Серж. Не загляне. (Перехиляє її на руку й хоче поцілувати).

Маруся (раптом виривається й оббігає убік). А дзуськи!., який ласий... Я вам не Ганна, у мене облизня піймаєте.

Серж. А хіба що Ганна?

Маруся. Тоб-то й не знаєте, як поневіряється?

Серж. Ну й нехай собі. А тобі що до того?

Маруся. Та нічого... Я знаю, що Ганна дурна й необачна, через те й кажу, що у мене облизня піймаєте.

Серж. Хіба? Дуриш... (Обнімає Марусю).

Маруся, Пустіть,а то кричатиму. (Озирається на двері).

Серж. Не пущу, поки не обіймеш гарненько й не поцілуєш.

(З веранди входить Ольга з кошиком в руках; побачивши сцену, засоромилась. За нею входить Вікторія

Францовна).

Серж (хутко приймає руки; до матері). Дивіться, мамо, якою ганчіркою стіл зтирає.

Вікторія Францовна (до Марусі). Хіба чистішої не знайшла? Та чого це ви так довго прибіраєте? А де-ж Іван?

Маруся. Я зараз... Хіба мало горниць. Ось піду покличу його. (Виходить).

Серж. Трам-та-рам-та-рам-та-та... (виходить на веранду).

Ольга О-бх... (Сідає).

Вікторія Францовна. Чого ти, Олю? Тобі нудно?.. Я зараз водички подам.

Ольга. Мамо, голубко!., коли вже цьому буде край? Вікторія Францовна. Чому, серце? Ольга. Він зараз обнімав Маруську... Вікторія Францовна. Хго? Серж?..

Іноліт Миколавиич (входить з передньої, за ним Творогип). Вікторія, пан Творогин.

Творогин. А-а, кумушка! Доброго здоров'ячка! (Цілує Вікторію Францовну у pvxy). І хрещениці! (Цілує Ольгу в голову).

Іноліт Мнколаевич. Може закусите, Михайло Івановичу?

Творогин. Ні, ні... як би вам сказать... я вже снідав. Що це ти, Олю, така... як-би вам сказать... хвора мабуть?

Іполіт Миколаевич. Вона у нас зроду дохла, не здужає вмерти. (До Вікторії Францовни). А йди лишень сюди на хвилину.

Вікторія Францовна. А що там таке? (Йдуть у вітальню).

Творогин. (Сідає коло Олі). Нічого, нічого... І таке-ж ляпне, що й купи не держиться. Де-ж таки вмерти?... Я... як-би вам сказать... знав одну панночку,—так ту зовсім лікарі були присудили на смерть, наче-б то у неї сухотка. Везіть у Крим—та й край! Я... як-би вам сказать... відмовив. "Брешуть, кажу, вони всі! ось я візьмусь гоїти". І вигоїв... хе-хе-хе! побий мене Бог!

Ольга (сміється). Ну? як?

Творогин. Еге, зовсім просто: заміж пораяв видать, ще сам і жениха знайшов, побий мене Бог! Гарний жених,—начальник станції... І що-ж ти думаєш? Зараз в отсі двері не пролізе: така зробилась... як-би вам сказать... ґран-дама. Хе... а вони—сухотка... Знаєм ми ці сухоти... хе-хе-хе! Трівай, голубко, оддамо й тебе,—де й троянди на щічках візьмуться... хе-хе-хе... побий мене Бог! А що,—хіба не правда?

Ольга. Чудний ви, Михайло Івановичу, завжди кого небудь сватаєте.

Творогин (сміється). Люблю... як би вам сказать... Хоч сам не спробував цього щастя, але люблю дивитись, як другі втішаються. Та й на весіллі люблю погуляти. Трівай, серце, й тебе околпачимо, і у тебе погуляємо... хе-хе-хе... побий мене Бог!

Ольга. А коли жениха не знайдете?

Творогин (образившись). Хто? я не знайду? За кого ти мене вважаєш, хрещенице? Щоб Творогин, Михайло Іванович, для своєї хрещениці жениха не знайшов?.. Та це... як би вам сказать... поганець я буду, коли орлане знайду... Та що я кажу? ти ж мене знаєш.

Ольга (сміється). А коли жених не захоче мене взяти?

Творогин. Як-то не захоче? Нехай спробує... А ти не турбуйся, серденько: вже коли я візьмусь за діло, то... як би вам сказать... не одчепиться, побий мене Бог! не одчепиться/.. О-ой, ноги щось... як би вам сказать... (Встає й ходе по кімнаті).

Ольга (спочуйно). Що, болять?

Творогин. Треба тільки присісти на хвилиночку—й починають нити... ревматизм давній... (Роздивляється по стінах фотографи й наспівує):

Во саду-л і, в огороде

Дєвіца гуляла,

Ножкі тонкі, бока звонкі,

Хвостік закарлючкой...

Ольга (сміється). Що воно за "дєвіца", Михайло Івановичу?

Творогин. Га? що?.. А, "дєвіца". Хіба ти не догадуєшся?., як би вам сказать... свиня. Був у нас у полку ротмистр Куросліпов.

1 2 3 4 5 6 7