Інтерв'ю на чорториї

Валентин Чемерис

— Дивись, Тимошко, що воно? — запитав водовоз свого товариша.

— То, брат, чорти! — рішив Тимошка і перехрестився.

П. Мирний.

… А треба вам, панове-добродії, одразу ж зізнатися як на духу: до того випадку, що недавно лучився зі мною на Чорториї і про який я оце забаг щонайправдивіше вам розповісти, я живого чорта і в живі очі не бачив. Жодного разу. Не та, як кажуть, компанія. А чорта плачучого й поготів… (Ви можете уявити чорта, який сльози ллє? Я ні. А тут довелося одразу ж побачити: і натурального дідька, і такого, що сльозу пустив. В одній личині.

Про це й мова.

Ми з ним попередньо домовилися — правда, по телефону. (Звідки в мене чортячий телефон? Сіє — моя професійна тайна, журналіст я, врешті-решт та ще й письменник). Отож, домовилися зустрітися саме, а Чорториї, бо де ж іще в Києві можна здибатися з представником нечистих сил, як не на річці, що носить їхнє ймення? Якщо на знаменитій Лисій горі на свої шабаші збираються виключно відьми, то чорти й про це всі знають — на Чорториї. Це такий (для непосвячених) протік в заплаві Дніпра. Починається нижче гирла Десни і впадає в Дніпро в районі Києва перед Дарницьким мостом. Заплава заболочена, в ній багато озер та чорних чи не бездонних — в крайньому разі підступних, — ковбаней — найзручніше місце для різного чортовиння! (Чорториями ще називають великий вир, глибоку яму у якій вода аж вирує— клекоче. І все це, кажуть, є на дні дніпровської протоки, тож і кубляться там чорти (по сучасному — тусуються, риють чортом на дні, тому річечку прозвали Чорториєм ще зі слов’янських часів).

Ну, а чорт… Пардон, що повторюю всім відоме: буцімто забобонними уявленнями — хоч які тут забобони, реальність, панове-добродії, реальність! — чорт — надприродна істота, що втілює в собі зло і має вигляд темношкірої людини, але з козячими ногами, хвостом і ратицями. Ще й здається, зі свинячим писком — п’ятачок такий маленький з двома дірочками, як ото в електророзетці… Правда, нині дехто уникає називати їх — темношкірих, з рогами, хвостом і ратицями та писком свинячим — бісами чи чортами, щоб не подумали, що вони якісь забобонні маловіри. Придумали архінауковий зворот на означення цих типів: "трасцендентальна істота з негативною енергією" — гм-гм… Про те чорта як не називай, а чорт він і є чорт!…

Отож, подумав я так, аж тут… Ба, ба!.. Про вовка промовка… Аж гульк!..

З-за старої груші, що її, пригадується, позаминулої осені розчахнула навпіл блискавка (мабуть, нечистий на ній сидів!) і вигулькнула вона — істота надприродна!

А втім, спершу вискочив просто молодик — як на Закарпатті кажуть файний. На голові — елегантний моднющий капелюх, що його він поштиво підняв, вітаючись (я тоді й загледів, що над скронями в нього ріжки, теж елегантні):

— Здрасті…

Приємний молодий чоловік. Коли б не ріжки під капелюхом, не писок— розетка, не хвіст, не копитця, не… Гм-гм… Так ось він насправді який, злий дух?!

Ні, ні, я не злив дух, — відразу ж чи не з порогу відмів мій візаві

— непохвальну хоч і справедливу характеристику його особистості та фізіологічної будови. — Не біс, не дідько, не сатана, не нечиста сила, як ви про нас пишете…

— А хто ж чорт… е-е, пан буде?

— Чорт. Просто чорт. Скромно і почесно, і відповідає історичній правді. Як кажуть, прошу любить і жалувати…

"Хай тебе відьма любить" — подумав я.

— Відьма мене й так любить, — ов-ва, він може читати чужі думки. Треба з ним бути обережнішим.

— Не думай про мене нічого лихого то й не знатиму твоїх думок. Звати мене Антипко, і я готовий до твоїх запитань, пишучий пане.

— Ов— ва! І в чортів є імена?

— Аякже. Як і в людей. Хіба ми гірші…

"Чорт вас зна" — подумав було я і схаменувся — він же мої думки може читати.

— В деяких краях України так чортів взагалі називають — антипи. А в мене ім’я таке. Тож почнемо… Пляшку, як домовлялися по мобілці, прихопив? Нині задарма інтерв’ю навіть чорти не дають.

Я поставив на пеньок "Українську з перцем". Пили. Нахильці.

Спершу я сьорбнув, потім він хлобизнув. Добряче. Я закусив солоним огірком, що його завбачливо прихопив із собою і запропонував було цю закусь і йому, але він занюхав хвостом (на кінці його придатку до задньої частини тіла — розкішна китиця), запевнивши, що так йому смачніше. Крякнув задоволено.

— Пішла як брехня по селу, — поплескав себе по животу. — Люблю "Українську з перцем". Тепер й інтерв’ю можу дати. Запитуй.

Я почав запитувати. Річ у тім, що редакція журналу "Фентезі" доручила мені побесідувати саме з представником бісівського — пардон! — кодла, тож для зустрічі я й вибрав Чорторий і не помилився.

— Стривай, — спинила мене темношкіра подоба людини, — а ти знаєш хто я такий насправді?

— Як не знати? Злий…

— Знову своєї заспівав, патріархальної: злий дух, злий дух… Скіко можна цю жвачку жувати? Воду в ступі товкти! Я всього лише чорт А ви…

Таке про нас, чортів, за останні кілька тисяч років понавигадували! Що ми і сякі, і такі… нечиста сила, біс, диявол… Ще й уживаєте наше видове ймення як лайку. У прокльонах його застосовуєте: іди під три чорти!.. До якого чорта! Чи — сто чортів. Як вияв гніву. Та й побажаннячка у вас: чорт би тебе взяв! Чорт з ним! Чорти його носять!..

Гм… мені стало аж незручно за моїх одноплемінників, Хомо сапієнсів.

Почав їх виправдовувати:

— Але ж у нас чортом називають ще й когось умілого, жвавого, меткого, хитрого та спритного. Тих, хто відважно себе тримає, хто фат і зух: сам чорт йому не брат, кажуть про таких.

— О— о!… Наливай!… Тобто поїхали!..

Ми й "поїхали". Спершу я, потім він. Я загриз огірком. Він традиційно занюхав своїм хвостом — обидва лишилися задоволені.

— А ще чортом у нас, людей, називають умільця, мастака, — намагався я його заспокоїти. — "Чортом дивиться" — по-молодечому, браво. Чим погано, га?

— О— о!.. Нали… Тобто дриболизнемо — щоб аж у тілі дрібушечки з колінцями застрибали.

Дриболизнули. Я загриз огірком, він занюхав хвостом.

— Але ж тільки й чуєш, що хтось як сердиться то неодмінно — чортом дихає, — не міг він заспокоїтись та вкоськати свою обиду на нас, Хомо сапієнсів. — І пішло, чортзна-де. Чортзна-що. Чортзна-який… Ще й чортихаєтесь ні к селу, ні к городу. Лаючись тільки нас і поминаєте. Чортівня та й годі! А ми ж зовсім не ті…

— О— ва! Можна подумати, що ви янголи з крильцями… Херувимчики!

— Янголи не янголи, херувимчики не херувимчики, але… Але й не такі злі духи, якими ви нас поробили. Що ми буцімто з неба попадали.

— Святий Микола вас звідти поскидав.

— За те, що ми буцімто відмовилися богові служити? І ти попав пальцем у небо. А це і так, і не так. Так, бо ми, чорти, і справді впали на ваші голови. З небес високих. Але це тільки частина правди, адже ми ніколи не були янголами в божому відомстві небесному, які за вашими легендами не зберегли "своє достоїнство", відпали від бога. Мовляв, нам набридло його прославляти… І тому стали "янголами сатани", "янголами безодні" і ще буцімто нас за це і було скинуто з небес. Звідтоді чорти у вашій уяві живуть у пеклі, де, звісно, мучають нещасних грішників, служать сатані, а не богу, злу, а не добру…

Але стосовно неба це не так… Так, бо ми справді впали з небес. Але не бог нас скинув звідти — тут ви чули дзвін та не знаєте де він. Ми прилетіли до вас звідти… — І ткнув хвостом з китицею кудись угору. — З Космосу. Там наша прабатьківщина, звана Чортівнею. Бо ж насельники її ми, чорти, тож планета і Чортівня, ми там були такими ж мешканцями, як ви на своїй Землі.

— То ви…

— Так, так, ті кого ви називаєте іншопланетянами. І іншопланетян чекаєте, виглядаєте їх, шукаєте їх у безберегому Космосі, сигнали їм за міжнародною програмою посилаєте, всі краї зондуєте, не підозрюючи, що ми, іншоланетяни, поруч вас живемо вже тисячі літ… Хоча ми тепер такі ж земляни, як і ви. А що виходить? Ви господарі, а ми наче ізгої. Хоча в себе на планеті Чортівня ми були такими ж господарями і владиками планети, як і ви на Землі, і нас теж називали як і вас називають…

— Суспільні істоти, що являють собою найвищий ступінь розвитку живих організмів, як і мають свідомість, володіють членороздільною мовою, виробляють і використовують знаряддя праці?

— Ага. Ось такі суспільні істоти і ми, чорти. Що являють собою найвищий ступінь розвитку живих організмів, мають свідомість, володіють членороздільною мовою, виробляють і використовують знаряддя праці… Один до одного, що ви, люди, що ми, чорти. А що ми зовні трохи від вас відрізняємося, то… У вас це називається антропогенез, а в нас — чорто— генез, бо такий у нас відбувся процес сформування фізичного типу, такий розвиток нашого, чортячого, суспільства.

Ху-х! Я аж стомився слухати тиради Антипка. І до чого мені трапився вумний чорт — за вік його, здається, не переслухаєш. Так і чеше, так і чеше, на рівні кандидата наук!

— Атож, на рівні. Бо ми такі ж, як і ви — двоногі і дворукі, і всі органи у пас такі ж… навіть, даруй, любовні. Себто… ги-ги, — серця. А ти що було подумав? — Я скромно промовчав. — Правда, є і деяка відмінність: на ногах у нас копита, як у деяких ваших тварин, так званих копитних, на голові ріжки, — знову елегантно знявши капелюха, показав він свої костяні нарости, зауваживши при цьому, що і у вас "між іншим, трапляються деякі чоловіки, котрих називають… ги— ги… рогоносцями" — Позаду — хвіст, — показав свій розкішний хвіст із не менш розкішною китицею. — Отже, підсумовую свій базар науковий: ми такі ж, які ви і є у нас своя чортологія — наука про природу, походження та еволюцію чортів, інших рас і про варіації фізичної будови нашого брата. Як у вас антропологія. Такими — з ріжками, хвостами, ратицями нас і створила еволюція на планеті Чортівня. Для себе ми навіть і красиві. Принаймні, серед нас багато здибаєш красенів. Навіть, писаних.

Це вам кожна відьма підтвердить. Особливо, молода. Жили ми в сузір’ї Великого Пса — чув про таке? — Я кивнув. — Там — знову ткнув хвостом з китицею кудись у небо, — в згадуванім сузір’ї найяскравіша сяє зоря Великого пса — Сиріус. 1, 46 візуальної зоряної величини, — вражав він ще мене й своїми астрономічними знаннями. — Світло її у 28 разів перевищує світність Сонця. Ось там і обертається навколо однієї зорі планета, що ласкаво зветься Чортівнею.

1 2 3