Каміння під косою

Справді, була дивна. Не скаржи­лася, не нарікала на важке життя і, мов би не помі­чаючи, віддавала йому майже всю пайку хліба і майже всю юшку, що її незмінно варила все в тому самому маленькому чорному чавунці.

Хлопця почали гризти сумління й сором: не мав права приймати такої пожертви від кволої старої жінки, ще й цілком чужої йому. Тому на другий день устав, одягнувся у випрану вже й позашивану одежину і за­явив,що хоче йти додому.

— Може, почекав би ще? — спитала Лідія Сер­гіївна. — Таж сам казав, що в Охтирці не маєш нікого.

— З Груні я, а не з Охтирки, — пояснив тихо. — Село таке, може чули. Прийшов у Харків роботи шу­кати, але нічого з того не вийшло. То вернуся додому. Там хоч хата залишилася.

Лідія Сергіївна зідхнула:

— Правда, у своїй хаті завжди краще. Але чи тебе впустять до неї?

Над цим він не подумав і тепер злякався: а що, коли справді не впустять? Адже хата велика, гарна, і там напевне вже якийсь голодранець господарить.

Схилив голову і задумався. А жінка розміркову­вала вголос:

— Воно правда, села спорожніли, і тепер якусь хату легко знайти. Але не знаю, чи самих неповнолітніх до колгоспів приймають.

— До колгоспів?! — стрепенувся хлопець і гнівно блимнув очима. — Я скоріше здохну, ніж до колгоспу впишуся! Мої предки і за панщини кріпаками не були, а я оце мав би самохіть шию в ярмо наставляти?!

— Як не хочеш до колгоспу, — невблаганно тягла Лідія Сергіївна, — а бажаєш повернутися в село, то тебе заберуть до дитячого будинку, або зашлють кудись.

— З дитячого будинку я втік і знову втечу, як мене туди запхають! І з заслання також вирвуся!

Жінка повагалася мить, роздумуючи, а тоді м'яко поклала руку йому на плече:

— А в мене залишитися не хочеш?

Пропозиція була надто спокуслива, але гордість стала дуба.

— Спасибі вам на добрім слові, — сказав Андрій, відчуваючи, як у грудях закипає роздратовання, — тільки ж я і в рідного батька вже давно на свій хліб заробляв, то й у вас дармоїдом на шиї не сидітиму!

— Не бійся, не сидітимеш, — відповіла вона, хо­ваючи усмішку в куточках уст. — Я не з тих, що дар­моїдів годують.

— Маєте яку роботу для мене? — оживився хло­пець.

— Робота завжди знайдеться. От, на початок зро­биш мені дещо в хаті, а далі побачимо.

Андрій критичним оком глянув довкола себе й зідхнув. Вгрузла в землю древня хатина з двох кри­хітних кімнаток, кухні й сіней, обставлена старими меблями й самотнє дерево за вікном. Яка тут могла бути робота? Звичайно, жінка хитрувала, не бажаючи щиро сказати, що хоче його залишити з жалю. І це знову розсердило хлопця.

— Спасибі вам ще раз, — промовив рішучо, беру­чись за шапку, — але я таки піду додому.

— Щасти Боже! — побажала зрезиґновано[27] госпо­диня. — Проведу тебе. Але коли б тобі не повелося в селі, вертайся знову. Добре?

Андрій глянув на неї понурим поглядом.

— Вибачайте, — сказав майже ворожо, — вернуся до вас подякувати, хіба як пощастить, як живий оста­нуся. Коли ж ні... — не договорив і махнув рукою.

Обличчя жінки стало неприязним.

— Не розумію тебе, хлопче, — сказала з відтінком холоду і розчарування. — Тоді, як зустріла тебе, ду­мала, що ти жити хочеш і що з тебе ще може толк бути. Та бачу, що помилилася.

— Не знаю, який там ще з мене може толк бути, і жити я хочу, — трохи зніяковів Андрій. — Але, як згадаю отих два дні, коли я по Харкові блукав, то мене страх бере. Краще вже смерть!

— В селі, гадаєш, буде інакше?

— Ат, чи я знаю?! — почав тратити терпеливість хлопець. — Послухавши вас, оце тепер думаю, чи не краще було б мені того вечора згинути? Шкода було вашого милосердя.

Погляд блакитно-сірих очей жінки зм'як і зату­манився пеленою глибокого смутку.

— Милосердя, хлопче, гарне слово, — сказала тихо, — але видумане не про наші часи. Ти ж бачиш, скільки людей з голоду погибає, скільки бездомних вулицями тиняється — над усіма не змилосердишся. Пройшла б я і повз тебе, як проходжу щодня повз сотні милосердя благаючих, коли б ти милостині просив. Але ти не про­сив, а лаявся і проклинав, ти погрожував і бунтувався. Тим і здивував мене. Подумала собі, що таких людей нам саме бракує і що таких у першу чергу треба ряту­вати. Тому й забрала тебе.

В Андрія раптом перехопило дух.

— Пані... тіточко... — тремтячи всім тілом, прилип він до жінки розжареним поглядом. — Не знаю, як вас величати... Ви знаєте щось?.. Я ж і в село тому зби­раюся... Оті комітети Самооборони... Скажіть мені, де їх шукати? Я не зраджу! Як треба буде — піду, куди пошлють, і зроблю усе, що звелять, хоч би й умерти довелося! Як хочете, я вам руку на вогонь покладу, що правду кажу!..

Вона дивилася на нього врочисто й суворо, наче й справді присягу приймала, але не відповідала нічого. Встала, пішла до кімнати, принесла часопис, розгор­нула його і подала хлопцеві, вказуючи пальцем.

— Прочитай! — наказала, і вперше Андрій побачив, що була схвильована.

Андрій ухопив часопис і вжерся в нього жадібними очима. Прочитавши перші рядки, затрусився і, чим далі читав, тим сильніше трясся. Скінчивши ж, люто вдарив по часопису кулаком і продер його наскрізь.

— Отже, знайшлися таки Юди Іскаріотські! — шепнув, пригадавши слова діда, і подивився на жінку непритомними очима.

— Їх ніколи не бракувало, а тепер і поготів, — тихо відповіла вона.

Андрій довго мовчав, спустивши голову і боявся, що от-от розплачеться. Потім отрясся, наче від дощу, і скреготнув зубами.

— Ну, — промовив лиховісно, — мабуть, мені, за­мість Охтирки, доведеться шукати дороги до Гвоздика Крапочки.

— Справді думаєш так, чи лишень одчай у тобі говорить? — спитала Лідія Сергіївна.

— А що іншого мені лишається?

— Витерпіти.

— Витерпіти?!

— Так, Андрію, витерпіти! — твердо сказала жінка. Терпеливість, сину, часто буває пробою, сильнішою від вогню. Влада навмисне так робить, щоб людей у звірину перетворити, в Юд Іскаріотських, у Гвоздиків, особливо таких, що... Шевченка напам'ять знають. Виморює го­лодом, винищує, вистрілює, виселює — і все для того, щоб решту в мовчазних рабів обернути. І ти, Андрію, вступивши до банди Крапочки, зробиш лишень те, чого влада бажає. А було б шкода тебе. Такі, як ти, повинні жити!

— Жити? — луною відгукнувся Андрій. — Для чого жити?

Вона наблизила своє обличчя до його і вп'ялася йому в очі сталевим поглядом.

— Жити треба хоч би для того, щоб у слушний час уміти вмерти розумною і корисною смертю, — заговорила низьким голосом, карбуючи кожне слово. — Розумієш? Життя — найбільший Божий дар, і ніхто не має права його протринькати на ніщо. Бог тобі дав безсмертну душу — Бог має право вимагати її віддати Йому назад, коли треба буде. Віддати добровільно, як позичене. Коли ж ти сам такого часу й не дочекаєшся — навчиш дітей і навіть онуків своїх, як і за що треба вмирати. Для цього мусиш жити і терпіти, заціпивши зуби, і не забувати отого, що тепер діється в селах, у містах і на дорогах. Не забувати!

— Не забувати?.. — повторив Андрій безкровними губами, що раптом болісно викривилися і затремтіли. — Такого не забувається...

Підвів голову і, дивлячись на співрозмовницю, по­чав наче сповідь:

— Прийшли до нас хліба шукати та й знайшли у коморі півмітка кормових буряків. А тоді до батька: "Ти ж, куркульська мордо, казав, що вже нічого не маєш! А це — що? Що?!" І буряком батька по голові, по голові!.. А мати — в плач: "Не бийте його! Ви ж не за буряками прийшли, а за зерном!" "Все мусите від­дати, — кричать: — і зерно і навіть буряки!" І знову батька буряком у голову. Тоді мати вхопила їх за руки і благає: "Не бийте, це я сховала! Він і не знав!" То вони тоді: "А-а, ти сховала?! Від держави крадеш і хо­ваєш?! А понюхай, чим то пахне, понюхай!" — та й буряком маму в ніс — аж кров цвиркнула. Тато, вже який кволий був, а не витримав. Як крикне: "Ах, ти ж, сучий сину!" — та як розмахнувся, та як зацідив кула­ком уполномоченого[28] у хавку — то той так і накрився ногами. А другий — парттисячник — вихопив револь­вера і — бах! — просто батькові в груди. Батько од­разу і впав, а той харцизяка-парттисячник[29] до своїх посіпак: "Ви, товарний, свідками: ця контра поставила нам чинний спротив, і я вжив зброю в обороні життя!". "В обороні життя", — чуєте?..

Андрій стримувався всіма силами, щоб не запла­кати, але тіло йото конвульсійно затремтіло і дві ве­ликі сльозини зрадливо висковзнули з очей, скотилися по худих щоках і лунко розбилися об кинутий на землю часопис.

— Навіть поховати не дали, гаспиди, — промовив ледве чутно. — Забрали тіло й повезли. І мені тоді діста­лося трохи, бо я вже сам себе не пам'ятав, що говорив і що робив. Може б і вбили також, та люди заступилися, і я втік. Піхотою, дурний пішов до району правди шу­кати!.. А мене там вилаяли, схопили і в дитячий буди­нок відправили. За яких два місяці привезли ще двох хлопців із нашого села, то вони мені сказали, що мати і двоє менших братів з голоду вмерли, а старша сестра кудись пішла. Та, мабуть, і вона далеко не зайшла...

Жінка слухала мовчки й сиділа нерухомо, наче скам'яніла, лишень її ясні очі звузилися, посилаючи погляд кудись далеко-далеко.

— Ось що, Андрію, — озвалася наказуюче: — не йди нікуди, чуєш? Лишайся у мене.

— Як же мені лишатися, — трохи подався хло­пець, — коли я без документів? Ані мені приписатися, ані роботи знайти. А жити отак...

— Про це вже ти не журися, — увірвала Лідія Сергіївна. — Маю людей знайомих, які зможуть допо­могти якісь довідки тобі вистаратися. З тим і припи­шешся і роботу знайдеш.

— От за це спасибі вам! — схопився хлопець, кла­няючись жінці в пояс. — Я вам того даром не схочу: чи відроблю, чи сплачу, як на роботу стану, чи...

Лідія Сергіївна знову не дала йому скінчити.

— Звичайно, звичайно, — промовила повільно і з притиском. — За плату найкраще умовлятися напе­ред. От ти, наприклад, скільки заправив би, бувши на моєму місці?

Гаряча хвиля сорому, що спалахнула, здається, десь у п'ятах, посунула догори, заливаючи хлопцеві облич­чя. Він спустив очі вділ, обтер долонею відразу зіпріле чоло і залебедів, загикуючись:

— Простіть мене... Я би... Звичайно...