Але найбільше вживалася чорна, видобута зі соку женіпапо[37], та червона — зі соку уруку[38]. Чорна йшла на розмальовування спин і грудей. Червону вживали для облич, рук і ніг. Дехто мав навіть помальоване волосся.
Всі чоловіки в племени знали це мистецтво, але ніхто не міг у ньому зрівнятися з Інає. Тому й тепер саме коло Інає зібрався найбільший гурт. А старий, сам уже розмальований від ніг до голови, спритними і вправними руками набирав на палички різні фарби і виводив на тілах своїх соплемінників дивовижні й справді мистецькі визерунки. Здебільша взорувався він на гадючу луску і розписував спини й груди в зиґзаґи й квадрати, але не бракувало йому й власної фантазії, особливо, коли він брався до облич, перетворюючи їх в жахливі машкари.
У самого Інає на спині й грудях чорною фарбою були відзначені всі ребра, а підступи поміж ними виповнено білою фарбою. Обличчя — темно червоне, з обведеними широкими чорними смугами очима і трикутними білими плямами замість рум'янців на вилицях, виглядало страшно. Особливо ж гарно виглядало його підрізане в кружок волосся, що здалеку видавалося маленькою, подібною до мищинки, шапочкою. На самій потилиці білів рівний кружечок, обведений чорною лінією. Далі йшли зубці з червоної фарби, що вклинювалися поміж зубці блакитні, і відтінювалися чорною фарбою. Коло за колом укладалися трикутники і ромби в рівні орнаменти і кінчалися знову чорною стрічкою фарби, з-під якої вже йшов довкола голови кружечок нефарбованого волосся. Фарба, густа й клейка, скоро висихала на сонці, і голова Інає виглядала так, ніби була прикрита маленькою татарською шапочкою.
Коли вже розмальовування скінчилося, Інає дав наказ принести всі музичні інструменти, що були в племени. Вмить розбіглися індіяни по своїх оках і вернулися з тростяними і кістяними сопілками, висушеними гарбузами з заправленими в них дудками, або з тарахкальцями, подібними до опуклих дерев'яних пляшок, наповнених камінцями, а на додаток ще й прикрашених пір'ям.
Старі діди, побравши довгі й грубі сопілки, стали окремо купкою і заграли щось невиразне.
Сопілки загуділи понурими, низькими голосами, а діди почали перебирати ногами. До цих низьких, рипучих звуків зараз же приєдналися вискливі й високі свисти сопілок костяних, а за ними обізвалися гарбузові свищики і на кінець загреміли тарахкавки. Все плем'я, без різниці віку й полу, прийняло активну участь в церемонії, що мала на меті відігнати від морубішаби Мараґіґану — передвісницю смерти. Рипіли, гуділи, свистіли й тарахкали інструменти, сотні ніг гупали в землю, а уста, котрі не були зайняті "музикою", вигукували щось подібне до пісні:
"А наш морубішаба Аїрі дуже сильний,
Він може забити великого звіря,
Він нікого не боїться,
Він стріляє найкраще з лука,
Він найдалі метає списа,
Він найхоробріший воїн.
Тигр його поранив,
Мараґіґана прийшла до Аірі,
Сіла у нього в головах,
Вона навіває погані сни,
Вона віщує смерть хороброму Аірі,
А ми Мараґіґану заб'ємо,
А ми Мараґіґану проженемо.
Іди, Мараґіґано, геть від морубішаби,
Він є дуже сильний і не боїться смерті,
Він уже здоровий,
Він уже піде на полювання.
Тікай, Мараґіґано, геть!
Ось ми тебе вже б'ємо!
Ось ми тебе вже проганяємо!
Геть! Геть! Геть!"
Так в цілому виглядала пісня, кожний рядок якої вигукували старі й малі на свій лад і смак. Не було в ній ні мельодії, ні такту, ні навіть порядку. Всі, хто і як хотів, кричали, прославляли подвиги й силу морубішаби, погрожували Мараґіґані, намагаючись якнайбільше робити шуму.
Над оселею повис такий дикий хаос звуків, що, коли б Мараґіґана могла їх чути, то напевне дістала б тяжкого нервового розстрою і втікла б у саме пекло, тим більше, що індіяни не жартували і взялися переводити свою прогрозу в дію. Перші покидали свої сопілки старі діди, похапали в руки зелені гіллячки і гусаком побігли до оки, в якій лежав непритомний Аірі. Перед входом діди зупинилися, били щосили гілляками по трав'яній стіні, потім відкидали гілляки геть, вбігали з дикими криками в оку, оббігали довкола гамака Аірі і вибігали на двір другим входом. За дідами посунули по одному чоловіки, а за ними хлопчики, далі жінки й дівчата. І всі робили так само: хльоскали гілячками по стіні, відкидали гілячки геть, вбігали з криками до оки, оббігали хворого Аірі і виходили другими дверима.
***
Тим часом Арасі лежав, погойдуючись у гамаку, придивлявся і прислухався до всього, що діялося довкола, і вперто думав. Він би вже міг спробувати встати, але не робив того і далі вдавав дуже хворого. Так було краще...
Підчас подорожі, коли його під командою Інає несли на зміну чотири хлопці, він ще більше довідався з їхніх розмов, хоч сам не говорив нічого,
Навіть не назвав свого імени. Тепер лежав, перебирав у голові всі зібрані відомості і укладав різні плини. Розумів добре, що йому пощастило надзвичайно: по-перше, не загрожував йому голод, чи смерть в лісі, якого він таки не знав; по-друге, як індіянин, міг змішатися з племенем і затерти за собою всі сліди; по-третє, бачив, що серед індіян зможе легко і безтурботно жити, не потребуючи заробляти на існування ненависною йому працею. Це все було добре. Зате, з другого боку, жаль стискав його серце, коли думав, що йому доведеться до самої смерти перебути серед дикунів, і, головне, зректися навіть самої надії хоч би здалека бачити Консуелу. З цим він ніяк не міг погодитися і, загризаючи з досади уста, напружено шукав задовільної для себе розв'язки. Інколи він погладжував рукою соняшний знак на своїх грудях і шептав:
— Це можна використати... Це, звичайно, можна використати... Вони — дурні і повірять у все, що я їм скажу... Аірі напевне помре. Не поможе проганяти Мараґіґану. І тоді... Тоді так!.. Я навіть маю законне право на це... Хіба ж Інає не згадував про морубішаб Соняшної Династії?.. Але навіщо мені здалося їхнє морубішабство?.. Щоб ходити на полювання, воювати з іншими племенамии, поки не загину?.. Ні, мені не потрібно морубішабства! Мені потрібні гроші. Гроші, гроші, гроші!.. Ах, коли б я тільки мав гроші!.. Я придбав би бистроногого коня, вкрав би силою Консуелю, завіз би її кудись далеко, а там купив би гарну хату і жив би собі спокійно. А тут?.. Фе, яке паскудне, нудне й небезпечне життя чекає мене тут!
Свисти і крики, що доходили знадвору, злостили Арасі й позбавляли його можливости спокійно думати. Тому він з полегшею зітхнув, коли почув, що дикий галас поволі затихає.
***
Та, на жаль, це тривало недовго. Мараґіґана, котра навістила Аірі, була, очевидно, сліпа й глуха, бо зовсім не зважала на силу й хоробрість молодого морубішаби, як рівно ж не злякалася погроз, і таки зробила своє: ледве скінчили довкола хворого обхід останні члени племени, як Аірі помер.
І над оселею знову знявся крик. Голосили й кричали чоловіки, жінки і навіть діти, як того вимагає звичай. Особливо ж голосно лементувала молода вдова:
— О, Аірі, мій хоробрий муже і сильний морубішабо!.. Чому ж ти не маєш ні одного брата?! Твій би брат став вождем племени, а мене взяв би за жінку!.. Хто ж тепер буде морубішабою?.. Хто мені тепер стане мужем?..
Дійсно, по закону племени, пост морубішаби переймав звичайно його син, або брат. Коли брат, то він був зобов'язаний разом з новим постом взяти за себе і жінку померлого брата. Але Аірі не мав братів, а був вибраний недавно морубішабою за славу найсильнішого мужа в племени і найвідважнішого та найспритнішого мисливця та воїна.
Коли б Аірі мав дорослого сина, то морубішабою став би його син. Та, на жаль, по покійному вождеві не то що дорослого, а взагалі ніякого сина не лишилося, натомість лишилося три маленьких донечки. І тому перед племенем стало поважне питання про вибір нового морубішаби. Одні вже називали Тамандуа, сила й хоробрість якого останнім часом притьмарила подвиги Аірі, другі були за Жакватірікою — батьком чотирнадцяти дітей, але покищо команду перебрав старий Інає, і всі його слухали.
Давши розпорядження — копати могилу для покійника, Інає в товаристві кількох найстаріших мужів пішов до оки Аірі і взявся приготовляти померлого морубішабу до похорону. Для того мерця спочатку розмалювали з найбільшою дбайливістю, вбрали в пишне акванґапе[39], положили коло нього арауе[40], а потім загорнули в найкращі шкіри і сповили шнурками разом з гамаком, на котрому він помер.
Поки діди споряджали покійника, молоді хлопці з плачем та криком копали посеред окари могилу. Озброєні великими мушлями та камінними черпаками, вони спочатку вирили глибоку, круглу яму з двома східцями. З дна цієї ями почали рити нору, таку, як піч на хліб. Так що могила в цілому мала форму величезного чобота, що До середини халяви вгруз у землю.
Коли могила була готова, діди взяли довгу жердку, просунули її через горішню й долішню петлі гамака і поволі понесли до ями. Тіло мерця, подібне до веретена, важко погойдувалось, а в племені знову знявся лемент і голосіння. Жінки падали на землю, рвали на собі волосся і посипали голови землею. З кожної оки принесено великі плетені таці з вареним рижом[41], печеною рибою, овочами і т. д. Не забули також зброї і знарядь покійного: тут лежали його лук і стріли, спис, танґвапема[42], кам'яна сокира і дерев'яний ніж.
Під страшні ридання й душу роздираючі голосіння морубішабу спустили в яму, поклали коло нього їду, зброю і знаряддя і засипали землею.
Похорон скінчився, а з ним відразу скінчився й смуток. Все плем'я за кілька хвилин забуло про Аірі й натомість зайнялося чимсь іншим, а саме, питанням — хто буде тепер морубішабою?
Фрузя
Від того часу, коли Данко, покинувши долину ріки, вернувся назад до пам'ятного місця, де між ним і сукурі відбувся смертельний двобій, минуло три дні. Три дні блукав він примхливими рукавами провалля і нарешті переконався, що заблудив.
Потік, берегом якого він ішов перший день, розбивався вгорі що-кілька метрів на дрібніші струмки, а ті ділилися знову на ще дрібніші й зникали зовсім, або приводили хлопця до ледве помітних джерел, що просочувалися з-під землі.