Бразілійський гаразд

Чайковський Андрій

БРАЗІЛІЙСЬКИЙ ГАРАЗД

Повість

ЧОЛОВІК З МЕДОВИМ ЯЗИКОМ

— Петре, не засиджуйся, вертайся скоро!

— Не буду довго сидіти, куплю пачку і прийду додому.

Настя вернула в хату, а Петро поправив баранячу кучму на голові, заховав руки в кишені і пішов просто до корчми за тютюном.

Настя могла бути спокійна за свого чоловіка, бо це був господар статечний: коли сказав слово, то певно його дотримає. Та й не любить він просиджувати в корчмі, а п'яним він ніколи не був. Настя взялась за кинуту щойно роботу. Сіла під вікном та стала шити сорочку.

В хаті було тепло і чистенько, аж любо глянути. Долівка вимазана жовтою, як золото, глиною, піч біла, стіни дерев'яні вигемблювані та такі гладенькі, що, мовляв, муха посковзнеться; попід вікна широкі лави на дубових колодах. На чільній стіні висять рядком різні святі образи. Є тут Спаситель на хресті і Мати Божа з дитятком, три царі та інші святі. А перед образами повно вінків та віночків торішнього збіжжя та зілля свяченого.

Під образами стоїть висока, гарно помальована у всілякі квіти скриня на коліщатах. Вона заступає тут стіл і тому покрита чистим білим покривалом. На скрині великий житній, добре випечений хліб.

На постелі подушок кілька, одна на одній, повбирані в чисті пошивки. Над постіллю на жердці понавішувано всілякого добра. Тут два нові кожухи, свитки, сердаки — і буденний, і святковий,— а все чисте і в порядку. Видно, що неабияка ґаздиня тим усім орудує.

На землі біля печі двоє діточок. Хлопчик віком до семи років запряг дерев'яного коника до візка і тягне за мотузок по хаті, а дівчина п'ятилітня поклала на візок свою ляльку і тішиться, сміється своїм срібним голосочком, що лялька так добре возиться.

Але збиточний хлопець, як звичайно хлопець, шарпнув сильніше за мотузок; коник підскочив угору і шарпну за собою візок, а лялька випала на землю. Дівчині зробилося жаль своєї ляльки, і вона заплакала вголос. Настя стала сина картати.

— Ти, Павлусю, все пакості Гандзі робиш. Нащо це? Знаєш, невільно того іншому робити, що тобі не любо...

— Та я, матусю, не хотів. От я захотів, щоби мені коник дуба став, а воно так зробилося...

Мати стала умовляти Ганздю, щоб не плакала. Не трудно їй це прийшло, бо, мовляв, у дитини і сміх, і плач в одному мішку. Гандзя зацитькалась, посадила знову свою ляльку на візок Павлуся, і гра почалась наново.

Настя шила і дивилась на своїх діточок, на свою надію і підпору старості. "От коли б оті пташенята вигодувати та в люди вивести, більше і нічого не жадаю",— подумала Настя і зітхнула. Любі, веселі гадки гнались стрілою в материнській голові — самі веселі. От бачить своїх діточок дорослими. Павлусь уже парубок, з косою ходить, батькові в господарстві помагає. З Гандзі дівчина на все село, хоч малюй на образку та по стінах вішай. А вже Настя не жаліє нічого, одягає свою доню, густі коси чеше, заплітає та навчає, як бути їй доброю, роботящою, чесною ґаздинею. Бо звичайно: краса без праці і чесності — то загибель для молодої дівчини... І так летять материні думки далі аж до вінця... Настя чує, як у неї серце жвавіше тьохкає від самого спомину про ту щасливу хвилину, коли її Гандзя, вбрана, як рожа, замаєна і пристроєна, упаде перед нею на коліна і тихо-тихо та любо, мовби слова з серця в серце проливались, промовить: "Благословіть, мамо!"

Настя так задумалась, що і голку з руки пустила; сперла руки на скриню, усміхнулася сама до себе, дивиться на своїх дрібних діточок, що ляльками бавляться, і бачить їх у своїй уяві дорослими, великими.

А материні веселі думки затемнює нагло хмаринка, спершу маленька, відтак більша. її мозок прошибає думка чорна, мов темна ніч, а серце морозить їй, мов льодом: "Ану ж не доведеться мені моїх діток виростити! Господи! Я б того не пережила!"

Настя відганяє від себе ті чорні думки, вона зітхає і шукає голки.

А тим часом діти, звичайно діти; їм байдуже, що про них думає материна голова. Вони бавляться далі безжурно. Павлусь береться конче запрягти кота до візка і пояснює Гандзі, що коневі одному тяжко тягнути такий тягар...

Прийшов Петро під корчму, дивується, що тут тихо, мов у вусі. Річ незвичайна!

"Нема нікого,— думає.— От і добре; не скортить мене балакати, та й ніхто мене не задержить. Візьму тютюну та й додому".

Та немало здивувався, коли відкрив двері і побачив цілу купу людей. Вони оточили стіл довкола, заглядали одні одним через голови та пильно прислухалися. З-за стола чувся якийсь голос. Пізнати було, що не хлоп балакає, бо говорив трохи по-вченому. Петро став цікавитись і наблизився до громади. А що не міг гаразд розгледіти всіх через голови, то виліз на лаву.

За столом сидів якийсь панок в подертих сюртуках, мав їх на собі зо три — один на другому — звичайно, проти холоду. З-під шиї виглядав чорний, як шмата, комір, обв'язаний якоюсь дрантивою хусткою. На голові сиділа подерта шапка з дашком. Панок як говорив, то засував її на чоло, то перекладав на один або на другий бік, то зсував аж на потилицю і тоді показував свою лису голову, де кілька волосинок ще тужило за своїми товаришами.

Панок був уже в літах, бо лице мав поморщене. Червоні малини, що обсіли його довгий ніс, вказували на те, що панок любить випити. Він сидів за столом, держав у своїх сухих довгих пальцях кусень крейди, малював щось на столі і палко говорив. А відтак кинув оком на Петра, що стояв на лаві і сягав головою до стелі. Він хотів і Петрові повторити кількома словами те, що вже тут балакав перед громадою.

— Як я вам уже говорив, до Бразілії не так-то дуже далеко; але сама Бразілія — то такий великий край, удвоє більший від Європи. Там маєте і тепло, і холодно, і ліси, і степ — що хто хоче і кому що до вподоби. Бери землі, скільки хочеш, і податку не плати жодного... А яка там земля урожайна! Там плуга ніхто не знає: от поштурхаєш землю патиком і сієш збіжжя; навіть борони не треба. А вродить чи жито, чи пшениця, чи кукурудза, як той гай; а буряки, а морква — як бані!

— А чому ж тамтешні люди не задовольняються тією землею, лише нас туди кличуть?

Панок був радий з цього запитання, бо вже йому і голови не ставало про що говорити; а тут йому піддавали люди.

і

— А коли ж бо там людей рідко, а край великий. Тим-то їм і зле; допомоги одним від других мало, а часом і страшно. То хочуть, аби їх було більше, і для того скликають людей з цілого світу та ще їм і дорогу оплатять...

— Дорогу оплатять? — каже, зачудований, один з господарів.— Але їсти то хіба треба собі в дорозі купити?..

— Хе-хе-хе,— сміється панок,— ви того не розумієте.— Дорогу оплатити, то, розуміється, все: і їда, і пиття, і постіль — все... Інакше не може бути. Ви їдете морем на великім кораблі, так, як половина вашого села, то не підете купити собі їсти на дорозі, коли гостинець на воді не ставлять...

— Правда, правда! — сказала громада. '

— Хе-хе-хе! А до села далеко,— додав хтось.— То мусять тобі дати їсти на кораблі.

— А скільки б так мати з собою грошей, аби дістатися до тієї Брандзолії?

— До Бразілії,— поправив панок,— треба лише стільки, аби дістатися залізницею до Італії, до міста Генуї: там зараз сідаєш на корабель і просто на місце. В Бразілії дають тобі теж добре задурно їсти, доки не відміряють твого поля. Опісля дають збіжжя на прожиток і на насіння, аж до нового.

— А скільки поля там дають на одного чоловіка?

— Скільки душа забажає. Дають і тисячу моргів грунту й лісу...

— Тисячу моргів лісу! Страх яка сила! Та наш дідич стільки не має.

— Куди вашому дідичеві рівнятися! Там можна паном бути на всю губу. От дістанеш поле чи ліс: не треба тобі зараз усього обробляти. Обробиш стільки, що на прожиток потрібно, а решта нехай стоїть облогом на рік. Або то податок треба платити чи що? От раді, що ви взяли. А так помалу-помалу за десять

літ все освоїте дочиста. А не хочеться вам коло рілі робити, то садіть деревину; вона там дуже добре вдається. Там нема таких кислиць-дичок, як тут. Фрукти там такі солодкі, великі, м'якенькі, що в губах аж розпливаються,— от так о! — і панок став обертати язиком, наче справді щось солодке жував; аж декого оскома брала.

— Воно все добре, але так з голими руками годі, треба з чимось загосподарюватися...

— На все дає гроші бразілійський уряд! Приїхавши на місце, дістанете тертиці, дерева оправленого на хату і будинки господарські...

— А де солома на пошиття?

— Солома? Ха-ха-ха! А нащо солома? Там криють будинки листям.

— Таке-то там покриття листям...

— Ов! А знаєте, що там таке листя, як найбільша плахта, або ще й таке, що одним листком хату вкриєш, а грубе на цілий палець!

— Are! То ж то там деревонька, мабуть, під саме небо, коли таке буває велике листя.

— Що кажете? Ось бо й ні! Ця рослина, що на ній таке велике листя, то просто хопта, бадилля; хоч грубе і високе, а таке м'яке, що косою перетнеш.

— Та як воно може такий тягар вдержати на собі? Хіба воно щось не так...

— Але ж воно само собою не стоїть, а пнеться одно по другому, а далі по деревині твердій як слід.

— Ну-ну: а яке ж листя на тій твердій деревині? Хіба вже таке, що одним листом цілий повіт вкриєш!..

— На деревах то листя таке, як у нас; лише на хабаззі таке велике, міцне і тверде. Ото ж то такий ліс корчувати, то забавка. Він густий, правда; але... он дивіться, як воно корчується. Приходиш та йно попідтинаєш косою те хабаззя. А тут сонце пече, жарить, а за два дні підтяте хабаззя таки так на повітрі між деревами висохло на перець... Ну що ж тепер?

— Та треба стягнути на купи та й вивезти куди,— каже один.

— Ось і ні. Береш сірник, чирк, та й під висохле бадилля. Полум'я спалене, за годину все вигорить геть чисто, і полишалися лише великі дерева, одно від одного так, що не заважає сіяти. Ну, як де густіше, то невелика штука зрубати: буде й паливо, й на хату здасться.

— Та як воно так палити! Небезпечно, могло би кинутись на яке село або місто, та й біда готова, кримінал...

— Ха-ха-ха! — відзивається панок.— Куди ж воно, коли там ні села, ні міста нема? Там щойно закладають села; а де вже є, то вже давно викорчували все.

— Ну, а скільки ж там моргів один чоловік з родиною може дістати?

— Скільки? Та я вже казав: хоч би й тисячу. Там грунт тепер не має ціни.

— Тисячу моргів? — відізвалося кілька здивованих голосів.

— А так, так і тисячу! Отож прошу собі уявити, як то, наприклад, ви виглядали б за п'ять літ у Бра-зілії.

1 2 3 4 5 6 7