Містечкові історії

ЛИСТ

З НЕБУТТЯ

Року божого тисяча дев’ятсотого о ранній весняній порі в провінційному містечку заштатному, що чманіло в кількасотлітній дрімоті, об’явився пророк. З’явився, мов з ікони зійшов: у хламиді, простоволосий, босоніж. Стукнув тричі патерицею в землю й оголосив кінець світу.

Три дні й три ночі, в покаянних сльозах і молитвах, чекали обивателі страшного суду. Коли ж настав четвертий, і п’ятий, і шостий настав, а Христос так і не з’явився в небі і сурми не заграли з чотирьох сторін світу, то впіймали пророка й били. Били за страх і плачі, за ошукану віру, особливо ж старалися ті, що за оці дні встигли роздати старцям нажите й набуте,— сказано ж бо: легше верблюдові пролізти у вушко голки, аніж багатому потрапити в царство небесне.

А пізніше виявилося, що даремно й били.

Бо того ж таки божого року, тільки вже не весною, а влітку, найдовшою вулицею прокотив парокінний фаетон з кількома незнайомими панками та й зупинився на пустирищі, що западало ген аж до річки. Панки, одначе, не стали милуватися краєвидом, а, поскидавши купецькі піджаки та розібравши привезені лопати, заходилися до роботи. Вибехкали чотири, в зріст доброго дядька, ями, а потім покотили назад.

І знову містечко втратило спокій: обивателі сушили собі голови: для чого копано ями. Зійшлись на думці, що загадкові відвідувачі шукали скарб, пе інакше, і коли ті ж панки за тиждень знову прикотили фаетоном, то в них і щелепи поодвисали од подиву: весь пустир, зверху донизу, був усіяний ямами...

Того ж дня вияснилося, що обивателі даремно гріли чуби: панки не скарб шукали, а вибирали місце під цегельний завод, що невдовзі й виріс,— як пустив одного дня шлейф чорного диму, так і по сьогодні. Дим той частенько опускавсь на містечко, огортав ядушною хмарою, обивателі, згадуючи безневинно потовченого пророка, спершу чхали й лаялись, а потім звикли, як звикли й до зайшлого люду, що обсідав поступово цегельню: копав тісні та вонючі землянки, ліпив такі-сякі халабуди. І невдовзі по той бік цегельні, до самої річки, виріс хаотично нагромаджений виселок: кривулясті завулки та вулички, рахітичні, в одне віконце, хатини, витоптані до червоної глини двори без жодного деревця, без парканів; гори сміття, помиї, що виплескувалися прямо з дверей, коти, собаки, дітлашня, кури й кози, бо корів той зайшлий люд не тримав, корови навряд чи там і вижили б — обивателі, які зроду-віку не бачили живої кози, спершу думали, що то сама нечиста сила гуляє вулицями — як засвітить очима, як трусоне бородою, як мекне, го й мороз поза шкірою і душа в п’ятках.

Восени і весною виселок тонув у грязюці, взимку по самі дахи його замітали сніги, влітку димів курявою, але в усі пори року не зачинялися двері двох шинків, а на вулицях завжди валялися п’яні. Щонеділі ж, а особливо на свята, виселок гудів збаламушено в п’яному чаду, сплескувався піснями та криком, кружляв у відчайдушному танці, сплітався озвірілим клубком у сварках та бійках. Тоді виселкові ставало тісно, його захмеліла душа прагнула волі та простору, він вихлюпувався на вулиці зачаєного, завмерлого у страсі містечка — і ось він, день страшного суду: тріщали паркани, вилітали шибки, обривали ланцюги знавіснілі собаки.

Свята, слава богу, кінчалися, виселок неохоче входив у пошарпані свої береги, похмуро стрічав буденний світанок. Волікся в закіптюжені корпуси, копав глину, місив, формував, завантажував у печі, що дихали пеклом, діставав уже обпалену цеглу й спускав її на дешевих спинах своїх до пристані — на баржі, що піднімалися сюди од Дніпра, зашивався після роботи в землянки й халупи та й падав, підкошений втомою, в смердючі постелі — виселок стогнав, скреготав, лаявся навіть уві сні, метався й чухмарився люто, бо недаремно ж був прозваний Гнидівкою, і прізвисько це приросло до нього навіки.

Вже й революція одшуміла давно, й друга війна прокотилася, і позникали бараки й землянки, й перебудували завод, а виселок так і не розстався зі своєю осоружною назвою, принаймні в розмові місцевих жителів.

То ж Гнидівка так і лишилася Гнидівкою, хоч, повторюю, позбулася халуп та землянок, поставивши ошатні будиночки з власної цегли. Збулася й шинків, хоч оковиту й досі не розучилися пити й гулять не розучилися, так, щоб усі моря по коліна. Виселок довго ще мав погану славу серед містечкового люду, особливо молодшого, ображеного тим, що гнидівська парубота справно псувала містечкових дівчат, а своїх берегла, своїх не давала псувати і якщо ловила на своїй території якогось містечкового зайду — товкла, кулаків не жаліючи. Або ще гірше: роздягала догола, ставила рачки, давала до рук сірника і примушувала міряти тим сірником дорогу додому. Ще й співати при цьому.

Не уникнув у свій час печальної цієї пригоди і нинішній директор заводу Данило Григорович Полотуха, тоді ще просто Дапько: одміряв дорогу сірник у сірник і пісню співав, а на ньому, нещасному й голому, щосили поганяючи п’ятами, їхав (страшно тепер і згадати!)... їхав не Василь навіть — Васько, тоді ще зовсім шмаркач, а тепер голова фабзавкому цього ж таки заводу цегельного Василь Гнатович Загурко.

Та будемо надіятись, що Данило Григорович (Ригоро-вич — називають його заочі робітники цегельні)... що Данило Григорович вершника свого в темряві як слід не розгледів, а то й просто про той випадок забув, бо сталося це ще до війни, а війна багато що стерла з пам’яті людської. Тож забудемо й ми, а поведемо краще розмову про весняний ранок, що паче омив увесь виселок,— такий він був прозорий та чистий: і цегельний завод, і будиночки, які рясно ліпилися на колишньому пустирищі (гни-дівці так і не навчилися ставити паркани), і зовсім уже нові, з червоної цегли котеджі, вишикувані в один ряд ген на пагорбі, в яких поселилося заводське начальство,— тут паркани вже стояли, невисокі, щоправда, по пояс, та все ж паркани, і були вони всі пофарбовані в блакитне, бо директор найбільше любив блакитний колір, а за парканами перед усіма котеджами цвіли клумби, бо директорша кохалася в квітах... Ранок омив виселок, заглянув очима веселими та приязними в кожне вікно, оббризкав сонячним світлом людей, які прокидалися, а то вже й прокинулися, і люди, навіть найпохмуріші та най-роздратованіші, повеселіли враз, подобрішали, бо немоя;-ливо було дивитись очима сердитими на оцю весняну прозорість.

І Василь Гнатович Загурко прокинувся од веселого дотику сонця, що світило на все вікно, і всміхнувся назустріч новому дню, хоч йому, здавалося б, і не було особливих причин усміхатись. Обережно, поволеньки, за звичкою, що виробилася протягом останніх трьох місяців, він звівся на широкій, як баржа, постелі (дружина вже давно поралася на кухні), випростав з-під ковдри ноги, звісив їх з ліжка. Ноги були худющі, аж сині, ріденьке волосся не приховувало хворобливої голизни; щоранку, прокинувшись, Василь Гнатович довго й зосереджено вивчав свої ноги, відчуваючи похмуру насолоду від иевтішного того споглядання. І казав щоразу дружині: "От, усе сохнуть. Скоро зовсім зламаються". І сердився, коли дружина відповідала, що не сохнуть, не треба вигадувати... Однак цього ранку Василь Гнатович хоч і звісив ноги з постелі, але не став їх роздивлятись, а похапцем засунув у штани: чомусь стало соромно виставляти їх напроти сонця.

Взувся в капці, пішов до вікна.

І йти йому сьогодні було легше, аніж учора: звична кволість мов одступилася, не гойдалися стіни й не нудило: "Може, й справді одужаю?" — подумав з боязкою надішо й одразу ж пригадав вчорашні відвідини лікаря, як той лікар, молодий та здоровий і від того аж неприємний, нарочито бадьоро сказав: "Та ви зовсім моло

дець!"— хоч молодцем Василь Гнатович не почувався ніяк. А сьогодні хвороба й справді одступилася наче, і тіло було незвично легке, і радісний живчик затріпотів усередині,— підійшовши до вікна, Василь Гнатович так і пірнув у сонячні промені, вони сипонули на нього, омили до останнього нігтика, пронизали так, що він відчував їх дотик ласкавий до кожного м’яза, кожної жилочки і чи не вперше за всі оці місяці вдихнув на повні груди... раз і вдруге вдихнув, і йому легенів забракло: хотілося ще й ковтнути повітря. Нетерпляче смиконув шпінгалети, штовхнув раму — вікно відчинилося, мов вистрелило, в обличчя, в жадібно розтулений рот, хлюпнуло таким запашним і бадьорим, що він весь затремтів,— пив і не міг напитися, дивуючись щиро, як не додумався досі одчиняти щоранку вікно, провітрювати кімнату. Дивився очима проясненими на сонце, на річку, на ліс — так дивився, наче оце побачив уперше. І думка, що він таки починає одужувати, що страхітливий рік з операцією, з тримісячним перебуванням у лікарні, з непорушною прикутістю до ліжка, з важкими запахами ліків, що ними були й сїішї просякнуті, з похмурими ранками й моторошно довгими ночами, з думками, од безнадії чорними, з постійною роздратованістю на всіх і на все,— думка, що цей страхітливий рік нарешті скінчився і він від сьогодні стане жити по-новому, як і всі люди довкола,— ця думка, спершу боязка та несмілива, з кожним поглядом, подихом все більше утверджувалася в ньому — так що защеміло в очах. Але це був приємний, радісний щем, він упивався ним, як дитина, і, одірвавшись од вікна, погукав:

— Ліно!.. Ліно!..

Мав поділитися радістю — негайно, секунди не гаючи.

Дружина не обізвалася. Може, вийшла надвір? A Monte, па кухні? Певно ж, на кухні — готує, сніданок. Щоб потім, обережно прочиняючи двері, заглядати щохвилини: прокинувся? Не прокинувся? Накапати ліків, нагодувати...

"Не вийде, голубонько!.. Не встерегла, прогавила!.."

Він розсміявся уголос, уявивши, яке в неї буде лице, і в зовсім уже пустотливому настрої вийшов із спальні. Не взяв навіть ціпка. "К бісу ціпок!.. Інвалід?.. Я вам ще покажу інваліда!.."

— Ліно, ти тут?

— Ноже, що сталося?

Дружина, як стояла біля плити, так і. завмерла. Василь Гнатович не появлявся на кухні відтоді, як його забрали в лікарню. Та й не прокидався так рано: засинав десь о другій, о третій, іноді перших півнів стрічав, то й спав до полудня.

Дивилась налякано, і її велике лице повнилося звичною тривогою за нього.

— Нічого не сталося,— заспокоював дружину Василь Гнатович: в ньому все ще іскрилося, все ще всміхалось, тон усміх мимоволі одбивавсь на обличчі.