Для підтримки форми і перевірки на виживання. На жаль, тепер він хворіє, бо інакше не подарував би. Зручно: і посох, і зброя.
— На жаль, сам я про щось подібне так і не потурбувався. Навіть не стану відмовлятись. Дякую, — кинув уже на ходу, проте Євгенія знову зупинила його.
— Почекайте.
"Медикаментозна журналістка", як називав її професор, наблизилася до Авгури настільки близько, що якоїсь миті йому примарилося, ніби має намір поцілувати. Хоча, здавалося б, з якого дива?
Якби він не знав, що Євгенія є близькою подругою Команданте, можливо, й собі спробував би обійняти її — все ж таки жінкою вона була досить привабливою, але ж... Інша річ, що у ці хвилини вона й справді геть не схожа була на ту "радіоактивну" Євгенію, якою поставала перед сержантом досі.
— Ви ще щось забули сказати мені?
— Знаєте, що я подумала?.. Вона, ну, ця ваша Марія, — впівголоса уточнила Євгенія, — неминуче засумнівається в тому, що ви й справді вирушаєте до Штатів. Погодьтесь, у таке важко повірити.
— Не повірить — це точно.
Євгенія попорпалася в сумочці, яку несла на плечі, і видобула звідти квиток на літак.
— Мене всі вважають дивовижно передбачливою жінкою. Ось ваш квиток на літак до Нью-Йорка. Тільки-но вчора викупила його. Приятель із посольства постарався. Не забудьте, що виліт через одинадцять днів. І що вже через сім діб я чекатиму на вас на цьому ж місці. Якщо ж не вдасться зустрітись тут, добувайтесь до міста власними силами, виходячи з ситуації. Досвід у подібних мандрах у вас уже є. — Вона розстібнула нагрудну кишеньку сержанта і вклала туди квиток. — Не повірити цьому доказові Марія вже не зможе. Та й вам квиток нагадуватиме, що час повертатися. Тільки ж дивіться, бережіть його, як... власну долю.
— Збережу. Долю слід шанувати.
— Вивчаючи ваше "літописання", я цього не помітила. Одначе годі про це. Вам не здається, що в ці хвилини ми схожі на диверсантів, яким доводиться переходити кордон?
— До того ж, на дуже "досвідчених" диверсантів.
— .І що зараз ви рушаєте на завдання, яке просто не можете не виконати. — Євгенія все ж таки не стрималася, потяглася до Авгури, припала до грудей, потерлася об них чолом, але одразу ж і відсахнулася. — Бачите, як небезпечно мати справу з жінкою, навіть із такою ірраціонально-радіоактивною, як Євгенія Гретцкі. Ні в яких серйозних справах не покладайтесь на жінок. На них просто не можна покладатися. На жодну. Крім тієї ж таки Євгенії Гретцкі. Все, йдіть. Та йдіть уже... — Євгенія рішуче відвернулася і буквально заскочила у машину.
Уже сидячи там, вона через вітрове скло довго дивилася вслід Авгурі, постать якого все віддалялася і віддалялася, аж поки не зникла на узліссі.
"То й чого це ти, дурепо, раптом "вдарилася" в сентименти? — спробувала розвіяти настрій, зриваючи машину з місця і розвертаючи її з такою вбивчою безпечністю, якій позаздрив би найкрутіший каскадер. Але одразу ж осадила себе: — Цей дезертир-самогубця сказав, що долю слід шанувати. Проте шанувати — ще не означає скорятися їй. А Влад безвольно скорився. Як і багато інших людей з оточення Ігуди. Та що там. До певної міри, скорився і сам предводитель цих бунтарів, їх "Незламний Команданте".
24
У ці дні Ігуда завершував роботу над сценарієм. Він уже давно поховав його як творчий проект, але, про всяк випадок, вирішив усе ж таки мистецьки вивершити, з надією, що колись, можливо, опублікує у вигляді кіноповісті. Звиклий усе задумане доводити до кінця, він уже працював над сценарієм "Помсти приречених" з принципу. Інша річ, що тепер Ігуда не дотримувався якоїсь сюжетної канви, а просто нанизував на вже сформовану колізію окремі епізоди, котрі мали б сприйматися глядачами, чи принаймні читачами, як такі собі сценарні — здебільшого, в сюрреалістичному, на грані фентезі, ключі витримані — кіношні новелки:
* * *
.Вийшовши з лісу, Авгура наблизився до краю узвишшя і несподівано постав перед величезною чорно-попелястою пустелею. Де-не-де посеред неї — поламані чорні стовбури дерев, обгорілі пні, підмурівки осель, вершечки напівзасипаного глиною чорного каміння. Сержант одразу ж збагнув, що бачить велетенський могильник, в якому поховано радіоактивно забруднені — грунт, стовбури дерев, будівельне сміття і техніку, і на якому все видається випаленим і винищеним.
Звідси, з краю плато, Владьо оглядав це змертвіле просторовись— ко, мовби з висоти пташиного лету: шокуюча, цвинтарна якась тиша, паруюча весняна земля, чорна, аж наче масна, рілля...
А тим часом, з видолинку, ніби з-за горизонту, виходить і, зростаючи в обсязі, все наближається і наближається Сівач. Обличчя настільки густо всіяне зморшками, що давно втратило свою людську подобу, а руки порепані, наче випалена степова земля. І доповнювало цей лик — скуйовджене вітром сиве волосся та відчужений погляд стомлених очей.
На грудях у Сівача щось схоже на велике сито. Він набирає в руку зерна жита і, повільно ступаючи, широким правічним жестом сівача засіває цей ядерний чорнобильський могильник.
Сівач мовчить, але все ж таки звідкись, нібито з височини, до нас долинають його слова-думки:
"Жодна війна, жодна страшна біда, жодна чума землі нашої не обминали. Але, які б лиха не приходили на цю землю, люди завжди тримались її і завжди сіяли. Бо, поки є земля, доти має бути на ній і сівач. Які б страшні напасті на цю землю не спадали — земля повинна бути засіяною..."
...Ледь завершивши цей епізод, Ігуда негайно взявся за олівець і почав робити альбомні замальовки, котрі повинні були стати основою сюжету майбутнього полотна, з умовною назвою — "Чорнобильська весна сіяча".
* * *
.З відром води Авгура повертається від джерела до своєї землянки. Піднімаючись схилом узвишшя, він раптом чує стрекіт вертольоту, що наближається.
Авгура ставить відро під кущ, кидається схилом донизу, падає, скочується в яр і, продершись крізь гущавину, біля якогось старезного дерева заповзає у вимоїну під кореневище. Це його укриття, його, давно підготовлений на цій — від джерела до землянки — "дорозі життя" своєрідний схрон.
Ось вертоліт облетів довкола узвишшя, на якусь хвильну завис над галявиною, а далі сідає на неї, випускаючи зі свого зеленавого "черева" трьох кремезних міліцейських спецпризначенців.
— .Але це факт, що дезертир перебував тут зовсім недавно, — проказав, продовжуючи ще в гвинтокрилі розпочату розмову приземкуватий, клишоногий прапорщик, оглядаючи пристановище Авгури. — І що ночував у цьому барлогові — теж факт. Це постійне лежбище втікача, вертолітники давно засікли його.
— Щойно засікли, мали б негайно зруйнувати, — бурчить єфрейтор, його напарник по патрулю. — Нам ще тільки не вистачає з дезертирами панькатися. До речі, він десь тут, поблизу!
— Сльїш, ты, хахол-бандєровец! — несподівано прокричав командир патруля, збиваючи ногою рогатину над вогнищем та "зафутбо— люючи" каструльку зі щойно начищеною картоплею. Причому він навмисне зірвався на крик, аби Авгура почув його. — Я все равно пристрелю тебя! — пройшовся короткими автоматними чергами по заростях на схилі яру, в кому переховувався Владьо. — Найду и пристрелю! Увольняясь в запас, я буду знать, что одним хахлом на этой земле стало меньше!
І Владьо почув його: це репетував той самий навіжений прапорщик-кацап, котрий хотів вистежити і застрілити його ще під час першого "полювання на дезертира". Він уже навіть знав прізвище цього російського націонал-шовініста — Петрякін, як знав і те, що цей бовдур, зі своїм дружком єфрейтором Єрьоміним, уже кілька разів навідувався до сестер Вербицьких, щоразу нахабно ґвалтуючи їх. Причому хамство в поводженні з цими жінками Петрякін виправдовував перед сп'янілим спільником тільки тим, що прагне "сексуально унізіть етих отпєтих бандєровок".
Закінчивши обстріл, Петрякін приєднався до своїх підлеглих, і всі троє заходилися по-каратистськи трощити землянку Авгури.
— Все! В машину! — скомандував другий пілот, визираючи з вертольота вже по тому, як розгром було завершено. — Час повертатися. Нікуди цей дезертир від нас тепер не дінеться.
Почекавши, поки вертоліт зникне за кронами дерев, Владьо вийшов зі свого сховку і, передусім, наблизився до старезної всохлої верби, що росла над схилом яру. Вийнявши з неї "корок" у вигляді смуги продовгуватої деревини, він з полегшенням зітхнув: рушниця, яку він ховав усередині стовбура, виявилася на місці. Взявши її до рук, він войовничо потряс нею услід вертольотові:
— Віднині починаємо війну на винищення, Петрякін, власівець хренів! І ми ще побачимо, на кого стане менше на цій землі!
Інші наряди поводилися в Зоні делікатніше. Вони допомагали Ліквідаторові, переконували Авгуру вийти з лісу і здатися міліції, співчували сестрам Вербицьким... І тільки цей негідник, прапорщик Петрякін, усе ще почувався на цій землі повновладним окупантом. Недарма ж похвалявся перед хуторянами, що, звільнившись в запас, негайно переїде до Росії, щоб незабаром, теж у якості контрактника, повернутися до України "в саставє Рассійскай асвабадітєльнай армії, каторая раз і навсегда покончіт с украінскімі націоналістами". Наслухався ж, бач, подонок, кремлівської пропаганди, і роби з ним тепер, що хочеш...
Оглядаючи руїни свого пристановища, Авгура натрапляє на потрощену солдатським чоботом старовинну ікону, вибачливо хрестить її і, всівшись на валун, біля якого вже давно влаштував своє вогнище, поклав її на землю перед собою.
— Якось не так воно все діється на цьому світі, жінко небесна, — стомлено проказав він, опираючись на ствол рушниці.