Але не про це ми з тобою зараз говоримо, гяуре. Відтепер "божим бичем" на "Ісмаїлі-паші" будеш ти, — знову вклався щокою на плече шкіпер, — щоб вірно служити Валідові і мені. Але Валідові ти служитимеш зі страху, а мені — з відданості. Як-то служить Ардалл.
.Проте все це вже в минулому. І досить спогадів! Вириваючись із їхнього плину, Сулима знову почав стежити за тим, як, побита ворожими ядрами, напіврозтрощена каравела поволі наближається до якогось невеличкого і, на перший погляд, зовсім безлюдного острівця, що зеленавіє за кілька миль від материка. Та й поранений капітан вирішив особисто поглянути на бухточку, у якій вона повинна знайти собі прихисток.
Цього разу Валід не лютував. Він поводився так, як і має поводитись людина сувора, але вдячна долі. Капітан усе ще перебував під враженням від недавньої битви, і від того, наскільки самовідданими виявилися люди, які захищали корабель. Тож тепер, дякуючи аллахові за порятунок, він прагнув лише одного: довести свою каравелу до острова, кинути якір у першій-ліпшій бухті і бодай якось позалатувати всі ті руйнування та пробоїни, яких їй завдано. Валід не міг скласти ціни своєму трофейному кораблю, захоплюючись ним, як найціннішим своїм скарбом. Він сприймав його не просто як місце служби, а як витвір мистецтва, яким міг пишатися перед усією Османською імперією.
Обвівши палубу широким жестом великого флотоводця, він сказав:
— Сьогодні я прощаю всім, хто будь-коли завинив переді мною та моїм кораблем, а отже, й перед самим султаном. Але пам'ятайте: рятуючи корабель, ви, в такий спосіб, рятуєте і самих себе. — Капітанові й так було вже під п'ятдесят, але коротка сива борідка, що обрамляла не лише підборіддя, але й вилиці моряка, ще більше старила його худорляве, хворобливо вижовкле обличчя. — Можливо, після ремонту, ми здобудемо в бою ще одного такого вітрильника, і тоді двійко моїх кораблів замінить половину флоту Османської імперії.
— Для всіх нас це велика честь — отримати ваше прощення, капітане, — плеснув на нього кривавицею свого погляду Чамел, вдаючи, що не розчув буркотіння Ардалла:
— Не існує жахливішої прикмети, ніж коли капітан починає відпускати гріхи своїм морякам, віщуючи в такий спосіб власну погибель. Хіба не так, скіфе?
Сулима не відповів. Він побоювався, що капітан поцікавиться, якого дідька ватаг веслярів вештається тут, а не наглядає за своїми галерниками. А в ці хвилини гнівити капітана отаманові аж ніяк не можна, оскільки будь що треба було вберегтися від галерних ланцюгів, якими стільки років його було прикуто до палуби. Сулима занадто дорожив цим ковтком палубної волі, щоб бездумно ризикувати нею. Особливо зараз, коли з'явилася нагода ще раз випробувати свою вдачу та звільнитися від галерного рабства.
Козак ступив на трап, що вів на веслярську палубу, але зупинився посеред нього, щоб можна було і на верхню палубу поглядати, і, про османське око, покрикувати на свого помічника, молодого козарлюгу Чекана, прозваного так після битви з поляками, під час якої той трощив панцирі крилатих гусарів своїм величезним, пудовим чеканом. Щоправда, цей парубок мав страшенний ганж: він був невиліковним спаньком. Під час сну, що звалив його разом із товаришем у козацькому дозорі, татари й пов'язали його, щоб продати на турецьку галеру.
— Як гадаєш, скільки днів знадобиться нашим теслям та вітрильним шевцям, щоб полагодити корабель і залатати вітрила? — запитав тим часом Валід.
Шкіпер пройшовся палубою, пошкріб своїми скрюченими ревматизмом пальцями запалі груди і проказав:
— Щонайменше п'ять днів, повелителю.
— Якщо кажеш про п'ять днів, то віслюки твої впораються за три.
— Але ж погляньте, капітане, який божественний острівець подарувала нам цього разу доля, — не став приховувати своїх намірів Чамел, якому вже давно остогиділи й корабель, і море, і мандрівне буття.
— Для мене землі не існує, Чамел, і ти добре знаєш це. Я зростав на батьковому кораблі і сподіваюсь померти на кораблі сина, якщо тільки доживу до тих днів, коли не здатен буду сам керувати своїм власним вітрильником.
— Мені відомо, що ваша домівка — корабель, а ваш рай земний — морська стихія, — покірно визнав шкіпер. — Якщо ваша ласка, за чотири дні "Ісмаїл-паша" зможе вийти в море, щоб повертатися до Стамбула.
* * *
Звільнившись від опіки моряків, які підтримували його під час цього виходу на палубу, Валід припав плечима до щогли, і, видобувши з підвішеної до пояса торбини свій найцінніший скарб і ритуальний капітанський символ — підзорну трубу, зо дві хвилини зосереджено оглядав прибережні пагорби та схили скель, що обрамляли бухту. А потім так само уважно оглянув морські небосхили, намагаючись з'ясувати, чи нема десь поблизу бодай якихось кораблів.
— Якщо венеціанські військові галеони замкнуть нас у цій бухті, вона стане нашим останнім пристановиськом, — проказав капітан, переконавшись, що жодного судна на горизонті не видко. — Тому якомога менше аборигенів повинні знати про наше перебування тут.
— Ми страчуватимемо кожного, хто прискіпливо цікавитиметься нашим кораблем, — пообіцяв Чамел.
— Чи помітив хтось із вас на березі бодай одну живу душу? — запитав капітан.
Коли погляд його зупинився на Судимі, той лише здвигнув плечима. Ще не знаючи до пуття, чому він перетворює це на таємницю, козак усе ж таки вирішив до часу мовчати про отого вивідника, якого помітив на пагорбі та якого так і вирішив називати "піратським".
— Усе в волі аллаха. Але в нашій волі, — нагадав капітанові Чамел, — виставити вартових на прибережних скелях і бути готовими потопити кожне судно, яке насмілиться підійти до цієї бухти.
— Тож нехай наша воля завжди збігається з волею аллаха, — сумирно зажадав Валід, стежачи за тим, як вітрильно-весельна каравела обережно наближається до скелі, вершина якої ледь-ледь проглядалася поміж хвилями з правого борту "Ісмаїла-паші".
9
Вважаючи, що висловив усе, що мав би висловити, капітан віддав ще кілька розпоряджень шкіперові і наказав відвести себе у затишну, увішану венеціанськими гобеленами каюту, в якій на нього чекала полонянка-баронеса. Якби його хіть, узагалі не виходив би з цієї каюти, в усьому покладаючись на Чамела та його помічників.
— То й що, скіфе, він у тебе з'явився, отой твій... Рим?! — гукнув Ардалл, схилившись над трапом, що з'єднував середню палубу з верхньою та квартердеком.
Сулима простежив, як, за наказом капітана, моряки приспустили вітрила, а веслярі, розвернувши корабель носом до невеличкої затоки, прикритої від моря кам'янистою косою, почали обережно заводити "Ісмаїла-пашу" в цей морський скелястий "замок", аж тоді відповів:
— Мій Рим там, де моя воля!
— "Рим там, де воля"? — задумливо повторив командир азабів, уважно вдивляючись у прибережні розсипи чорних валунів, з-за яких ось-ось могли пролунати постріли рушниць, або посипатися град стріл. — А мені завжди здавалося, що він там, де велич.
— Це тому, що ви й досі не збагнули, що велич людини — в умінні оберігати й відстоювати свою волю.
— Виходить, що я шукав свій Рим, а слід було шукати волю?
— Схоже, що так.
— То, може, мій Рим і твоя воля — одне й те ж?
— У таке важко повірити.
— Чому ж? Мій уявний Рим і твоя уявна воля. Що неприродного в такому поєднанні?
— Мабуть, цей острів і є наш із вами Рим, гордий іллірійцю! — вигукнув Сулима, подумавши при цьому, що було б добре, якби вдалося прилучити до задуманого ним корабельного "бунту невільників" цього яничара-азаба, такого ж підневільного Високої Порти, як і він сам.
Іллірієць, що в цей час сторожко вдивлявся в прибережні скелі, різко озирнувся і зустрівся поглядом з могутньої статури воїном, який спокійно, і навіть упевнено, стояв перед ним, готовий до таємної змови.
— Все залежить від того, скіфе, що кожен із нас матиме на увазі під поняттям "Рим", і чого від того "Рима" чекатиме.
— Мудро мовлено. Отож, ми ще поговоримо про наш спільний Рим. У нас іще буде трохи часу.
— Трохи? У нас іще безліч вільного від крові і бойовиська часу.
— На таку справу, до якої нам із вами треба готуватися, часу завжди бракує. І потім, ви ж чули наказ капітана: через три дні "Ісмаїлпаша" має відійти від цих благословенних богом берегів.
— На яку саме справу? — насторожився командир азабів, і погляди їхні зустрілися. Це вже були погляди змовників, принаймні українцеві так здалося.
Уловивши в очах Ардалла спалах цікавості, Сулима відчув, що азаб уже розуміє, до чого він хилить. Проте ні той, ні той розкриватися не поспішав. Іллірієць — тому, що не готовий був до таких небезпечних перемовин, а Сулима — тому що боявся наполохати долю. Занадто вже довго виношував він у своїй душі план утечі з цієї турецької каравели, і занадто вже зручними видавалися час та обставини, які дарувала йому ця вимушена стоянка в бухті якогось прибережного острівця.
— На ту, примара якої неминуче постає перед кожним бранцем, щойно він опиняється на відстані денного переходу під вітрилами до рідних берегів.
Отаман розумів, що Ардаллові ще слід було добряче обмізкувати його мовчазну пропозицію, а головне, їм обом ще треба цілковито відкритися і довіритись один одному, тому що без цього бунтів на судні не стається.
— Але ж не твоїх берегів, а моїх, — зауважив командир азабів.
— Для бранця-галерника будь-який берег стає "своїм", якщо тільки з'являється хоч якась надія позбутися кайданів чи галерних ланців.
— Невже така надія справді з'явилася? З якого дива? Цей острівець — не перша земля, до якої наш корабель пристає.
— Вважаймо це моїм передчуттям, або провидінням господнім. Але відчуває моя душа...
— Не боїтеся, що викажу вас Чамелові, чи одразу ж — капітанові?
— І той, і той знає, що нема такого галерника, який би не мріяв про волю та не марив утечею з корабля. Отож своїми підозрами ви їх не здивуєте.
— Мені здалося, що ви довіряєте мені, — дещо розчаровано проказав Ардалл. — І готові запевнити мене в цьому.
— Та чи готові до такого запевнення ви, "гордий римлянине"? Так, прямо відповідати на це запитання не обов'язково, — застережливо проказав козак, відчуваючи, що Ардалл справді не готовий до подібної розмови.
— У чому воно має проявитися?
— Для початку, поцікавтеся у штурмана, де саме знаходиться цей острівець, скільки миль відокремлюють його від материка.
Командир азабів втупився підозріливим поглядом у Сулиму, але, так нічого і не сказавши, подався до каюти штурмана Костаса, візантійця, з кров'ю турчанки у венах, що походив із Галліопольського півострова.