Повернувшись через кілька хвилин, він розкрив долоню, спрямувавши пальці на північ, і пояснив:
— На схід від цього острівця знаходиться далматинський острівець Светац, далі — острів Вис, ще далі на схід — острів Хвар і континентальна Далмація. На півночі — знову ж таки далматинський острів Корнат, півострів Істрія та Венеціанська затока.
— Отже, на захід від цього здичавілого острівця, — повів Сулима підборіддям у бік затоки, — повинне простягатися — римське узбережжя, на якому мають бути Порто-Сан-Джорджо та Порто-Реканаті.
— У тебе непогана пам'ять, скіфе. Але чи пам'ятаєш, що Далмація зараз перебуває під мечем венеціанців?
— Як і те пам'ятаю, що в Хорватії все ще панують турки, — не без натяку запевнив його Сулима.
— Бідна, вічно знекровлена Хорватія. — скрушно похитав головою Ардалл.
— Якщо не помиляюся, в Істрії вам теж доводилося бувати? — запитав Сулима, щоб вирвати командира азабів зі щемких, тужливих спогадів. Завдяки майбутньому вождеві іллірійців, він сподівався якомога більше дізнатися про навколишні землі, через які, можливо, доведеться незабаром пробиватися до рідних країв, до далеких кордонів Землі Війська Низового Запорізького.
— Доводилось. Дикі місця, дикі люди з варварськими, дикунськими звичаями. А ще слід пам'ятати, що між Корнатом та Істрією розкидано кілька сотень острівців, на яких гніздиться безліч піратів та узбережних грабіжників, упокорити яких далматинському паші, з його загонами азабів і яничарів, так і не вдалося.
Стараннями команди, "Ісмаїл-паша" нарешті обминув підводну скелю, і тепер, ледь рухаючись, увіходив до вузької, звивистої бухти, скельні береги якої поросли соснами та чагарями. Й одразу кидалось у вічі, що поміж ними — жодного житла, жодної рибальської хатини чи загону для худоби у видолинку поміж горами. Та й на воді теж не явилося зорові Сулими жодного човна.
"Якщо вдасться втекти, — подумалося Судимі, — капітан навіть не наважиться споряджати за нами погоню. На цьому острівці має бути якесь поселення, а отже, можна буде розжитися на човна, чи зв'язати власний пліт, аби перебратись на материк".
Каравела увійшла в бухту, сповільнено, наче велетенський кит у рибальському неводі, розвернулася лівим бортом до входу, щоб будьякого нападника команда могла зустріти вогнем своїх гармат, і, під щасливі вигуки моряків, що розсіялися по реях, прибираючи вітрила, зупинилася, злегка погойдуючись на прибережних хвилях.
10
Увесь той час, поки капітан у супроводі своїх "поводирів" роздивлявся острів і розмовляв зі шкіпером та Ардаллом, баронеса Ванда Оржинська терпляче чекала свого часу у закутку, що утворювався на кормі "Ісмаїла-паші", між каютою капітана і тісненькою каюткою, в якій обітували шкіпер та штурман корабля. Вона чатувала на командира азабів, але сталося так, що, виходячи зі свого прихистку, мало не вклалася головою на груди могутнього козацького отамана Сулими.
— Як почуваєтеся в ролі "божого бича" галерників, козачий полковнику? — звернулася до нього так, як зазвичай зверталися шляхтичі там, у Речі Посполитій.
— Як і має почуватися новоявлений "божий бич", — відказав Сулима, пройшовшись поглядом по палубі.
— Тоді затримайтеся, але поводьтесь так, аби не привертати чиєїсь пильної уваги.
Вловивши занепокоєність ватага галерників, Ванда наблизилася до борту і продовжила розмову, вже стоячи спиною до нього. Сам козак відійшов до прибудови, поблизу якої стояла величезна, прикута до палуби скриня, напакована сувоями запасної парусини та всіляким корабельним причандаллям, і теж усівся спиною до баронеси.
Хтось із моряків усе ще залишався на реях, згортаючи та обв'язуючи вітрила; хтось уже спустився на нижню палубу, або згуртувався на носі корабля, поближче до берега, до землі, до розлогих дерев, дуже схожих на верби, що дотягувалися своїм віттям мало не до корабельних надбудов. І тільки штурвальний матрос улігся на канатній бухті прямо на містку, за кілька кроків од них, але мови їхньої польської не розумів, та й не виявляв до них ніякої цікавості.
Стомлені ноги, натруджені руки, знудьгована душа — все в цьому чолов'язі волало про відпочинок, про бодай кілька хвилин сну. І храп, яким він уже за хвильку розганяв гамірливих чайок, що кружляли поміж кораблем та берегом, був могутнім та руйнівним, як ревище ієрихонської труби.
— Твоє ім'я підказав капітанові командир азабів, я ж лишень була не проти того, щоб саме тебе призначили старшим веслярем.
— Так і мало статися, адже, зрештою, обоє ми — невільники, баронесо. Й обоє — з Речі Посполитої, повернутися до якої теж можемо тільки вдвох.
І хоча, озирнувшись на козака якраз тієї миті, коли озирнувся й він, полька поблажливо всміхнулася, даючи зрозуміти, що добутися до своєї далекої "ойчизни" вона здатна й без нього, Сулима відчув: знайомство з баронесою, на яке він уже навіть не надіявся, все ж таки може відбутися. Справжнє знайомство. Адже раніше він міг спостерігати за нею тільки здаля, та й то дуже рідко, бо ж на палубі вона майже не з'являлася. А якщо й виходила зі своєї корабельної темниці, то на нижню палубу, де вкривалися потом і мозолями галерники, не спускалася. Може, тому, що цього їй не дозволяв капітан, а може, тому що вважала негідним себе з'являтися поміж ницими рабами.
— Проситимеш, щоб поговорила з Ардаллом?
— Ти й без мого прохання знайдеш спосіб поговорити з ним.
— Але ж не про те, про що маєш намір просити мене. У мене власні забаганки, жіночі.
— Втеча на волю до цих забаганок не належить?
— Не тобі знатися на них, галернику, — входила в свою звичну роль нескореної гонорової аристократки баронеса, але, схаменувшись, негайно змінила тон. — Чого тобі треба від мене? Окрім хіба що, того, що завше потрібно зголоднілим та здичавілим чоловікам. Скористайся з нагоди.
Почувши ці слова, Сулима зрозумів, що від цієї миті вони з баронесою спільники.
— Передусім, мені потрібно те, що й усім "зголоднілим" чоловікам, — не став розчаровувати палку капітанову наложницю отаман. — Одначе про тілесні забаганки поговоримо згодом.
— Зрозуміло, що через мене ти хочеш підступитися до командира азабів, аби разом організувати втечу.
— Можемо обійтися й без Ардалла, — сказав він. — Але тоді треба було б підказати капітанові, аби частину азабів відпустив на берег. Усе ж таки легше буде впоратися з рештою.
— На цьому кораблі він почувається таким самим невільником, як і ви, полковнику.
— Ардалл дав мені це зрозуміти.
— А бунт здіймати маєте намір уже завтра, щойно теслі трішечки підремонтують корабель?
— Навряд чи завтра капітан відпустить когось на берег, поки судно не приведуть до тями, адже роботи вистачить усім. Хіба що спорядить зо дві бригади лісорубів за деревиною, аби мати достатньо дошок. Валід оголосив, що відводить для ремонту чотири дні.
— Це і є ті чотири дні, які відводить нам доля, щоб звільнити галерників, захопити корабель, перебити екіпаж та азабів і податися до італійських берегів, або шукати порятунку на цьому острівці, — поспішливо проказала Ванда.
— Саме про це й думаю.
— То якого ж дідька проказувати це повинна я, а не ви, найвідважніший з-поміж козацьких полковників? — саркастично поцікавилася баронеса.
— Я не міг знати ваших настроїв, пані Оржинська. Тим паче, що ви — не козачка, і навіть не українка.
— Не забудьте нагадати, що, на відміну від вас, я ще й католичка, — вже одверто познущалася з нього Ванда.
— Церковникам поки що даймо спокій.
— Одне слово, чим можу бути корисною, полковнику?
— Мені не хотілося б піддавати вас ризику.
— Якщо бунт вам не вдасться, мене все одно повісять на одній реї з вами, найобережніший з козацьких полковників.
— Проти вас у капітана не буде жодних доказів, якщо, звичайно...
— Бунт треба розпочинати вночі. Вбити Валіда я не здатна, хоча дуже прагну цього. Зате можу відкрити двері свого притулку, щоб через нього пропустити вас до капітанської каюти. Попередньо викравши обидва пістолі, меча та кинджал Валіда. Зрештою, там у нього цілий арсенал. Тобто, передусім, ви повинні вбити цього негідника, причому зробити це тихо. Тоді ви й озброїтеся, і залишите команду без капітана.
— Зрозуміло, що на ніч нас зачинять у трюмі для галерників, ключі від якого зберігаються у капітана. То чи не з'явилося якогось морячка чи азаба, який би закохався у вашу вроду, баронесо?
— Навіщо вам знати про це?
— Саме такого, безнадійно закоханого, можна було б приставити до трюму в якості вартового.
— Ви ж добре знаєте, що капітан зарубає кожного, хто накине на мене оком.
— А такого, хто допоміг би організувати цей бунт, теж не знаєте?
— Натякаєте на Ардалла?
— Невже не довіряєте йому?
— Слизький, балакучий і непевний. Хоча, зізнаюсь, якби не ця зустріч із вами, найнадійніший з-поміж козацьких полковників, то спробувала б підбити на бунт саме цього іллірійця. Іншого виходу не бачила.
— А ніколи раніше не спадало на думку ось так, узяти й поговорити зі мною?
— Ви ж були звичайнісіньким галерником. Це після загибелі Любена вас возвисили і, бодай на якийсь час, звільнили від галерних ланців. Та навіть після цього я ще не впевнена була, що наважитеся ризикувати головою.
— Невже ви ніколи не чули про звитяжність козаків, баронесо?
— Мені доводилося бачити різних козаків. І чути про них від польських аристократів — теж різне.
Сулима помовчав, аби дати змогу й Ванді, і собі заспокоїтись та повернутись до плану корабельного бунту.
— Якби Ардалл хоча б погодився відправити побільше своїх азабів на берег, тоді можна було б здійняти бунт удень. Потім іллірійцям ми допомогли б дістатись іллірійського берега, а турків-азабів залишили б на острові.
— Краще нехай би азаби-іллірійці повбивали азабів-турків.
— Поки ми готуватимемо азабів-іллірійців до такої різанини, капітан і його наближені дізнаються про бунт і вдарять першими.
Цього разу паузу тримала Ванда. Сулима ж не підганяв її. Та коли, мовивши: "гаразд, спробую поговорити з цим недоумкуватим іллірійцем", баронеса рішуче подалася назад до своєї каюти, зрозумів, що ні про які конкретні дії вони так і не домовилися.
12
Одіні давно підозрював, що, залишаючись у своїй "папській каплиці" на півторагодинну вечірню молитву, Камілло Боргезе насправді не молиться, чи майже не молиться, а, навпаки, відпочиває від світу, від набридливих кардиналів і не менш осоружних молитов.
Архієпископ був одним із небагатьох в оточенні папи римського, хто давно переконався: папство для князя Боргезе — всього лиш...