Там трудилися вузькоспеціалізовані слюсарі-ремонтники обладнання, слюсарі з оснащення, слюсарі-сантехніки, слюсарі-електрики і електрики-високовольтники, електрики з контрольно-вимірювальної і електронної апаратури, зварники і такелажники. Кожна група пристосувала собі робоче приміщення, так звану "кандєйку", де вони зберігали інструмент, виконували нескладні ремонти, спілкувались, "забивали козла" і нещадно палили. Платню вони отримували почасово, основним показником їхньої продуктивності вважалася відсутність простоїв обладнання протягом робочої зміни, тож і ремонти виконувались абияк, з прицілом на кілька годин роботи. За викликом когось з верстатників вони виходили неохоче і не стільки для того, щоб налагодити обладнання, скільки вигородити себе і звинуватити у простої колегу. Щоб встановити істинну причину неполадки, начальнику цеху приходилось збирати біля верстату цілі консиліуми і навіть викликати до цеху головного інженера, а то й директора заводу.
Найкращим кадровими набутком був інженерний склад заводу. Завод надавав притулок талановитим, досвідченим спеціалістам, що відпрацювали десяток і більше років на заводі "Червоний металіст", але почувалися ображеними, бо за цей час підвищили свою зарплату на жалюгідні двадцять-тридцять рублів. Окрім того, завод щорічно поповнювався молодими спеціалістами – випускниками Київського Політехнічного інституту і Сумського державного університету. Більшість прибулих до Конотопу з власної волі іногородніх спеціалістів також не знаходила собі іншого працевлаштування, як на "Мотордеталі": там брали усіх і пропонували порівняно вищі заробітки. Інженери проектували спеціальний різальний інструмент; оснащення ливарних машин і верстатів; ливарні машини і дозатори розплавленого чавуну, ківші, короби і візки; транспортери і конвеєри, автооператори і підйомники – усе, що централізовано не постачалося і мало виготовлятися самотужки.
Окрім інженерних підрозділів на заводі існували економічні бюро і відділи, в яких працювали так звані "економісти", робота яких полягала в розрахунку "планової собівартості" виробів на основі наданих Міністерством нормативно-планових директив використання виробничих ресурсів – сировини, енергії, чисельності працюючих, заробітної плати, тощо. Фактичні результати господарювання підбивала чисельна бухгалтерія (до сотні бухгалтерів), які користуючись арифмометрами і калькуляторами, вправно перетворювали наявні збитки на прибуток. Так звані "економісти" відділу постачання здебільше виконували роль "штовхачів", які виїжджали на підприємства, що затримували відвантажування потрібної заводу продукції, і могоричами прискорювали її відправлення.
Експлуатаційна якість двигунів визначається якістю виготовлених для нього частин, насамперед гільзо-поршневої групи. Тож особливо важливим вважався відділ технічного контролю якості продукції (ВТК) чисельністю до сотні осіб, укомплектований переважно жінками. Їхні робочі місця були оснащені гладенькими металевими столами, до яких ланцюгові транспортери потоком, без фіксації безпосереднього виконавця, доставляли з цеху готові вироби. Контролерки їх обмірювали і сортували. Явний, невиправний, брак направлявся ними у ливарний цех на переплав; деталі, які можна було якось підігнати до заданих технічних вимог, поверталися в механічний цех на виправлення; умовно гідні відставлялися окремо і продавалися бажаючим з певною знижкою як "некондиція". Увесь процес виготовлення був націлений не на те, щоб забезпечити споживача якісним товаром, а на те, щоб він задовольнявся тим, що йому прибуло. Насправді, деталі з верстатів автоматично скидалися на загальний транспортер і простежити конкретно винного у дефекті при обробці було неможливо. Заводу ж було важливо виконати план і отримати премію. Якщо ж хтось виставляв рекламацію, до них виїжджала звинувачена в неуважності контролерка ВТК, яка за допомогою могоричів і особистої чарівності "вирішувала" питання.
Таблиця № 2
Відомості стосовно офіційно визнаного браку
Ливарний брак (% до відлитого)
Найменування
продукції 1978 рік 1979 рік 1980 рік
Гільза СМД-14 20,4 21,5 16,6
Гільза СМД-60 18,4 16,3 21,5
Гільза ЯМЗ-236 38,3
Поршень Д-50 24,7
Механічний брак (% до обробленого)
Найменування 1978 рік 1979 рік 1980 рік
продукції
Гільза СМД-14 3,6 2,9 2,9
Гільза СМД-60 0,4 1,3 0,4
Гільза ЯМЗ-236 5,7
Поршень Д-50 9,3
Насправді державний план з виготовлення запасних частин доводився завищеним з міркувань отримання ремонтними майстернями набавних фондів на наступний рік. Працівникам заводу, який самовіддано нарощував виробничої потужності, доводилось на власні очі бачити, як їхня ретельно законсервована продукція, що тільки-но надійшла на базу "Сільгосптехніки", зараз же, навалом, відвантажувалась у металобрухт.
Усі роки перебування у складі виробничого об'єднання "Київтрактородеталь" керівництво Заводу поршнів тяжіло до відновлення господарчої незалежності і, скориставшись об'єднанням двох союзних міністерств – тракторного і автомобільного – в одно "Міністерство автомобільного машинобудування СРСР" поспіхом проштовхнуло там ідею відокремлення від об'єднання. Отже, 20 січня 1989 року завод одержав юридичну самостійність, і перейменувавшись на "завод Мотордеталь", відкрив власний розрахунковий рахунок у Конотопському відділенні Промінвестбанку.
Отримана економічно-правова свобода дозволила заводу заснувати Спільне радянсько-болгарське підприємство "Слов'янець", завдяки якому завод залучив найкращу технологію лиття гільз, що невдовзі стала фундаментом його докорінного технічного переозброєння. Сталося це всупереч попередній політиці керівництва ПО "Київтрактородеталь", яке настирно нав'язувало власну технологію, за яку отримало Державну премію СРСР,
Насправді, у порівнянні з аналогами індустріально розвинених країн, радянські заводи виготовляли гільзи і поршні істотно нижчої якості. Так двигуни відомих світових компаній – МАН, ВОЛЬВО, МЕРСЕДЕС, ІВЕКО, РЕНО, СКАНІЯ – мали доведену практикою ходимість у мільйон кілометрів, а ресурс радянської техніки мало коли сягав сотні тисяч кілометрів.
На момент відокремлення від Союзного промислового комплексу завод за свій рахунок – чималої частки постійних виробничих витрат – утримував розгалужену соціальну сферу, у тому числі: житлово-комунальне господарство, дитячий садок-школа, фізкультурно-оздоровчий комплекс, поліклініка, їдальня, клуб і база відпочинку у сосновому лісі. Разом з численними працівниками соціальної сфери – лікарями, фельдшерами, санітарками, покоївками, агрономами і зоотехніками, механізаторами, будівельниками, тренерами, педагогами, вихователями, бібліотекарами, спеціалістами культурно-просвітництва, кухарами і таке інше, загальний чисельний склад підприємства нараховував три з половиною тисячі людей, з яких лише дев'ятсот відносилися до основних робочих, що безпосередньо були зайняті виготовленням продукції; премії ж отримували усі, хто виходив на роботу.
Ще наприкінці вісімдесятих років на промислових підприємствах поширилась практика розраховуватись з працівниками не грішми, а власною продукцією. Виробники кришталевих виробів платили фужерами і вазами, колгоспники отримували зерном і цукром, а завод "Мотордеталь" розраховувався гільзами до легкових автомобілів "Москвич", "Волга", "Жигулі". Вітчизняні металургійні підприємства, заробляючи валюту, відвантажували чавуни на експорт, а внутрішнім споживачам, на кшталт заводу "Мотордеталь", залишалася лише обмежена кількість "некондиційного" товару, що продавався через посередників за цінами якісного чавуну. Металобрухт – основа ливарної шихти – також здебільше відвантажувався за кордон. Платити зарплату і оплачувати соціальну сферу було нічим. Багатомісячні затримки заробітної плати розхолоджували робітників і підштовхували їх до крадіжок. Попід заводом цілодобово чатували кілька скупників, які набували запчастини від людей за зниженою ціною і потаємними стежками перепродували їх до Російської Федерації. Такий бізнес суттєво збивав ціну на заводську продукцію, що офіційно продавалася зі складу. Практика розрахунку з людьми гільзами виявилася хибною. По-перше, відпускаючи продукцію за ціною собівартості, завод зразу втрачав тридцять відсотків виручки; по-друге, така торгівля породила тисячі дрібних торговців, які створювали заводу конкуренцію і остаточно "ламали" його ринок. Різке зменшення випуску тракторів і комбайнів змусило завод шукати нову роботу, яка зрештою знайшлася в автомобільній галузі. Спеціалістам "Мотордеталі" пощастило укласти контракти з автогігантами "КАМАЗ", "ГАЗ", "ВАЗ" і налагодити випуск їхньої продукції. Завдяки цій кооперації заводу вдалося у певній мірі і на певний період зберегти виробничий потенціал, але не надовго: усі ці підприємства знаходились на території Російської Федерації.
4 КОНОТОПСЬКИЙ ЗАВОД "ЧЕРВОНИЙ МЕТАЛІСТ", створений ще за царя у 1916 році як снарядний завод з початковою програмою випуску п'ятдесят шестидюймових (152 мм) шрапнельних снарядів на добу, за сімдесят років соціалістичної індустріалізації виріс до флагмана виготовлення засобів автоматизації і техніки безпеки для вугільної та гірничорудної промисловості СРСР і міг би служити прикладом успішного розвитку, аби не печальний кінцевий результат його господарювання.
Бурхливе розростання заводу, як і на інших соціалістичних підприємствах, було зумовлено не економічними потребами населення, а державно-політичними мотивами. У вітальній телеграмі, яку завод у 1931 році одержав від обласної ради профспілок у зв'язку з виготовленням двох дослідних зразків електробурів говорилося: "Малий ручний електробур, сконструйований вами, є результатом більшовицької революційної наполегливості. З величезним задоволенням відмічаємо вашу вперту боротьбу на фронті будівництва соціалістичної промисловості. Ваші перемоги дають нам можливість швидше домогтися незалежності держави від капіталістичних країн". [16]
Водночас газета "Сирена" від 19 липня 1933 року сповіщала: "У ході тривалих випробувань, які проводилися у шахтах Донбасу, ручні електробури конотопського заводу "Червоний металіст" проявили себе значно кращими ніж закордонні.