Навіть коли по світу бродять ті темні вітри.
Ми всі знаходимо можливість для свободи.
Мить милування світової вроди.
Коли все заметуть ті чарівні сніги.
В різдвяний час єдині будем ми.
Під поглядом благих небес.
Зійдемось ми у мить зимних чудес.
Й збудуться в мить ту всі блаженні мрії.
Та виправдання знайдуть ті добра надії.
Лише в це вір та все прийде.
Й сама душа свій шлях у світ знайде.
Так вірив і один юнак.
Котрий одвічно все шукав свій шлях.
Шукав кохання, однак ніяк знайти не міг.
Із відчуттям неначе Купідон від нього втік.
Шукав завжди він й самого себе.
Й не знав куди же доля та його веде.
Однак одвічно у темну годину.
Він знав де раді йому в будь-яку хвилину.
І саме зараз він туди свій шлях тримав.
Однак мороз йому проходу не давав.
Пробрав хлопчину він аж до самих кісток.
І заважав робити кожен крок.
Боротись його заставляв.
Бо йшов він в ніч різдвяну в рідний дім.
Де зможе бути сам собою він... Своїм.
Й немає значення легким чи тяжким був твій шлях.
Йди все вперед, роби крилами взмах.
Лети і волю відчувай.
Та зі свого шляху не повертай.
Він знав це, вірив та все йшов.
Однак свій дім ще досі не знайшов.
Ні шляху, ні вказівки, лише сніг.
Тримався хлопець в хуртовину так як міг.
І сили покидати починали.
І пред очима міражі літали.
Однак він йшов... Все йшов та йшов.
І в мить для серця прихисток знайшов.
Тендітна дівчина на зустріч в мить до нього підійшла.
Та поглядом чарівним дух зігріти його немічний змогла.
І він розквіт, неначе подих самого життя відчув.
І в мить ту мрійну до любові рук прибув.
Вона дивилася у його очі.
Між тих снігів та чар зимної ночі.
Як ангел, що зійшов з небес.
Й приніс у дар омрійний обеліск чудес.
— Куди ти йдеш? Розгублений блукач.
Ти наче стаю полишивший грач.
Я відчуваю холод, що іде від тебе.
І страх, котрий тепер і йде на мене.
Чого боїшся ти, мені скажи?
Не бійся... Я з тобою... Не тужи...
— Я... Шлях свій втратити боюсь.
Адже тоді до тих хто любий більше не вернусь.
Я мушу йти... Я мушу йти.
Однак у спину дуют дивні ті вітри.
А ти хто є... Хто є така?
Тендітна, ніжна та прудка.
Ти як чарівний сон, омрійна пані.
Що в мить прийшла до мене у дурмані...
— Це не дурман... Я тут з тобою.
Та путь тримаю також свою.
З тобою нам судилося іти.
Дай свою руку... Я знаю шлях, що віднесе нас від біди.
І будемо ми там де мир, де тиша, де чарівність мрій.
І за руку його вона взяла.
Та за собою повела.
Крізь ліс засніжений, крізь всю пітьму.
Шукали мрію ту свою.
— Куди ведеш мене, скажи.
У відповіді цій мені же услужи.
— До стану... Я веду тебе.
Де дух твій прихисток знайде.
— Чи ти залишишся зі мною?
— Знай, відтепер серця пов'язані у нас з тобою.
Вони прийшли... Вони прийшли…
І дім із мрій своїх знайшли.
Де чари... Рідні... Де є рай.
Прибули душі в блага вічного коханий край.