Не втерпіла далі мовчати:
– Шо це ви робите зі мною, В'ячеславе Олеговичу?.. То зовсім не масаж… Чуєте?.. В'яче…
На більше не спромоглася...
Обоє вчасно спохватилися, боячись дивитися в очі одне одному. Настя прожогом кинулась із готелю.
В'ячеслав на лижний стадіон не пішов, рішив дивитися гонку по телевізору, проте, не зміг стримати нервового напруження, пішов на цілий день гуляти незнайомими горами, безлюдними стежками. Повернувся затемна. В холі готелю на нього налетіли Тарас із Настею. Забули про всі перестороги не світитися разом. Їхні емоції були такими бурхливими, шаленими, що здавалося зметуть все на своєму шляху. В'ячеслав очутився в таких сильних обіймах, аж кісткам стало тісно в тілі, Настя обсипала його такими палкими поцілунками, що ледь не стало млосно. Захвату Степаньків не було меж. Настя не стримувалась:
– Вийшло!.. Вийшло!.. Я була на подіумі! Золото!.. В'ячеславе Олеговичу, у нас – золото! Я була першою, випередила всіх!.. Золото!.. Це неперевершено, В'ячеславе Олеговичу!.. Ви навіть не уявляєте, як я вам вдячна!.. Все, як ви казали: я таку силу відчула, шо могла б ше зо два рази пройти дистанцію. Я не йшла – летіла, так легко мені ше ніколи не було!..
Перемогою хотілося смакувати, не зупинятися, переживати миті удачі ще і ще. В готельному номері передивилися запис гонки. Найкращий фільм не приніс би трійці глядачів такого задоволення, як цей перегляд. Степаньки не переставали обійматися між собою та з В'ячеславом Олеговичем. Радість не хотіла сидіти тихенько, рвалася з грудей на волю, штовхала до галасливих проявів, хотілося говорити й говорити про перемогу, вертатися до дрібниць, аналізувати, звертати увагу до кожної найменшої миті гонки. Тільки далеко за північ емоції стали спадати, втома стала брати верх.
Прощаючись, В'ячеслав відвів убік Тараса.
– Ви бачили, Тарасе Васильовичу, шо француженка з норвежкою недалеко відстали?.. Уявляєте, які вони приймають стимулятори, якшо наша Настя бігла майже в три сили?.. І замітьте: роблять вони так на протязі всього сезону. З моїм методом вдасться протриматися хіба ше на кілька десятків забігів – не більше, а лідери-суперниці не зупиняться. Це ж уже не перший раз так. Час від часу когось ловлять на вживанні допінгу, але, зважте – не лідерів, а середнячків чи аутсайдерів, які, вживаючи стимулятори, все одно чомусь не можуть опередити тих, хто в першій десятці. Це значить, що перші, які, зазвичай, з багатих країн, користуються такими засобами, які ше не фіксуються, яких немає в переліку заборонених. Так же виходить?.. Розумієте, про шо кажу?
– Таємниці не відкрили… Ми вже з вами трохи про це розмовляли. Але більше не треба. Табу!.. Ніхто з тренерів чи спортсменів про таке говорити не буде, давайте й ми зупинимось! Краще будем втішатися нашою перемогою, ніж їхніми заморочками. Вони своє, а ми своє. Головне, шо експрес-тест на допінг ми пройшли, нічого забороненого не виявили, от нехай тепер суперники ламають голову, як нам це вдалося.
Настав час Настіного тріумфу. Подіум за подіумом, медаль за медаллю, перша серед перших, журналісти ходять слідом тінню, не відстаючи, за автографами – черги, блиски кінокамер і телефонів ріжуть очі, рекламодавці пропонують щедрі контракти – один краще другого. Тріумф. Купання в славі.
Настя щедро ділилася шматками цієї слави. Після нагородження піднімалась на трибуни до глядачів, обнімалась, цілувалась, фотографувалась із ними, дарувала заздалегідь заготовлені сувеніри – прапорці, значки, іграшки. Глядачі були в шаленому захваті від такого. Щира Настина усмішка, яка постійно переходила в нестримний запальний регіт, зривала аплодисменти на трибунах. Глядачі скандували її ім'я. Багато газет, журналів, інтернет-видань обійшло її фото в обіймах двох німецьких болільників-пенсіонерів, які сяяли від щастя, одночасно цілуючи дівчину в щоки. Коли ж Настя подарувала одну зі своїх медалей шведському хлопчику-вболівальнику, симпатії до неї сягнули меж. На трибунах з'явились Настині фан-групи, її особисту сторінку щодня стали відвідувати десятки тисяч прихильників.
Таємно зустрічатися з Настею стало майже неможливо. Тарас Степанько змушений був петляти на своєму автомобілі, аби ніхто не помітив, як він направляється в готель до В'ячеслава. Настя перевдягалася часто в різний одяг, який скривав її зовнішність, носила перуки, темні окуляри. Прогулятися їй із В'ячеславом Олеговичем вдавалося тільки потемки, в малолюдних місцях, використовуючи запасні виходи з готелю. А прогулянки ці ставали для них все більш і більш бажаними. Дівчині все більш і більш подобалася компанія В'ячеслава Олеговича. Його розповіді про життя, про село, про Київ, про бабу Сяньку так захоплювали Настю, що вона довго не хотіла повертатися з прогулянок. Розпитувала, цікавилась, іронізувала над чимось. Проте не наважувалась запитати про дружину, чи просто жінку: є вона чи немає, мабуть, боялася почути те, чого не хотіла. В'ячеслав теж обминав цю тему, наче соромився, наче боявся признатися в чомусь непорядному. Для нього їхні стосунки були схожими на ходіння над краєм високої будівлі: лише крок – і полетиш донизу, втрачаючи все чим жив до цього. Однак і зупинитися не міг, теж потрапив у полон до Настиної привабливості.
Найбільше затягували обох передстартові маніпуляції зі втиранням мазі під акомпанемент приємних, лагідних, заспокійливих і переконливих слів. Все, що робив тоді з Настею В'ячеслав, вводило обох у невеликий транс. Нібито невинне погладжування ніг переросло в щось таке, яке ставало більшим за будь-які інтимні стосунки. Чоловік і дівчина відчували блаженство. Кожного разу, коли В'ячеслав починав торкатися тіла під коліном, Настю обдавало невелике неконтрольоване тремтіння. Насолода була такою сильною, що здавалося, ось-ось наступить щось схоже на непритомність. Кожного разу спинитися було так важко, немов проснутися від міцного сну. Тільки присутність поряд, за дверима, старшого Степанька змушувала включати мозок, і зупинитися від майже гіпнотичного стану.
Мінялись місця змагань, країни, ландшафти. Постійні переїзди – невід'ємна частина життя спортсменів. В'ячеслав ніяк не міг звикнути до такого. Тільки налагодиться в одному місці, як уже треба його кидати й вирушати на нове. Однак зимовий сезон ішов до кінця, як і закінчувалася чудодійна мазь. Казку потрібно було завершувати. Тим більше, що Тарас Степанько почав підозрювати, що за ним слідкують якісь невідомі люди, які зовсім не схожі на вболівальників-фанатів. Схоже, конкуренти вирішили вияснити, де криються джерела успіхів Насті Степанько. Не давали спокою Тарасу і в своєму тренерському колі – ніхто не хотів вірити, що перемоги даються лише в результаті тренерських новацій Тараса Васильовича. Один із менеджерів команди, який зазвичай відповідав за медикаментозне забезпечення спортсменів прямо спитав: "Кажи вже, Тарасе, шо ви там таке їсте?". Далі так продовжуватися не могло.
Після чергової перемоги В'ячеслав, не криючись від людей, зустрівся з Настею.
– Вибачай, Настя!.. Мушу сказати: це все!.. Наша з тобою чарівна казка закінчилася!.. Я не можу більше знаходитися поряд з тобою. Дальше спробуй сама. Якшо не вийде – моя тобі настійлива порада: закінчуй, поривай із біатлоном!.. Ліпше зупинитися на вершині, аби в пам'яті вкарбувалося тільки найкраще. З цим ше довго можна жити й радіти-тішитися згадками. Все одно рано чи пізно кінець має настати. Я маю їхати додому. Признаюся тобі: вдома чекає на мене дружина, я дуже дорожу нею. З тобою ж провів одні з найкращих часів мого життя. Важко, вкрай важко, мені відриватися од тебе, ніби з частиною свого тіла повинен розстатися, та нічого не поробиш!.. Таке життя… У тебе все попереду – нове й хороше, а мені туди, куди кличе обов'язок. Хоча й не тільки він…
За якийсь час В'ячеслав сидів у поїзді, що прямував у бік дому. В купе, на столику, стояв загорнутий у спеціальний поліетиленовий пакет вазон із пролісками. Для Віки. Нещодавно говорили з нею по телефону, обіцяв їй закінчити вже всі свої справи поза Києвом, обіцяв прибити всі полички в квартирі, привезти хоча б маленьку цікавинку, аби розвеселити. Надворі ще зима, проліски будуть добрим сюрпризом-приводом, аби показатися в квартирі після тривалої відсутності, в сподіванні нових теплих стосунків. Хоча В'ячеслав почував себе порушником всіх подружніх правил, адже пустив до свого серця крім дружини ще дві жінки й не збирався їх звідти викидати. Добре було йому з ними. Любо.
Через кілька днів Віка знову гукала В'ячеславу:
– Славка, йди біатлон починається, остання гонка в сезоні! Наші цього року такі класні результати показують, без твого того допінгу, яким ти мені всі вуха...
В'ячеслав не став дивитися трансляцію. Вийшов на вулицю прогулятися. З дахів капало, горобці цвірінькали на весну, під ногами з'явилися перші маленькі калюжки. Хотілося йти та йти, вдихаючи в груди перші весняні подихи.
Ввечері дзвінок – Настя.
– Якби ви тільки знали В'ячеславе Олеговичу, як я за вами скучила, як мені вас не хватає, як хочеться хоч на долю секундочки вернутися в наше вчора… Я так скучила за вами, так…
Після довгої паузи додала:
– Як ви й рекомендували, завершила я свою спортивну кар'єру, беруть на тренерську роботу. Але знаєте, шо хочу сказати, може ви ше не знаєте, не дивились по телевізору: я сьогодні знову була на п'єдесталі, правда, друге місце, але бачите, те, шо ви заклали у мене, ота психологічна закладка впевненості, працює!.. Працює, В'ячеславе Олеговичу! Чуєте?..