Хлопець відчув тривогу… тривогу не за себе, а за всіх тих кого любив, хоча чудово знав що із ними все добре і вони ніде інде, а вдома, серед любові та тепла.
— Що ж може статися? Все добре… і це лише дивні хвилювання, пусті ігри розуму. Це все лише суєта. – Переконував він себе пошепки.
Миколай переконав себе також в тому, що це відчуття було спровоковане виплеском адреналіну до крові. Все складувалося більш ніж гладко, до того самого моменту, як він вийшов з нічного клубу та побачив, як бідолашного хлопця лупцювали троє бандюг, а сам бідолашний лежав майже нерухомо та тим паче безпомічно.
Важко було сказати, що Миколай прожив все своє буття із загостреними переконаннями справедливості, однак завжди коли комусь була необхідна допомога в якій він міг прийняти безпосередню участь та зробити благу справу він це робив не замислюючись, так само і в даний момент побачивши те, як беззахисного парубка лупцювали із неймовірною злобою ледь не до смерті посеред вулиці, він не дозволив собі пройти мимо, за лічені секунди пригадавши всі свої навички бойових мистецтв, в котрих Миколай досяг певних вершин в шкільні роки і ледь не вперше за все своє життя використав за необхідністю, вдало та мужньо розкидавши нападників у сторони із чималою силою, котрої в нього завжди було вдосталь, настільки щоб вони навіть і не думали продовжувати свої набіги, принаймні в той вечір.
В той же самий час, бідолашний Густаво тільки прийшов до тями та першим кого він побачив був ніхто інший, як молодий чоловік: коренастий, із приємним лицем і довгою щетиною на ньому, який мирно собі сидів у кріслі біля лікарняного ліжка, розсуджуючи собі із закрити очима.
Вони обидва, за всіма логічними заключеннями, аж ніяк не мали зустрітися в цьому житті, однак це сталося і вони обоє навіть гадки не мали стосовно того, що їм судилося зустріти в майбутньому.
***
Ранок прийшов настільки ж неочікувано наскільки завершився вечір. День був похмурий, з океану прийшла невеличка буря, а із нею рясний та бадьорячий дощ, який своєю легкою прохолодою міг пробрати аж до самих кісток.
Але до зустрічі із цим самим дощем потрібно ще трохи почекати, оскільки молоді люди тільки розплющили свої очі, після неймовірно бурхливої ночі.
Густаво знадобився певний час для того щоб прийти до тями. Він витратив чимало зусиль для того, щоб пригадати події минулої ночі і все ж таки, нехай і частково, але йому це все ж таки вдалось. Хлопцю не було важко здогадатися, як саме завершилося його блукання, оскільки замість думок казала біль у кожній частині тіла, а особливо біль в оці, яке майже повністю заплило від побоїв і більше нагадувало спілий грейпфрут ніж людське око молодого чоловіка.
В свою чергу Миколай, який не зовсім комфортно провів рештку своєї вечірньої подорожі містом в невеличкому кріслі, прокинувся із звичною для нього нотою спустошеності і, водночас, чималого приливу сподівань на все те, що очікувало на нього попереду.
Ця пригода, котра переслідувала хлопця з того самого моменту, як він прибув в цю чарівну країну, тільки те й робила, що підкидала дров в вогонь його ентузіазму і розганяла неймовірний запал молодика в очікуванні всього прийдешнього. Він і гадки не мав, що чекало на нього попереду, але малу долю яких неяких планів він все ж таки встиг собі зіставити.
— Buenos dias. – Тихим, трохи втомленим голосом промовив Густаво дивлячись своїм єдиним вцілілим оком на Миколая. – Ha sida una noche emocionate…
— Перепрошую… — Розгублено відповів фотограф. – Inglese?
— А, Ви іноземець. Пробачте.
— Так. Українець.
— А, я знавав одну красуню з Одеси. Не сумніваюся, що Ваша країна не менш чарівна ніж Ваші дівчата.
— Дякую. У Вашій також дуже симпатичні.
— Не посперечаєшся, однак на диво я також не звідси.
— Ви не Аргентинець?
— Колумбієць.
— Цікаво.
— Ага… і повірте на моїй батьківщині дівчата навіть ще кращі за тутешніх.
— Повністю Вам вірю. – Із посмішкою відповів Миколай. – Гадаю Ваша вчорашня ситуація також має зв'язок з чарівною дамою?
— Якби ж то…
— Що тоді?
— Необачність, мій новий друже, звичайна простодушна необачність. – Із нотою розпачі промовив Густаво.
— Мені шкода, що з Вами це сталося. – Щиро мовив Миколай.
— Я це заслужив.
— Не кажіть так, на подібне не слугують навіть останні покидьки.
— Тут як сказати… дякую, що врятували мене. Я… я не бачу де мій піджак, але біс з ним… головне годинник там де треба. Візьміть, будь ласка, він точно вартує більше всього того, що я мав в піджаку. Повірте, він дуже коштовний — це Briget.
— Господи, я Вас прошу, головне що з Вами все добре, а годинник краще залиште собі, я все одно не фанат подібних аксесуарів.
— Я наполягаю!
— Дякую, але не варто. – Ввічливо відмовив молодик. – В будь-якому випадку мені вже час йти та вивчати ці чарівні місця з інших боків, а не тільки по різноманітним закладам. До речі лікар запевнив мене в тому, що Вас, скоріше за все випишуть вже сьогодні, звичайно якщо Ви самі вважаєте, що у більш-менш нормальному стані. В Вас чималі синці та, як самі бачите, більше за все інше постраждало око, однак ребра, нирки та загалом всі органи, дякувати Богу, цілі, а все інше загоїться в розумний час. Якби там не було, я дуже радий, що Ви вцілили і бажаю швидкого одужання. Якщо душа Вас колись потягне до східної Європи обов'язково завітайте до України, вона вартує того, щоб її побачив кожен хоч раз у своєму житті.
— Дякую Вам. – Із незнайомою йому донині щирістю відповів Густаво, котрий вже давно не відчував в собі подібного. Дійсна щирість, котра сповнювала його серце була аж занадто глибинною, щоб він міг попросту проігнорувати її. Він був здивований власними ж почуттями і тим паче збитий з пантелику тим, що йому в глибині душі аж ніяк не хотілося відпускати цього незнайомця, а хотілося провести із ним хоч одну єдину зайву хвилину, яка дозволить їм обом розкрити ті невидимі кордони, котрі скривалися цілу вічністю від їх сердець.
Не встиг Миколай відкрити двері для виходу з палати, як його новий знайомий окликнув його крізь всю втому та слабкість свого голосу.
— Перепрошую…
— Так.
— Однак, мені не відомо ім'я того, хто врятував моє життя. – Із легкою посмішкою промовив хлопець, після чого побачив її в очах того, до кого звертався.
— Миколай.
— Миколай?
— Саме так.
— Nicholas, як ми кажемо.
— Si signor. – Із диким акцентом промовив Миколай, відчувши себе трохи не в тій тарілці. – Зазвичай, під час подорожей мене звуть Нік.
— Чудово… я Густаво… Густаво Ернандес Піно і, можу запевнити Вас, що вчора Ви врятували життя єдиному сину дона Леонсіо Піно, а це, повірте мені, не просто ім'я, а справжня обіцянка.
— Яка саме?
— Обіцянка, що від нині та на віки Ви друг моєї родин та мій друг!
Миколай вперше в своєму житті чув подібні присяги, але його новий знайомий мало чим був схожим на божевільного, що змусило хлопця повірити своєму співрозмовнику на слово. В молодого фотографа аж ніяк не було думок стосовно якоїсь вигоди, оскільки добро, яке вчиняється з метою користі ніяк добром вважати не можна. Хлопець вирвав бідолашного колумбійця з лап нападників бо попросту не міг дозволити самому собі залишиться осторонь в той час коли беззахисний знаходився в біді, ще й на його власних очах, не говорячи вже про неможливість в майбутньому примиритися з власною совістю.
В сучасному світі чимало людей жили за принципом "а совість в долі", чого жодним чином не можна була сказати про Миколая.
Він жив так, як того волів його внутрішній зов, зов котрий вів хлопця стежкою життя, проводячи за руку крізь випробування та закарбовуючи серце і душу. Варто було йому побачити те, що відбулося з його дійсним співрозмовником, як він не зміг зволікати ні на мить, адже рятуючи свого ближнього ми завжди, в першу чергу, рятуємо власну душу.
Попереду чекала не менша незвіданість, ніж була раніше, але дивлячись один одному в очі ці парубки прийшли до доволі чіткого висновку: від нині їх дороги тісно і міцно переплетені.
***
Розплющивши очі та відчувши легкий спазм у своєму тілі та набряк в очах Миколай повільно перевів свій погляд на телефон, котрий неочікувано для хлопця цілковито був покритий тріщинками, та переконався в тому, що вже був обідній час, але це аж ніяк не можливо було зрозуміти, оскільки жалюзі ніхто навіть і не збирався розкривати.
У хлопця не виникло труднощів із тим, щоб пригадати факт його теперішнього, аж зовсім не благоприємного, самопочуття, про що його дуже помітно нагадувала голова, котра ось-ось була готова розколотися.
Вчорашній вечір був доволі жвавим. За ці пару днів після знайомства із Густаво подорож Миколая отримала цілковито інше забарвлення ніж те, яке він собі тільки міг уявити.
Вдячність молодого чоловіка, який був зобов'язаний фотографу якщо не своїм життя так безперечно здоров'ям, була попросту безмежною. За цей короткий час їм вдалося більш ніж міцно здружитися та настілки глибоко знайти спільну мову, що їм обом почало здаватися ніби вони знають один одного з самого дитинства і ось, після довгих років розлуки, нарешті знову змогли знайти свого, здавалося б, давно втраченого товариша.
Дружба – є нічим іншим, як живим підтвердженням магії. Як пояснити причину, через яку цілковито полярні один одному люди здатні зануритися один в одного всього лише за кілька годин, а на другий день знайомства ледь не побрататися.
Густаво показав своєму новому другові всю красу Буенос-Айресу, показав йому те, що скривається від більшості очей. Пригостив у кращих закладах і в кінці першого ж вечора приютив в своїй розкішній квартирі наче рідного.
Навіть за цей короткий час, їм вдалось не тільки зрозуміти свого ближнього, а й розкритися один одному, виклавши ледь не все, що тільки лежало на їх душах.
Можливо все діло полягало в тому, що вони розуміли факт тимчасовості свого знайомства або ж попросту піддалися дурманному ефекту, але якби там не було хлопці прийшли до висновку, що їх зустріч аж ніяк не була випадковою і вони обидва опинилися в потрібний час в потрібному місці.
Їм одразу ж вдалось розвіяти цю умовну межу, яка могла б відчуватися між людьми не тільки різних національностей, а й осіб з цілковито різних прошарків населення.