По крайніх, покордонних, селах навіть самогонщики гуртуються. Наженуть отого свого радіаційного "чорногону", і на продаж, отця й сина.
— А що, тут і ці, ну... дезертири, — тяжко далося Владові це ганебне слово "дезертири", — зустрічаються ?
— Минулого літа патруль, он, двох виловив, то з'ясувалося, що аж із ташкентського шпиталю втекли[7]; українці ж таки, але добувалися аж звідти. У таке й повірити неможливо.
Він повільно спустився — зсунувся зі свого гніздівля, взяв у землянці склянку і, на дві третини наповнивши, почав з неприхованою насолодою смакувати горілкою.
— Тут, у цій землянці, й живете? — першим порушив мовчання Авгура.
— Та не землянка ж це, кажу, а могила. Бачиш, он там, неподалік річки, руїни? Хутірець, щось із десяти хат. То одна з них — моя. Найстрашніша хмара радіаційна акурат на наш хутір упала. Є місця-села, в яких радіації не більше, ніж на Хрещатику, а в нас... Невже найгріш— ніттті, отця й сина?
— Хтозна, може, де в чому й перестаралися.
— А таки перестаралися, видать. Скільки часу минуло, а ще й тепер місцина ця погибельна. Увесь хутір одразу ж евакуювали, а я ще з півроку в "ліквідаторах" ходив, бо ж при самій станції працював. На станції мене так і називали: "Тесля-Ядерник".
— Де ж тепер усі інші хуторяни? Чув, що багато місцевих на рідні "попелища" повертається.
— А нема вже кому з хуторян повертатися, вимерли. Білокрів'я доконало, отця й сина. Тільки я оце все ще... якимось дивом... Та й то, може, тому ще й живу, що з лікарні вчасно дременув, як ота Марія Людська.
— Й оце самі собі могилу-усипальницю копаєте? — хмикнув Авгура, відпиваючи з пляшки.
— Дивний ти чоловік: хто ж її потім копатиме? Більше нікому.
— І все ж таки. Не по-людськи воно якось виглядає — самого себе у могилі, власноріч викопаній, ховати.
— А все інше, що тут із нами коїться, — по-людському?
— Не знаю, одразу й не визначишся.
— Отож бо. Так і вирішив: поживу в ній, в усипальниці своїй, наче в землянці, доки житиметься; від дощів та руйнації вбережу. А потім — у вічність. Не дуже-то й хочеться, але принаймні в ріднім краї. Та й хрест — ось він, щоб усе по-нашому, по-християнському. Бо потім же ніхто й хреста порядного не поставить, навіть якби й хотів. Один я тут, у Зоні, "Тесля-Ядерник" лишився. Як є — один.
...А через три дні по тому, як четвірка патріотів-романтиків само— зречено проймалася усвідомленням власної величі на Майдані Спокути, двох із неї — Данила Стратника та Владя Авгуру, затримала міліція. Прямо на Хрещатику, нібито для того, щоб з'ясувати, чому це вони, п'яні, вештаються містом.
Хлопці справді пропустили перед тим по дві склянки сухого вина, але п'яними... о, ні, боронь боже, п'яними вони не почувалися. Та й як було не "пропустити", коли несподівано трапився балакучий незнайомець, який спочатку причепився з розпитуваннями, хто вони та звідки, далі заходився читати щось там із поезій Василя Стуса, та під ці ж таки вірші пригощав своїх слухачів вином і бутербродами?
То вже в міліції вони, наївні душі, зрозуміли, що щедрий шанувальник поезії Стуса насправді був дешевим кадебістським провокатором, але що це могло змінити в їхньому становищі та в їхній долі? Усе, що вони там наговорили за склянкою, вже було записано комунякою-кадебістом на диктофон. І накручено на плівку там було такого і стільки, що цілком вистачило б на "десять лєт без права пєрєпіскі".
Зрозуміло, що в міліції обмежилися лише складанням благенького протоколу, і, пояснивши, що тепер ними займатимуться в іншому місці, поспішили передати цих двох "буржуазних націоналістов" співробітникам КДБ.
Про все це Ігуда згодом дізнався від Владя Авгури, якого за два дні по затриманні відпустили, і не притягали до суду, як Стратника, а лише відрахували з інституту. Щоправда, того ж дня, якого в ректораті з'явився наказ про відрахування, Авгурі вручили повістку з військкомату. У кацап-кадебістів це називалося "ачіщєнієм мазгов па-армєйскі".
А ще за кілька днів Романа Ігуду, прямо з лекції, викликали до парткому інституту, де на нього вже чекав ввічливий чолов'яга, що відрекомендувався капітаном КДБ Глотовим.
— Ну то й що вам потрібно від мене? — звичним хрипким басом поцікавився в нього Роман, марне намагаючись розвіяти свій, на страхові замішаний, подив.
— Як завжди, пане-товаришу Ігудо. Геть усе. Правдиво, добровільно, чистосердечно, з прізвищами і всіма суттєвими подробицями.
— А я взагалі не маю наміру розмовляти з вами, тим паче — "добровільно і чистосердечно", — входив Роман у роль революціонера. — "Сталінські часи" намагаєтесь відроджувати? Тридцяті репресивні?
Глотов погойдався на носках лакованих туфлів, роззирнувся навколо себе, мовби з'ясовував, з ким тоді, як не з ним, Ігуда має намір спілкуватися, і владно, по-хижацькому вищирившись, посміхнувся.
— Такого мені ще чути не доводилося, — іронічно проказав він, виважуючи Ігуду прискіпливим поглядом. — Проте початок уже подобається. Не сумнівайтеся, пане-товаришу Ігудо, ми примусимо вас говорити. Сис-тема, добродію, сис-тема!.. Століттями набутий досвід і століттями відпрацьована система допитів. Повірте, це дуже серйозно.
— Хочете сказати, що мене вже заарештовано? — іронічно поцікавився Ігуда, войовничо розправляючи плечі і стискаючи кулаки, нібито мав намір тут-таки кинутися на "верного лєнінца".
— Поки що ні, — ввічливо пояснив Глотов. Капітанові було за тридцять, він видавався на голову нижчим за Ігуду, та й плечі поставали не такими могутніми, як у сина коваля й майбутнього бунтаря. Але це не завадило Глотову сприймати агресію без п'яти хвилин в'язня мордовських таборів із наполеонівською зверхністю могутнього чоловічка. — Якби ми, пане-товаришу Ігудо, збиралися заарештовувати вас, то до парткому не запрошували б.
— Ти диви! З яких це пір кадебісти перестали заарештовувати по церквах і парткомах?!
— Повинні ж і в нашої благословенної богом служби існувати якісь моральні заборони, — сумирно потупив зір представник "пєрє— давова атряда партії".
— А мені здавалося, що парткоми саме для того й існують, щоб спочатку в них поневолювали людей партквитками, а вже потім брали в кайданки. Якщо ви так шануєте цей партноменклатурний будуар, то навіщо привели мене до нього, я ж безпартійний?
Почувши це, секретар парткому, який досі не мовив ні слова, розлючено покректав і, роздратовано зиркнувши на капітана: "я ж попереджав, що не треба тягти його сюди!", вирішив за краще залишити кабінет.
"Схоже, що й він теж був проти того, щоб Глотов влаштовував цю зустріч у парткомі", — інтуїтивно відчув Роман. І тут же поділився цим припущенням із Глотовим
— Цікавий ви тип, пане-товаришу Іудо, — мовив між тим кадебіст.
— "Пане-товаришу Ігудо", — похмуро пробурчав Роман, нагадуючи своє справжнє прізвище.
— Намагаєтеся вдавати з себе безстрашного, Іудо? А ми цього не любимо, чесно, під протокол, зізнаюся вам, товаришу Іудо.
— "Ігудо", з вашого дозволу.
— Ну, "Ігуда" ви, чи все ж таки — "Іуда", — це нам ще тільки належить з'ясувати. Чим ми й займатимемося довго і наполегливо. І потім, чого ви присікуєтеся, нібито не знаєте, що всі називають вас саме так — "Іудою"?
— Ніколи не чув такого, — рішуче похитав головою Роман.
І на кіностудії, і в тих "навкололітературних" колах, у яких Авгура був знаний, його, принаймні в очі, називали "Команданте", подеколи, можливо, й з іронією, додаючи до цього "титулу" ще й визначення "незламний". А що, "оперативний псевдонім", чи "позивний", сформований з таких пропагандистськи вивірених слів, як "незламний" і "команданте", видавався йому цілком прийнятним. Називати ж його ось так, прямо, "Іудою" ніхто не наважувався. Нехай би тільки хто— небудь посмів! Тим паче, що й підстав для цього Роман ніколи й нікому не давав.
— Іуда, той, справжній, біблейський, теж не знав, що сучасники на віки вічні нарекли його... "Іудою", — мовив тим часом кадебешник Глотов. — Але ж нікому від того не легше. І зважте: не я вигадував вам і прізвище це, і прізвисько.
— Мій батько колись сказав: "Господь навмисне наділив нас, Ігуд, цим прізвищем, як прокляттям, щоб із покоління в покоління, впродовж усього життя, ми доводили собі і людям, що насправді ми все ж таки Ігуди, а не Іуди".
— Ось бачите, навіть у прізвищі вашому закодовано заклик до спокути!
— Але знак цей, — остаточно позбувався страху могутній син могутнього сільського коваля, — для нас творений. На нашу спокуту, а не на ваші кпини.
— Ви хоч розумієте, в яку погибельну філософію ми з вами втяглися?
— Отож і я кажу: якщо ви ще раз наважитеся назвати мене "Іудою", я назву вас так, як жоден ворог вас до цього не називав. І прізвисько це теж приклеїться до вас навіки.
Глотов ошелешено глянув на Ігуду.