Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Вчепившись рученятами за борт човна, воно висунуло головку і показало старому язика.

На Коарасіабу напав страх. Нічого бо він так у світі не боявся, як злих духів. А ще з племени знав, що зустріч у мандрівці з Сасі неодмінно кінчається невдачею, або й смертю. Коарасіа­ба ж, хоч ніколи не боявся смерти, тепер боявся невдачі. Навіть і смерть у теперішню хвилину була б нічим іншим, тільки невдачею. І Коарасіабу огорнув розпач. Єдиним засобом, щоб запо­бігти нещастю тепер — було припинення подо­рожі. Але припинення подорожі було також не­щастям. Бо ж головною передумовою успіху ста­вало питання: чи попередить він втікачів своїм прибуттям на місце, чи ні? Коли приїде пізно — все одно, що не приїде. Отже, що робити? При­пинити подорож, вилізти на берег і чекати? Чи плисти далі з небезпечним гостем на човні, кот­рий неодмінно постарається зробити все, щоб привести до нещастя? Це тепер легко, бо ж і ріка буде в спілці з нечистим.

Коарасіаба від цих всіх питань розгубився зов­сім. А Сасі, тішачись, що завдав такого клопоту дідові, радісно вибрикував і показував різні акробатичні штуки: то зникав за бортом човна, то вискакував на ніс, то поринав цілком у воду, щоб за хвилину з'явитися або спереду, або з-заду, або збоку. При тому сміявся беззвучним сміхом і що-хвилини показував свого червоного, довго­го язика.

— Ні, далі подорожувати неможна! — вирі­шив Коарасіаба і став навертати човен до берега.

"Оба" і "Пойзе"

На землю спустилася чорна, вогка ніч. Дощ перестав, але хмари знову низько нависли над землею, і з них час-від-часу сіялася густа, гост­ра мжичка.

Така ж похмура, як і дощева хмара, висіла мовчанка в печері. Обидва юнаки, замурзані, закопчені до краю тяжким днем і прокурюван­ням та винищуванням свого тимчасового приста­новища, сиділи після вечері біля вогню й куня­ли. Індіянин хотів був уже лягти й заснути, але Данко запротестував:

— Ти не будеш спати, Арасі!

— Боїшся?

— Ні, не боюся, але спати тобі не дам.

— Заборониш?

— Так.

— Ну, а я таки засну.

— Якщо тільки спробуєш заснути — я виллю на тебе казанок води. Доки я не спатиму, не спатимеш і ти! — рішучо заявив Данко.

— От дурний!.. А чи я ж тобі бороню спати?

— О, я знаю, що не борониш!.. Ти б навіть дуже хотів, щоб я заснув!.. — насмішливо сказав Данко. — Тільки я таки спати не буду і тобі не дам!

Ця рішуча заява ніяк не подобалася Арасі. Він був далеко більше втомлений від Данка, бо на­працювався сьогодні, як ніколи. Данко більше командував, як помагав при викурюванні і ви­нищуванні печери, оскільки весь час тримав у руці пістоля. Тепер в Арасі боліла кожна кістка, в очах різало, і весь він був такий отяжілий, ні­би в його жилах текла не кров, а оливо.

— Данку, — почав він благально, — ну, чого ти такий дурний?.. Та лягаймо і відпочиньмо трохи. Я ж даю тобі слово чести, що нічого... — і не договорив.

Сам зрозумів, що Данка не переконають ні слова чести, ні навіть присяги, тим більше, що й він, Арасі, у них не вірив. Хоч був страшенно в ту хвилину втомлений і дійсно до всього байду­жий, але знав, що, коли тільки відпочине, почне з отим "шмаркачем" жорстоку боротьбу за гро­ші, за зброю і за таємницю на Ґваїрі. Знав, що й Данко про це знає, а тому просити, чи прися­гати було справою безнадійною.

— От що, Арасі, — обізвався по хвилинній надумі Данко, — коли хочеш заснути, то послу­хай мене... Візьми он той шнурок... Оцей, оцей...

— Ну? — незрозуміло видивився Арасі, беру­чи шнурок.

— Тепер один кінець прив'яжи до того он грубого кореня, що вилазить зі стіни...

— І що буде?

— Не питай, лиш роби те, що я кажу!

Арасі встав і почав прив'язувати шнурок до вказаного кореня.

— Не зав'язуй так міцно, лиш прикріпи! — командував Данко. — Так... Тепер іди он в той кут, обкрути себе вільним кінцем з руками впо­перек і крутися так аж до другого кінця.

Арасі відразу покинув шнурок.

— Нема дурних, щоб самому себе зв'язувати! — бовкнув злісно і сів на попереднє місце.

— Ну, як хочеш, — відповів Данко. — Не зв'я­жешся — не будеш спати.

Арасі сидів, насупившись, як сич, але довго не витримав. Встав і з тяжким зітханням почав се­бе обкручувати шнурком. Спочатку обперезав­ся, а тоді, крутячись, пішов у другий кут.

— Прекрасно, Арасі! — ущіпливо посміхнув­ся Данко. — Крутишся, як балерина!.. Стоп! Зроби тепер один оборот назад, щоб звільнити трохи шнурка. Так. Тепер обернися спиною до мене, щоб я міг його зв'язати. Не тисне? Ні? Добре. Але того недосить, мій дорогий майже-морубішабо[36]. Я ще мушу взяти кусник шнурка, щоб зв'язати тобі ноги і руки... Добре, що ти надумався захопити зі собою шнурки!.. Правда, тобі напевне і в голову ніколи не прий­шло, для чого вони послужать, але людина ні­коли не може передбачити того, що їй судилося...

Так приговорюючи, Данко спритно і вправно зв'язував Арасі, немов сповивав сповивачем.

— Готово! — вигукнув нарешті. — Можеш те­пер лягати.

Арасі, кленучи в душі Данка найгіршими про­кльонами, мовчки підсунувся до купи сіна і зва­лився на нього, як колода. А Данко, радий на­решті, що унешкідливив свого ворога, кинув собі дещо під боки і з насолодою розтягнувся проти вогнища.

Ах, як це добре, отак лягти і підкласти вільні руки під голову!.. Як приємно водити очима в різні сторони замість того, щоб сторожко прили­пати ними до ворога, на якого взагалі бридко ди­витися!.. І як приємно нарешті позбутися тягару напруження, з яким щохвилини можна сподіватися раптового наскоку на свою свободу й життя!.. І коли б не докори сумління, не три­вога за батька й непевність становища, Данко був би навіть щасливий.

На всякий випадок поклав пістолю під рукою, а сам обернувся так, щоб бачити і свого полоне­ного і вхід до печери. Лежав, а думки його, вже більше не приковані до особи Арасі, знову по­вернулися до питання: як виплутатися з цієї прикрої халепи? Данко обдумував своє положен­ня зі всіх сторін, але нічого путнього так і не придумав, бо втома підкралася непомітно і злі­пила йому повіки міцним сном.

Спав він усього кілька хвилин, коли раптом виразний шемір у печері підкинув його і зму­сив сісти. Широко розкривши очі з переляку, Данко побачив у червоних відсвітах багаття дві кремезних чоловічих постаті, що стояли навпро­ти нього з пістолями в руках. Вони з цікавістю дивилися на Данка і, очевидно, зміркувавши, що від цього хлопця їм не загрожує ніяка не­безпека, почали запихати зброю назад за пояси. Обидва були мокрі, обірвані, брудні й давно не голені. Обидва мали на головах ширококрисі повстяні капелюхи й довгі суконні пелерини: один синю, а другий — бронзову. Той, у синій пелерині, був височезний, незугарний, довгов'я­зий і рижий. Той, що був убраний в бронзову пе­лерину, мав темну шкіру мулята[37] і невисоку, але міцну будову спортовця.

— Хто ви?! — нарешті крикнув Данко трем­тячим з переляку голосом і вхопив пістолю.

— О-ба! — загудів низьким, хриплим басом мулят. — Яке дивне питання!..

— Пойзе! — підхопив негайно другий гість го­лосом, що цілком нагадував бряжчання розби­того відра, прив'язаного до воза. — Питання над­звичайно дивне.

— Чого ви хочете? — знову спитав Данко.

— О-ба! Ми багато дечого хочемо... — іроніч­но відповів мулят. — Але, насамперед, ми би хо­тіли щось з'їсти.

— Пойзе, — як луна повторив рижий здоро­вань, — ми би хотіли дуже щось з'їсти, ну і... випити, коли є. А тому не сиди, як турок, а вста­вай і готуй нам вечерю!..

Вражений Данко так розгубився, що тільки кліпнув очима і не міг зробити жадного руху. Але гості, видно, були не з тих, що дуже церемо­няться. Вони поскидали капелюхи й мокрі пеле­рини, а тоді почали господарити, немов би прийшли до власної хати, не звертаючи більше на Данка уваги. Один з них став підкидати дрова до вогню, а другий поліз відразу до клунків і радіс­но здивувався:

— О-ба! — гукнув. — Та цей хлопець нас че­кав!

— Пойзе, — підтвердив другий, перериваючи роздмухувати вогонь, — я ж тобі казав, що тре­ба сюди завернути...

Данко почав опритомнювати від нової неспо­діванки і відчував, як у його грудях наростає злість до безличних гостей.

— Я вас питаю, хто ви? — спитав на цей раз уже цілком різко.

— О-ба — зареготав мулят, вертаючи до вогню з пляшкою горілки. — А ти ще з пістолею? Схо­вай но її, бо й так убивати нас не будеш: ми ж тобі нічого злого не робимо.

— Пойзе, — згодився рижий. — Це було б дуже жорстоко — вбивати смирних і беззахис­них людей, котрі тільки просять їсти й пити.

Данко в душі признав їм рацію й запхав собі пістолю за пояс. Дійсно, він не мав підстав уби­вати цих людей, котрі, правда, і виглядали і по­водились дуже підозріло, але, остаточно, ніякої кривди йому не роблять.

В цей момент Арасі, що лежав у темному кут­ку печери, поворушився і застогнав. Обидва зайди, немов їх хто штурхнув ззаду вістрями мечів, одночасно крутнулися і похапали за зброю.

— О-ба! — скрикнув мулят, підступаючи обе­режно до індіянина. — Та тут якийсь зв'язаний чоловік лежить!.. Треба його розв'язати.

— Пойзе! — обізвався негайно другий, ставши поруч свого товариша. — Моє серце не витримує виду зв'язаних людей.

— Не руште! Не смійте його розв'язувати!.. Я не дозволяю!.. — крикнув Данко.

І він кинувся, щоб перешкодити, гостям у їх­ніх намірах, але зараз же розтягнувся на кам'я­ній долівці, спритно перечеплений за ногу довго­в'язим здорованем.

— Помалу, хлопче, помалу! — флеґматично сказав він, поки другий розв'язував індіянина. — Чому така жорстокість супроти другої лю­дини?..

— Бо ця людина — злодій і ошуканець! — запальчиво пояснив Данко.

Гості багатозначно переглянулись між собою.

— О-ба! — сказав перший. — Коли це правда, що ти говориш, то ми його покараємо!..

— Пойзе, — згодився відразу другий, — ми завжди караємо всіх злочинців...

За хвилину розв'язаний Арасі, потерши трохи рубці від шнурків, жваво заходився коло прий­няття своїх визволителів. Насамперед, понали­вав їм горілки, подав на перекуску хліба з ков­басою, а тоді підкинув більше дров до багаття і поприставляв чавунки.

— О-ба! — похвалив його мулят. — Та ти, як бачу, зовсім добрий хлопець!

— Пойзе, — видавив рижий, ковтаючи ковба­су.