Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Загально ж буґрами прийнято називати всіх кровожадних, жорстоких індіян.

— А є й добрі індіяни? — спитав раптом Данко, про котрого дорослі мужчини забули в своїй розмові.

— Пушшя! То ти ще не спиш?! — вигук­нув Ґроссбах і, вхопивши хлопця, посадив собі на коліна.

— Ні, я слухаю, — відповів Данко, втішений, що на нього нарешті звернули увагу.

— Слухаєш? І що ж ти зрозумів з того, що я розказував татові?

— То все було дуже цікаве! — сказав за­хоплено хлопець, хоч, вправді, розумів ледве половину. — Тільки сеньор Алфредо пообіцяв мені розказати, чому в Бразилії не люблять портуґальців...

Ґроссбах зробив великі очі й з удаваним ко­мізмом опустив безсило руки. Але потім при­горнув Данка до себе і почав гладити його ку­черяву голівку.

— Знаєш, Данку, коли ти проявиш таку са­му впертість при дослідах над ботокудами, то їхня загадка щезне з історії Бразилії... Ну, добре, я бачу, що мені доведеться тобі сьогодні про ту ненависть розказати, бо ти й справді не заснеш цілу ніч. Отже, на чому я зупинився?..

— Ви зупинилися на тому, що нелюбов до портуґальців пішла від самих індіян, і що ін­діяни, особливо племена тупі... а далі... А потім стали показувати татові мапу.

— Чудесно, хлопче! Думаю, що колись не один учений позаздрить твоїй пам'яті... Зна­чить, будемо говорити про поважні речі... Тупіси... Що я хотів сказати про них?... Ага, бачиш, уже пригадую!.. ;

Отже, тупіси та й взагалі всі індіяни най­більше люблять свободу. Працюють, коли хотять, воюють, коли мають до того охоту, полю­ють, коли їм забажається, мандрують, коли їм надокучить сидіти на одному місці. Ті білі лю­ди, які знають індіян, ствердили, що індіяни цілком подібні до малих дітей. Вони часто б'ються зі своїми сусідами, як і ти, напевне нераз б'єшся зі своїми товаришами, і так саме скоро миряться, як ти миришся. Ти можеш ці­лими днями працювати коло чогось, що тобі по­добається, і покидаєш роботу відразу, коли во­на тобі надокучить, правда? Індіяни є такі самі. Але уяви собі, як би тобі було прикро, коли б тебе примусили з ранку до ночі, наприклад, носити пісок з однієї купи на другу без відпо­чинку, без права відірватися кудись, під кан­чуком і лайкою. І так щодня, щодня!.. Правда, що було б дуже нудно, і що ти почував би се­бе дуже нещасливим? Бо тобі хотілося б і по­бігати, і побавитись, і послухати щось про... Ну, хоч би про індіян, як тепер. Так?

— Так...

— От, бачиш! А індіяни, навіть дорослі, ду­мають так само, як і ти. Ми, білі, вчимося від малку працювати і виконувати все те, що потріб­не, хоч воно нам і не подобається. А індіяни того не вчаться і не хотять вчитися. Знову ж портуґальці, котрі приїхали до Бразилії, потре­бували рабів. Для них треба було будувати бу­динки, прокладати дороги, обробляти землю, корчувати ліси і т. д. Самі вони того не хотіли і не могли робити, бо їх приїхало не так бага­то. Тому вони почали ловити індіян і заставля­ти їх виконувати всю ту тяжку роботу. А індіяни непридатні для тяжкої роботи і не люблять її, тим більше, що у винагороду за цю роботу вони нічого не діставали, крім дуже поганого харчу і побоїв. Господарі і наглядачі не жалу­вали їх, тримали в гірших умовинах, як худобу, навіть вбивали на смерть. І тому свободолюбиві індіяни, котрі до відкриття Бразилії почували себе господарями на своїй землі, зненавиділи портуґальців страшною ненавистю.

Данка, який досі мріяв про боротьбу з індіянами, огорнув жаль до них і сором за свої на­міри вбивати індіян з лука.

— Бідні індіяни! — сказав він. — А ці портуґальці... Індіянам треба було всіх портуґальців повбивати і не пустити більше до Бразилії!.. Чому індіяни цього не зроблять, коли портуґальці такі погані люди?

Ґроссбах посміхнувся і погладив хлопця по голові:

— Портуґальці, Данку, зовсім не є погані люди. То були такі погані часи. Тоді всі народи мали своїх рабів. Але це вже минуло.

— Що, хіба портуґальці поїхали геть?

— Ні, не поїхали. Вони лишилися тут.

— А чому ж їх не поб'ють?

— Навіщо ж їх бити?

— Хай не лізуть на індіанську землю!

— Та тепер, Данку, ніхто до індіян не лізе. Індіяни живуть собі в лісах, і їх ніхто не за­чіпає, навпаки, бразилійський уряд їм ще допомагає.

— В лісах?.. — задумано повторив Данко. — І наша УПА також тепер сидить в лісах, зов­сім, як індіяни... Треба, щоб індіяни пішли всі разом і вибили портуґальців до ноги! Наша УПА б'є більшовиків!..

— Що тобі, хлопче, так далися в знаки ті портуґальці? — спитав Ґроссбах, здержуючи вибух сміху. — Портуґальці, які тепер є в Бразилії, такі самі люди, як і всі інші. Чи це було б добре, коли б і нас усіх разом з тобою пов­бивали?

— Нас — ні. Ми ж не воюємо з індіянами, не забираємо їхніх земель і не хочемо рабів.

— Але ж, Данку, тих, що воювали з індія­нами і повертали їх у рабство, вже нема! Вони повмирали.

— Вони повмирали, а їхні діти лишилися! — гарячився Данко, затято нахмуривши брови. — Індіяни мусять повбивати і повиганяти всіх тих, хто говорить по-портуґальськи!

— Що ти будеш багато говорити, Данку, — вмішався в розмову Сокіл. — Та ти ще гірший, як портуґалець. Портуґальці тепер з індіянами не воюють, а ти ще недавно в таборі луки про­ти індіян робив...

Хлопчина раптом почервонів і аж розгубив­ся від сорому:

— Так, бо... бо... а чого казали, що індіяни наших убивають і крадуть дітей?..

— І це була правда, Данку! — підхопив Ґроссбах. — Портуґальці були жорстокі, але ійдіяни — ще гірші, бо ж вони були дикунами. Ні одні, ні другі не знали милосердя, і жодна біла лю­дина, котра навіть приязно ставилась до індіян, не виходила з їхніх рук живою.

— Але портуґальці перші зачіпалися!

— Правда, портуґальці перші "зачіпалися". За портуґальцями прийшли французи, за фран­цузами голяндці, і всі хотіли панувати в Бра­зилії. Портуґальці, як перші, що відкрили Бра­зилію, не хотіли її нікому віддати. Вони вою­вали не лише з індіянами, але й з французами й з голяндцями. В цих війнах приймали також участь і самі індіяни, частина котрих стала по боці портуґальців, а друга — по боці францу­зів. Остаточно перемогли портуґальці й з тієї пори ще більше відчули себе господарями ново­відкритої землі. І хоч з портуґальців тепер смі­ються, але саме їм завдячує Бразилія те, що значна її частина стала вже вповні цивілізова­ною країною. Пізніше сюди почали приїжджа­ти інші народи, змішувалися з портуґальцями та індіянами, поки нарешті не витворили ціл­ком нової бразилійської нації.

— То, значить, що бразилійці не є портуґаль­цями? — спитав здивований Данко.

— Ні. Я ж тобі кажу, що бризилійська на­ція — це суміш різних народів. Тільки мова її майже така, яку вживають в Портуґалії. Але в основі тієї націїї є головно індіяни і портуґальці. Портуґальці женилися з індіянками, а їхні діти називалися мамелуками* і були ще більшими ворогами індіян, як портуґальці. І там, де самі портуґальці не могли дати ради з індіянами або чужинцями, вони висилали відділи мамелуків. Мамелуки не жаліли себе, але не жаліли й противника. Це й зрозуміло, бо портуґальці були тільки кольонізаторами, а мамелуки — синами бразильсь­кої землі. Не дивно, отже, що діти і внуки ма­мелуків стали великими бразилійськими патріо­тами і пізніше віддавали своє життя не за портуґальські інтереси, а, навпаки, — за звільнен­ня Бразилії з-під портуґальського панування. З другого боку, внуки і правнуки портуґальців, які народилися і виховалися на бразильській землі, билися також проти Портуґалії за неза­лежність Бразилії точнісенько так, як билися колись мамелуки проти індіян. Сторінки, які записала Бразилія у боротьбі за незалежність, наскрізь просякли кров'ю, але нарешті таки ця нова країна 7 вересня 1822 року стала незалеж­ним від Портуґалії королівством на чолі з ко­ролем Петром Першим[19]. Отже, бачиш, Данку, ненависть до портуґальців не є витвором самих індіян, але й бразильців портуґальського по­ходження. А ті портуґальці, що емігрують до Бразилії зі своєї батьківщини ще й тепер, є такими ж емігрантами, як і всі інші...

Данко так уважно слухав, що в голові у ньо­го почало мішатися. Дитячий мозок був ще над­то молодий, щоб стравити на один раз так ба­гато поважних відомостей. Тому хлопець рап­том відчув страшну втому і дивився вже на Ґроссбаха посоловілими очима, не відповідаю­чи нічого.

Сокіл помітив це і скомандував:

— Ну, синочку, на сьогодні досить! Пан Ґроссбах був такий ласкавий, що дав нам ду­же гарну лекцію з історії Бразилії. Пізніше, як підеш до школи, навчишся ще більше. А зараз подякуй панові Ґроссбахові, побажай йо­му доброї ночі і лягай спати.

Данко покірно виконав розпорядження бать­ка, помолився і ліг. Почав уже дрімати, коли почув, як Ґроссбах півголосом сказав батькові:

— Ну, й головка у вашого Данка! Це росте другий Черчіль!

— Не дивуйтеся, пане Ґроссбах, — відповів Сокіл. — По таборах через брак пелюшок ма­тері немовлят часто в часописи сповивали. От і виросло ціле таке покоління "Черчілів", тіль­ки без батьківщини...

Данко підняв голову з подушки і ледве роз­плющив очі:

— Я не буду Черчіль! — запротестував сон­ним голосом. — Я буду такий, як гетьман Хмельницький!..

Тоді опустив голову на подушку і моменталь­но заснув. Але й уві сні бачив помальованих у сині і жовтогарячі фарби індіян з великими кружальцями в губах. Дикуни прокладали якусь довгу дорогу і змушували Данка носити відерцем пісок і сипати його на велику купу...

В Санто Антоніо

Прокинувшись на другий день ранком, Данко довідався, що поїзд стоїть на станції в Сан Павло — найбільшому місті Бразилії. Звідси до Санто Антоніо мусіли летіти літаком, який відлітав того самого дня перед полуднем.

Випивши каву в ресторані залізничного двірця, всі троє сіли до замовленої Ґроссбахом таксівки і поїхали на летовище Конґоньяс. Ґроссбах, бажаючи показати Соколам місто, наказав шоферові трохи покружляти вулицями попри найцікавіші об'єкти цієї промислової столиці Бразилії. І знову Данко дивувався, дивлячись з авта на величезне місто, що не мало нічого спільного з тими уявленнями, які він собі зло­жив у Европі.

Посувалися вперед поволі у безконечній чер­зі найрізноманітніших авт, стримуючись довго на перехрестках, поки світляні сигнали не да­вали дозволу на переїзд вулиць.