Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Скар­би треба забрати. Тоді у мене будуть розв'язані руки, і я зможу сказати правду Шав'єрові.

— Як же ті скарби забрати?

— Сказати Коарасіабі. Нехай він собі робить з ними, що схоче.

— Коарасіаба ще зо два тижні не зможе руха­тися. Як же він забере скарби і куди їх подіне?

— Гм!.. Це правда. Що ж зробити, щоб тих скарбів припадково хтось не викрав?

Отець Вісенте усміхнувся сумно і хитро зара­зом:

— Я про це подбаю...

— Ви? — здивувався Сокіл.

— Так, я!

— Яким способом?

— Скажу про Велику Кобру.

— Ви вірите в неї?

— Чому ж би ні? Чи є щось такого неймовір­ного, що в озері Великої Кобри живе велетенська гадина, яка може пожерти людину? Самі ж кажете, що Данко про це записав, і той бідний Онофре, — царство йому небесне! — також це підтверджував. Тепер навіть моїм обов'язком є остерегти людей перед небезпекою...

— Поручник Шав'єр в це не повірить і вашу осторогу перед людьми постарається висмішити.

— Не бійтеся, пане Іване, в моїй парохії моє слово є авторитетним, і ніхто не повірить більше поручникові, як мені.

— Правда...

На якийсь час обоє замовкли.

— Мене ще одне непокоїть, — обізвався після павзи священик: — отой Арасі...

— О, цього я хотів би піймати у свої руки! — понуро указав Сокіл.

— Ех, пане Іване! — зітхнув падре Вісенте. — Ви б нічого йому не зробили. Що з нього питати? Дикун! Боюся, що його вже стрінула гірша ка­ра від тої, яку ви могли йому завдати...

— І це правда... Але кого ж то Семипалий так хитро пустив по його сліді?

— Я думаю, що Зенобія.

— Якого Зенобія?

— Ви його ледве чи знаєте. Є такий один кайпіра[30], що живе в Мато Ґроссо. Добрий чолов'яга, але затятий на смерть. Його, власне, отой Семипалий-Онофре пустив з торбами. Сво­го часу то була дуже голосна справа... Так от я думаю, що Зенобіо й гнався за Арасі, думаючи, що женеться за Онофре:

— Мені щось багато неясного в тій справі. Чо­му Зенобіо думав, що женеться за Семипалим?

— Я того також не знаю, бо й покійний Оноф­ре того не міг сказати. Але я сьогодні ж пошлю людей до Зенобія і перекажу йому, щоб він прий­шов сюди.

— А чи не ліпше вислати туди Шав'єра?

— Ні, пане Іване, на це я не маю права. Оноф­ре дозволив мені сказати правду лише вам і Коарасіабі — більше нікому. Та й як я можу по­слати туди Шав'єра? Що йому сказати?

— Маєте рацію, отче...

— Ох, пане Іване, окрім тої рації я маю багато клопоту. Ви ж самі знаєте, що я вже нераз був суддею між своїми парохіянами, але мені ніколи й в голову не приходило, щоб обов'язки громадя­нина і обов'язки священика могли стати між со­бою в такому гострому конфлікті.

— Я не священик, але відчуваю те саме, отче.

Що ж тепер зробимо?

— Насамперед, я хочу звільнити з-під арешту того бідного Бенедіто. Ви ще того не знаєте? Так, так, невинний хлопчина сидить в арешті... Для цього мушу говорити з Коарасіабою.

— Я також мушу з ним говорити.

— Ні вам, ні йому не можна покидати ліжка... Хіба зробимо от що: я накажу принести старого сюди. Добре?

Сокіл погодився, і отець Вісенте пішов до Коарасіаби. .

Старий зустрів його неприязним поглядом і буркнув щось нерозбірливе. А священик став у нього в ногах, схрестив руки на грудях і чекав.

— Чого хочеш? — нарешті обізвався Коарасіаба, котрому та мовчанка видалася дуже підо­зрілою.

— Хочу наказати перенести тебе до кімнати сеньора Івана, — тихо промовив священик.

— Що?! — відразу закричав індіянин. — До того білого пса?! Добре, неси!.. Я його вб'ю!..

Падре Вісенте зблід і з усієї сили вдарив ру­кою по спинці дерев'яного ліжка.

— Досить! — крикнув і собі. — Досить!.. Тобі мало того, що Данко згинув, рятуючи Соняшні Клейноди від Арасі, то ти ще хочеш вбити й батька?! Безсоромний ти і невдячний чоло­віче!!!

Коарасіаба попросту онімів. Він навіть не уяв­ляв, щоб падре Вісенте міг так сердито закри­чати, а, окрім того, згадка про клейноди його приголомшила зовсім. Він лежав оціпенілий, ши­роко відкритими очима дивився на обуреного священика і тремтів цілим тілом. А той, зійшов­ши з крику на тихе шепотіння, продовжував:

— Ти знаєш, що ти наробив, нерозумна голо­во? Арасі підслухав тебе і підступом виманив Данка на ріку. Данко загинув, але тебе не зра­див. Сеньор Іван тепер лежить тяжко хворий. Бенедіто через тебе сидить замкнений, бо не хоче зламати даної тобі присяги. Ґваянські скарби, біля яких Данко знайшов смерть, були б уже досі розікрали інші люди, коли б їх не сховав сеу Іван. А ти ще за це все погрожуєш смертю і називаєш людину негідними словами?!

Коарасіабу ці слова били, як громи з ясного неба, і роздирали його душу. Як?! Чи справді він наробив стільки зла?! Чи ж можливо, щоб він Данка, того любого, щирого Данка, післав на смерть?! Ні, ні, цього було забагато, і старий благально витягнув руки до отця Вісенте.

— Не говори, не говори!.. — вимовив трем­тячим голосом. — Я сам піду до сеньора Івана і попрошу, щоб він мене забив!..

— Він не заб'є тебе, — м'якше заговорив свя­щеник. — Він добрий і він християнин. Але ти мусиш тепер зробити так, щоб хоч трохи напра­вити зроблене тобою зло. Ти не можеш ходити, і я накажу, щоб тебе перенесли з ліжком. Тоді порадимося, що маємо робити...

Як тільки Коарасіаба побачив Сокола, з ним сталося щось надзвичайне: він затрусився, лице його дивно викривилося, а з грудей у старого вирвався нелюдський стогін. Почорнілий і ви­сохлий від хвороби та журби, дід нагадував со­бою брилу сирого каменя, що тряслась і плакала від болю.

Гіркі слова докору, готові перед тим зірватися з уст, застрягли Соколові твердим клубком у горлі, а ворожість, яку відчував останнім часом до Коарасіаби, зникла безслідно. Обидвоє про­стягнули руки і сплелися в незручних обіймах, наскільки це дозволяло лежаче положення і відстань між ліжками.

— Я не знав, Іване... Я не знав, що так буде... Я любив і шанував Данка, як нікого в світі... О-о-о!.. Забий мене — мені буде легше!.. — стогнав Коарасіаба.

— Цить, друже, цить!.. — зі сльозами в очах говорив Сокіл. — Я знаю... Тепер уже запіз­но... Нічого не порадимо... Так, видно, Бог хо­тів...

Кілька хвилин минуло перше, ніж всі троє — отець Вісенте, Сокіл і Коарасіаба — заспокої­лись від зворушення і змогли почати говорити спокійніше. Багато зусиль і часу стратили свя­щеник і землемір, поки сяк-так вияснили Коарасіабі всю справу. Старий ніяк не міг певних ре­чей второпати і то сердився і кричав, то просив Сокола, щоб його забити, то поривався бігти до печери скарбів, то пропонував Соколові ті скарби забрати, або висипати їх під водоспад. Та на кі­нець основне він зрозумів. Ще більше коштува­ло труду переконати старого в необхідности го­ворити з поручником Шав'єром та навчити його, що саме він має сказати так, щоб і не брехати, і цілої правди не сказати і Бенедіта увільнити. Але, врешті, і це вдалося.

Після того всього послали по Шав'єра.

Опорожнілий пост

Коли б так з висоти орлиного льоту поглянути вниз на те місце, де по цілоденній мандрівці на ношах опинився Арасі, можна було б сказати, що на гладенькій зеленій плоскорівні розкину­лася величезна павутина, в центрі якої сидить круглий павучисько.

Справді, мереживо стежок, що йшли проме­нями в різні сторони від оселі, а потім перепліта­лися іншими стежками, які бігли нерівними кон­центричними колами, захоплюючи все ширший простір, виглядало так, як виглядає мистецьки виткана павутина.

Сама оселя, обведена високим частоколом з одним єдиним виходом, складалася з восьми ве­ликих ок, грубо вкритих травою. Всі оки, як ззовні, так і внутрі були цілком подібні між собою: кожна з них мала коло 20 метрів довжи­ни, приблизно 5 метрів ширини і 4 метри висоти. В кожній оці посередині містилася яма на вог­нище, котре ніколи не вигасало. Попід стінами і в кутках гойдалися майстерно зроблені гамаки, що заступали ліжка для чоловіків, а по землі ле­жали шкіри з убитих звірів, чи попросту й купи сіна, де спали жінки й діти. Тут же стояв вироб­лений з глини примітивний посуд, дерев'яні ко­рита й бочівки[31], видовбані з суцільних пнів, а на жердках висіла зброя й зела. Були тут також і зручні кам'яні сокири, ножі з твердої таквари[32], музичні інструменти з костей, висушених гарбузових шкірок і з довгих тростин.

Кожна ока, в якій жило по 5-6 родин, мала два виходи в тій стіні, що була звернена до се­редини оселі на окару[33], себто, на площу, де відбувалися всі урочистості забави, або скликалися наради племени. На цих нарадах все вирішува­лися найважливіші питання, як от: вибір нового морубішаби, проголошення війни сусіднім племенам, або питання перенесення оселі в інше місце.

В моменті, до якого стосується теперішнє наше оповідання, в оселі панував нервозний, але й здержаний рух. На обличчях у всіх мешканців помітний був вираз неспокою й смутку. Не див­но; молодий морубішаба Аірі, попавши підчас полювання в лабети тигра[34], лежав тепер непри­томним і доживав свої останні години. По тій причині два дні палили в оселі буріті, скли­каючи всіх членів роду додому, щоб спільними силами перебороти і відвернути нещастя. По тій же причині ніхто не звернув особливої уваги на Арасі, а тільки за наказом Інає примістили його в одній з ок, нагодували, напоїли, перев'язали його рани і лишили самого.

На окарі роїлося, як у мурашнику. Жінки товкли різні рослини, розмішували масну білу і жовту глину, виготовляючи фарбу. Діти бігали скрізь, тримаючи в руках зелені гіллячки, хльос­кали ними по землі, або по стінах окі кричали:

— Я ось так буду відганяти Мараґіґану[35] від морубішаби, так, так, так! — і били гілляками, аж курява здіймалася.

— Тихо! — кричали на них старші. — Ще вспієте проганяти. Зараз не заважайте батькам!

А батьки дійсно були зайняті поважною робо­тою: вони готуючись до відповідальної церемонії, розмальовувались. В кількох місцях окари видно було гуртки чоловіків, що чекали своєї черги, або вже розмальовані, стояли й дивилися, як розмальовують інших. В мищинках[36] і шкаралупинах кокосових горіхів стояла густа фарба різних кольорів.