Двоє в бункері, не рахуючи привида

Чемерис Валентин

— До машини! — крізь вовче виття степового вітру ледь долинає з білого мороку пурги команда лейтенанта. — Караул — до машини!

Все, приїхали. Як співається у відомій у цих краях пісні "Степь да степь кругом…" Без особливого ентузіазму сповзаємо з КамАЗа, на якому хуртовина рве брезент. Земної тверді під ногами не виявляється і ми шугаємо ледве чи не по пояс у сипучий сухий сніг. Мете, здається, на всьому білому світі. Навколо бісом вертиться-крутиться сніговій. Ясно, що навіть потужному армійському КамАЗу через такі замети далі не пробитися. Восьмий вертольотний майданчик вже кілька днів закритий — синоптики настрахали авіаторів штормовим застереженням. А тому залишок шляху до підземного караулу № 9, що розчинився десь там, на обрії, в епіцентрі білої круговерті, нам доведеться долати на лижах…

По команді "До машини!" стаємо під бортом КамАЗа — з підвітряного боку. Ми — це чергова зміна караулу. Хоча звучить гучно — чергова зміна караулу, — але нас всього двоє: я, сержант Ярослав Травень, начальник зміни караулу і мій єдиний підлеглий, електрик Віталій Петруня, обидва з України, обох Бог милував від Афганістану (автоматниками на бетеери), звідки до нас ішли труни, а спровадив сюди, в підземелля — і на тім спасибі. (Пізно нас було хапати в Афган — у справі тих, кого брали в ракетні війська стратегічного призначення, ставили таку вседержавну печатку, що вибраних і захищених тією печаткою хлопців вже ніхто не міг — ні в області, ні в республіці — перекинути в інші війська!).

Удвох з Петрунею ми складаємо бойову обслугу, адже на чергування ми заступаємо по-бойовому — в мирний час, така служба! — наказу. Простіше кажучи, стережем-бережем міжконтинентальну стратегічну ракету. "Як зіницю свого ока". Так "задушевно" висловлюється наш комполку. Він взагалі полюбляє, — особливо, як на нього находить, — говорить велемовно, чим викликає в солдатів криві посмішки. "Хлопці, — іноді ось так, по-демократичному і зовсім не по уставу звертається комполку до нас, рядових та молодших командирів, — ви — вартівники біди! Так, так, біди, нищівної для наших ідеологічних противників із загниваючого капіталізму!" Про те, що й потенційний ідеологічний противник загниваючого капіталізму зберігає в себе подібну біду, тільки вже адресовану нам, чомусь не хочеться думати.

З нами супроводжуючий — вчорашній випускник військового училища, молодий чепуристий офіцер Іванов, рутина служби ще не встигла здерти з нього лиск, і він тримається хвацько.

Ставши в стрій під бортом КамАЗа, я уважно оглядаю себе, потім Петруню, перевіряючи очима його спорядження. На плечах у кожного з нас — довгий, тасьмою прив’язаний плащ індивідуального хімічного захисту. Він акуратно складений і схожий на правильної форми квадрат. Трохи нижче — солдатський речовий мішок, а в ньому, крім обов’язкової по уставу фурнітури (щітка для чобіт, крем — він запаяний в целофан, — голка, нитки, запасні ґудзики та знаки розрізнення), — постільна білизна, хоч ніби й свіжа, але прана-прана! листи рідних і знайомих, дешеві "Мисливські сигарети", кілограм простесенької карамельки, пара пачок дешевого грузинського чаю та різний інший дріб’язок. З обох боків до мішка акуратно пристебнуті — на випадок переміни погоди, — кирзові чоботи. І, нарешті, увінчують екіпіровку з боку спини панчохи індивідуального захисту і протигаз, що висять у невеликих брезентових чохлах.

Залишається додати, що зодягнені ми по формі номер чотири зимового сезону: теплий бушлат, ватяні штани, заправлені в міцні повстяні валянки. На голові в кожного — захисного кольору металева каска, одягнута поверх теплої ушанки.

Змінюючи один одного, ми вдвох з електриком будемо нести металевий ящик із провізією, суворо розрахованою на тиждень: брикети різних каш (гречана, пшенична, а також перловка, знаменита солдатська "дробь № 16"), кілограм масла, чотирнадцять банок м’ясних і рибних консервів, п’ять буханок черствого хліба, трохи картоплі.

— Все в порядку? — востаннє, як ми стали вже на лижі, оглядає нас лейтенант. — Скарги є? Немає! Прекрасно! Та і які скарги? У природи, як відомо, немає поганої погоди. Тим більше, в солдат. Так що, вартівники біди, потрюхикали, — закінчує він не по уставу.

Навантажені по зав’язку, рухаємось вслід за Івановим. Вже далеко позаду залишилась машина, а навколо все той же монотонний пейзаж, серед якого гуляє крута завірюха. Вдома я ніколи не бачив стільки снігу. Та і який сніг у нас, на півдні України — не встигне впасти, як уже й тане. А в цих краях, біля найдовшої в Європі ріки, неподалік кордону з Азією зовсім, інші норми снігопаду. Перший сніг випаде й лежить. За ним з’явиться другий і заляже поверх першого, потім третій поверх другого, четвертий поверх третього і так далі. А тому вже в грудні сюди без лиж і не потикайся.

І здається, що у всьому світі білому гуде хуга-метелиця вищого класу — із такими завиваннями, що куди тим сіроманцям. До речі, вовки в цих краях ще водяться, але нас, солдатів, вони завбачливо обминають — вловлюють запах пороху і, взагалі, казенний запах озброєних людей, від яких треба триматися подалі — якщо хочеш ще пожити. А жити хочуть всі, навіть вовки.

По якомусь часі вдалині, на синюватому обрії, як завірюха потроху вщухає, починають бовваніти темні обриси дерев, за ними й знаходиться наша вартівня, скорочено Карпом — караульне приміщення, до якого потужний КамАЗ так і не зміг нас доставити.

Хурделиця вже ніби затихає, але відчутно посилились пориви вітру, вони піднімають сніговий пил, дрібний та в’їдливий — він забиває рот і ніс. Це перша ознака, що поземка невдовзі знову переросте в класну хугу. Низько пливуть важкі хмари.

Та все ж шлях до карпому долаємо без особливих пригод, якщо не брати до уваги сімейство лосів, яке ми негадано стріли. Тварини, стривожені хурделицею, навіть не глянувши на нас, прискорили ходу. Вони рухалися в бік нашого карпому, точніше, до захисної смуги дерев. Туди ж квапились і ми.

І ось за рядами дротяних загороджень, на очищеному від лісу п’ятачку стоїть наш Карпом, який ми лагідно звемо сторожкою — зовні схожий на невелику одноповерхову споруду з бетонних плит, покинутий і якийсь незатишний. На даху видніється щось схоже на танкову башту — то кулеметна установка. Здалеку карпом нагадує дот часів Другої світової війни. В кількох метрах від карпому те, заради чого ми й несемо службу — шахта міжконтинентальної стратегічної ракети. Власне, одна з пускових шахт ракетної дивізії, чиї полки, батальйони та дивізіони дислокуються в тих краях. Зовні — це непримітний броньовий люк, радіусом у десять метрів, вагою близько ста тонн. Неподалік від штольні з ракетою знаходиться (вона наче сама впадає в очі — нарочито так зроблено) лжеспоруда, що зверху нічим не відрізняється від першої. З тією лише різницею, що начинкою другої слугує порожнеча. Обманка на випадок бомбардування з повітря введе в оману ворожого пілота, якщо він взагалі зуміє прорватися до шахти з ракетою — авіаескадрильї нашого полку рознесуть його на шматки прямо в повітрі. Але хто там чергує в підземеллі біля ракети і чи є там взагалі хто — ми того не знаємо і розпитувати про те заборонено. Наша справа — наземна охорона "споруди № 1".

Територію периметра оточують п’ять рядів дротяних загороджень охоронної системи.

Із зовнішнього боку воріт у невеличкому металевому ящику — польовий телефон. Знявши трубку, кручу ручку і відразу ж уперемішку з мікрофонним тріском та шипінням чується голос мого кращого друга сержанта Крючка:

— Хто?

— Прибула чергова зміна караулу, — відповідаю так, як і годиться за уставом. — Начальник зміни сержант Травень.

Про те, що прибула зміна, Сергій знає, адже дуло кулемета на башті спрямоване в наш бік. (Так призначено інструкцією). Тепер, за все тією ж інструкцією, котра тут — цар і Бог! — Сергій повинен запросити по рації командування полку дозволити нам допуск на об’єкт. Дружба — дружбою, а служба — службою. Спливає кілька повільних хвилин (ми вбираємо голови в плечі, аби хоч якось захиститися від сухого снігу), і ось мікрофонний голос так званого гучного зв’язку дозволяє нам допуск. Ми по черзі відкриваємо стулки воріт на кожній лінії огороджень (Сергій вже вимкнув з них напругу та сигналізацію), а на останній лунає команда:

— Старший караулу, до мене, решті стояти на місці!

Рухаюсь у бік карпому, відчуваючи, як пронизує вітром мою запотілу від швидкої ходи спину. Лейтенант Іванов та електрик Петруня тупцюються на місці — така інструкція допуску. До всього ж Сергія, мабуть, насторожив незнайомий офіцер — лейтенант Іванов вперше прибув на наш карпом.

Нарешті, виконавши необхідну формальність допуску, ми дістаємося випуклої броні люка з круглим колесом, схожим на штурвал — це вхід до підземного бункера. Лейтенант, повторюючи про себе цифри (це видно по тому, як ворушаться його пухлі, майже хлоп’ячі губи), старанно набирає код. Чується клацання — все в порядку! Напружуючись, ми втрьох з трудом піднімаємо важенну кришку люка. Перше, що кидається мені в очі — це поголене, сяюче лице сержанта Сергія Крючка. Він жадібно хапає ротом свіже морозяне повітря, за яким так занудьгувався за сім днів запертя, схожого на ув’язнення. (Те ж саме відбудеться, коли через сім днів нова зміна звільнить мене і я вперше за тиждень висуну голову у відкритий люк). Загледівши, що зірочок на погонах новоприбулого офіцера не так вже й багато, Сергій відступився від інструкції, і ми обнялися. Так він привітався з моїм електриком і навіть з лейтенантом, котрий вибачив йому неуставну вольність.

Ризикуючи зламати шию на обледенілих східцях, спускаємось по драбині, що круто йде вниз. Ось і важенні двері патерни — так називається підземний відсік метрів дванадцять довжиною, що нагадує метротунель, тільки значно менших розмірів (я навіть головою зачіпаюся за плафони ліхтарів). З обох боків патерни — броньові двері, що герметично зачиняються. На випадок ядерного удару патерна повинна зберегти чергові сили підземного караулу, себто нас. Але ми — молоді, переповнені життям, тож віримо — молодість взагалі не вірить у смерть, — що до такого справа ніколи не дійде.

Другі двері ведуть у невелике квадратне помешкання, де можна нарешті випростатися на повний зріст — щитова й апаратна.

1 2 3 4 5 6 7