Причому на більшості з них — лики чи то Діви Марії чи... Божої Матері, — заплутався у своєму атеїстичному невігластві.
— Хтозна, може, це страшний гріх — що ми позбирали ікони з усіх поближніх сіл, позбавивши образів десятки згорьованих осель? Раптом, це, й справді, гріх проти віри і церковних канонів? — невпевнено ділиться своїми сумнівами так і не висвячений поки що священик.
Авгура відходить на середину споруди, і певний час мовчазно оглядає десятки потьмарених часом та вологою святих ликів.
— Можливо, це й гріх, — зрештою каже він, — але Всевишній змушений буде відпустити його. Якщо тільки він справді десь там існує, то вина за весь цей чорнобильський "армагедон" — і на його совісті. На менше, ніж на совісті людей. Тому й Господом можемо вважати його, лише відпустивши йому гріх Чорнобиля.
— Тільки не богохульствуй, сину Божий, хоча б у храмі Господньому — не богохульствуй.
— Тепер мені проститься навіть це. Позносивши сюди ікони, покинуті напризволяще, я порятував і їх, і душі їхніх колишніх володарів. Віднині пропоную так і називати цей божий дім — "Храмом Усіх Святих Дів Марій Чорнобильських". Або Чорнобильських Мадонн. А що, так навіть промовистіше — "Храм Чорнобильських Мадонн".
— Так і називатимемо, рабе Божий, так і називатимемо, — чомусь поспішливо і лячно погоджується Іларіон. Напевне, розгубившись від того, що бере на себе сміливість грішними вустами своїми нарікати храм. — Може, це й справді ніякий не гріх — зібрати їх тут усіх? — знову засумнівався монах, стаючи посеред церкви на коліна й хрестячись.
* * *
Наблизившись до хати Вічної Журби, сержант ставить на лавку біля входу слоїк з ягодами і несміливо стукає в двері. А ще по якійсь хвильці на порозі з'являється Вічна Журба.
— Ну й чого тебе знову принесло сюди? — різко запитує вона. — Все казишся й казишся?.. Іди собі до сестер Вербицьких, які тільки й чекають, щоб із кимсь пожирувати, от і казіться втрьох.
— Та я ж не просто так... Я хотів би ще раз поговорити з Марією.
— З якою ще Марією? Скільки разів казати: не прижилася вона в моїй хаті. Взяла свого виродка. — на небеса дивлячись, перехрестилася Вічна Журба, — й пішла собі.
— Куди ж вона могла піти від вас, та ще й із немовлям? На косі, в рибальській хаті, її нема, це точно.
— До села, котре вже там, поза Зоною; до людей пішла. Тобі теж час іти, перед Господом і военкоматом покаявшись.
— "¡Перед Господом і воєнкомом", кажете? — по-своєму уточнив дезертир, сумовито всміхаючись. — А що, може, так і треба, якщо зважити, що для мене це дві найвищі інстанції. — От тільки каятись запізно, — додає він, уже полишаючи обійстя.
Поки Авгура спускається стежкою з узвишшя, Вічна Журба дивиться йому вслід, стоячи біля криниці. У ці хвилини вони обоє хитрували. Господиня обійстя зрозуміла, що солдат їй не повірив, але й сама вона не вірила, що він полишить їх із Марією в спокої і не стане стежити за хатою. Бо й справді, солдат звернув зі стежини, поміж кущами піднявся на узвишшя і зупинився біля високого валуна, з-за якого відкривались йому і вхід до хати Вічної Журби, і частина її подвір'я.
Втративши його з поля зору, господиня дала знати своїй квартирантці, що кавалер пішов собі світ за очі, і та одразу ж винесла з хати дитинча, розстелила на столі біля літньої кухні складену вчетверо ковдру і поклала на неї розгорнутий "конверт".
— Погрійся, горе моє. Подивись на світ Божий. Нехай і він здригнеться, дивлячись на тебе, як час від часу здригаюсь я.
У ці хвилини Авгура не міг бачити ні самої дитини, ані суворого, сумного обличчя її матері, що, спершись руками о стіл, схилилась над нею. Солдат підкрався до самого тину, проте жінка все ще стояла спиною до кавалера і не здогадувалася про його появу. Втім, Авгура теж не поспішає відкриватись, а терпляче чекає слушного моменту. Зараз йому над усе хочеться глянути на дитину. Тільки глянути б на неї — і все.
— Хрестити його треба, ось що я тобі скажу, — знову з'являється на порозі Вічна Журба. — Не можна такого нехристя в хаті поміж християнами лишати
— Може, й треба. А тільки здається мені, що не візьме вже його ніякий хрест. Жоден бог жодної віри душу його, такого ось, уже не прийме.
— Що воно не таке, як увесь інший люд, — це і нам, грішним, видко, — погоджується Вічна Журба, ідучи на город, що зеленавів за хатою. — Проте ченця все ж таки слід було б привести, нехай би осінив хрестом та купелею.
Марія ще з хвильку співчутливо дивиться на дитину, і теж подається до хати. Саме цим і вирішив скористатись Авгура. Перемахнувши через повалену частину огорожі, він, уже не криючись, підійшов до дитини, глянув на неї і... з несподіванки, здригнувся. Причому обличчя його миттю закам'яніло від подиву і страху. Він побачив перед собою виродка з деформованим черепом і спотвореними рисами обличчя, з руками-клішнями і занадто видовженими трьохпалими ногами.
Задивившись на це жаховисько у людській подобі, солдат навіть не помітив, як наблизилася Марія.
— Тому й не хотіла, щоб ти бачив його, — неголосно, журливо пояснила вона. — Робила все можливе, щоб ти навіть не дізнався про існування такого виродка. Ти сам захотів знати правду, й ось вона — перед тобою.
Обоє помовчали.
— Що ж далі? Як ти житимеш? По-моєму, вихід тільки один — негайно здати цього "чорнобильського Аполлона" до якогось інтернату.
Адже існують спеціалізовані інтернати для... — завагався, не знаючи, як назвати цю потвору, — ну, словом, для таких ось...
— Найбільшим і найнадійнішим для таких, як він, "спецінтерна— том" була, і тепер уже навіки залишиться, Зона. Всі ми, здається, давно загнані суспільством до цього "спецінтернату", аби тільки подалі від людських очей.
— Але ж це справді жахливо, Маріє. Тепер я розумію, чому одразу після аварії на реакторі медики примушували вагітних жінок позбуватися плоду. Мутант Вірки Вербицької, твій, ось. Скільки їх ще має з'явитися на світ Божий? Якщо так і піде далі, що буде цим краєм, з народом нашим, з усім людством? Дивишся на таке поріддя — і страшно стає.
— Тобі жахатись нікого і нічого. Все, що тут відбувається, тебе особисто стосуватись не повинно. Це моя біда, мій тяжкий хрест — мені й нести його. Ти ж. ніколи більше не з'являйся на хуторі. Це не твій світ, тобі тут робити нічого.
26
Так, це був той самий кабінет, в якому колись давно, тепер уже в минулому тисячолітті, його допитували.
Ігуда запам'ятав його на все життя; цей кабінет йому не раз привиджувався, примарювався, снився. Піднімаючись на третій поверх старовинного приміщення, з широкими сходовими майданчиками, він почувався так, як мав би почуватися Ісус Христос, сходячи на Голгофу. І яким же страдницьки-мученицьким виявилося сьогоднішнє "сходження" для самого Ігуди. Як самозречено піднімався він на цей "ка— дебістський ешафот". З якою жертовністю оглядав натовп, що зібрався засвідчити це його "сходження" до безсмертя, до великомучеництва...
Роман раптом усвідомив, що все, що відбувається зараз, анітрішечки не пригнічує його. Десь там, у підсвідомості, він давно прагнув цього мучеництва; саме так, упродовж усіх років нидіння у Спокутах — прагнув мучеництва.
"Хоча б портерт Дзержинського зняли, лжепатріоти!" — саркастично посміхнувся Роман, скосувавши очі на ненависний йому лик із цапиною борідкою.
— І на кого ж накажете поміняти Фелікса Едмундовича? — професійно перехопив і витлумачив цей його погляд Глотов. — Може, на Шевченка? Не чую імені, не чую озвучених пропозицій. Ось у цьому вся ваша, націонал-патріотів, суть: ви навчилися лише ненавидіти, але ні рішуче руйнувати, ні так само рішуче щось утверджувати — й досі не навчилися.
Підполковник усівся в крісло, похитався в ньому, ніби випробовуючи на міць, роззирнувся, і тільки по цьому Ігуда завважив, що до кабінету нечутно увійшов Щедренко. Мовчазно присівши збоку від них і впершись ліктем у стіл, капітан, здається, одразу ж чи то задрімав, чи заходився медитувати.
— Аж тепер оце роздивився вас, пане Ігудо, — несподівано проказав підполковник.
— І яке враження справляю? — саркастично всміхнувся Роман.
— Отак, при денному світлі дивлячись, можу сказати: непогано виглядаєте. Сільське життя пішло вам на користь. Та й поїздка до Одеси, на морське узбережжя — теж не зашкодила. Ми одразу помітили, що в Одесі ви збадьорилися, посвіжішали, по-курортному та при жінках розслабилися.
— Невже й там відстежували? Та ж тепер я нібито "свій". Навіть для вас.
— Око СБУ — яко всевидяче "око Господнє"; ніде від нього не сховаєшся і нічого не приховаєш.
— Смілива заява.
— І достоту патріотична. Але зараз ми це питання не обговорюватимемо, гаразд? — І, не чекаючи його згоди, поспішив остаточно закрити тему: — Ось і домовились.
— Ви теж виглядаєте нівроку, — хоч і запізніло, але вдався Ігуда про зустрічного компліменту. — Та й погони офіцера Служби безпеки України уже личать.
— Прикро.
— З приводу чого вам стало прикро?
— Ми домовилися припинити словесні сутички і кпини, але ви не дотримуємося умови.
— Та ж це я — всерйоз, без будь-яких кпинів...
— І це при тому, — не йняв йому віри Глотов, — що ніяк не хочете збагнути: ситуація кардинально змінилася, перед вами тепер уже офіцер своєї, рідної, української Служби безпеки, який і тоді, за радянських часів, — не ним, цим офіцером, зважте, запроваджених, — зла вам не бажав.