Риба все одно не йде. Як у нього, так і в мене, незважаючи ні на диво двадцятого віку, ні на японський спінінг.
– Бо тут риби просто нема. На дні цієї річки самі банки і склянки. Тут вилов – тільки з битого скла, – кажу йому.
– А от японці, – перебиває він мене, – у нас же закуповують бите скло! Звичайне скло з колишніх пляшок з-під лимонаду, вина і горілки. Допомагають нам розв'язати, так би мовити, крупну побутову проблему: "Куди подіти звичайну порожню пляшку?" Японці ж їх просто б'ють, товчуть, перемелюють. Щоб більше того скла в один ящик вмістилося і щоб менше тих пляшок валялося у нас на балконі. А тоді ми їх запаковуємо в дерев'яні спецящики, вони пакують все те на океанські вантажні лайнери, виходять у море, а там розпаковують ті ящики і все бите скло висипають на дно океану.
– А ящики?
– А з наших дерев'яних ящиків вони роблять люксусові меблі, І продають за валюту! І, між іншим, ми купуємо також. А ти мені кажеш – диво двадцятого віку.
– А от я знав, – кажу, – одного екскаваторника. Так він якось копав котлован...
– Знаю, – перебив Віктор Миколайович мене. – Про це газети писали. Викопав два відра царських золотих монет. А от японці, – він знову всівся на свого улюбленого конька, – випускають такий екскаватор, що один мій знайомий поставив собі за мету поламати його. Дуже вже він справно працював. Так працював, що нашій простій робочій людині не давав ні хвилини ні на ремонт, ні на перекур, ні на відпочинок, Так отой мій знайомий одного разу не витримав і почав тим японським ковшем, як слонячим хоботом, мателяти. Мателяв день, мателяв місяць, мателяв рік і так нічого й не вимателяв. Не ламається, і все. Не витримав, плюнув і попросився у відпустку. У рахунок оздоровчої профвідпустки. У зв'язку з сімейними обставинами. А там зустрівся з таким, як сам. Тобто ще з одним екскаваторником. А той теж, виявляється, на отих японських цуке працює. Так той цуке нашому цуке і каже: "Ти не знаєш, що з тим цуке робити? Не знаєш, як перехитрити того японця?" – "Дуже просто. Не дай йому їсти..." Той аж за голову взявся. "Ти диви, – каже, – а й справді просто. А мені і в голову не приходило". – "А ти думав, що ми дурніші японців? – перепитує уже той. – Я своєму цуке двічі не долив масла. Перший раз у кущі вилив, а другий раз віддав своїм "Жигулям". Так японський цуке буквально на другий день харчати почав. А через три дні тільки двічі скреготнув від злості і замовк. А ти кажеш..."
– А я нічого не кажу, – відповів я. – Але я глибоко переконаний: якщо ми захочемо, то теж дещо можемо.
– Ну, наприклад, поламати екскаватор, – вставив шпильку Віктор Миколайович.
– Чому? От у мене є сусіда. Винахідник. Чого він тільки не вигадував. Але нічого не пройшло. Ходив-бродив по інстанціях, і все марно. Так він теж розсердився і придумав робота.
– Робота? – перепитав Віктор Миколайович. – А от японці...
– Та почекай ти зі своїми японцями. Мій сусіда вигадав такого робота, що вашим японцям і не снилось. Оце сидить той робот вдома біля вікна... Сусіда живе на першому поверсі. А ви, приміром, йдете і йому у вікно недокурка кидаєте, так той робот вас тільки хап за комір (рука одна довга-довга), а другою рукою (коротшою) недопалок ваш до рота кладе. Тоді акуратно пережовує, а потім як плюне. Вже куди вам той тютюн попаде: на лисину чи межи очі – і відпускає. Якщо ж після цього матюка загнете, так і в нього одразу реле реакції спрацьовує. Він вас удруге як ухопить і дулю у натуральну величину під самісінький ніс як тицьне і при цьому додає: "Оце бачив?" А ви кажете – японції Наші як захочуть, то й тих японців переплюнуть. У мене був ще один знайомий. Дуже вже любив підручники читати, Таке у нього, по-сучасному кажучи, хобі. Знаєте, воно завжди так: коли у школі тебе примушують щось вивчати – не вивчаєш. Тепер ніхто не примушує, так він вивчає і все мені торочить. Усе перечитав, а тільки запам'ятав: неосяжне, неозоре, і все невичерпне: запаси вугілля невичерпні, запаси газу невичерпні... Словом, куди не кинь оком – у нас все невичерпне. Так от поїхав мій знайомий на БАМ – на будівництво віку. Глянув, а там невичерпні запаси дерев. Кедри, сосни, ялиці. Словом, тайга – темний ліс. Почали, зрозуміло, валити той ліс. Ліс валять, а кора, ясна річ, залишається. Тож твої геніальні японці знаєш що придумали?
– Не знаю, – перший раз чесно признався Віктор Миколайович. – Захотіли тайгу підмести? Чи як?
– А от так! Візьмемо, кажуть, віники свої японські і всю вашу тайгу від кори до останнього поплавка підметем, ще й вам гроші за це заплатимо. Для чого вона, мовляв, гнитиме у вас? Бач, видно, за своє здоров'я турбуються. Свіже їм повітря давай.
– Яке там повітря! Їм кора потрібна була. Вони з неї транзистори випускають, – догадався Віктор Миколайович. Догадливий чоловік. – І нам за валюту оті ящики дерев'яні продають.
– А ми не можемо? – перепитав я.
– Не можемо.
– А чому? Ну, чому?
Віктор Миколайович цього разу надовго замовк. Доконав, очевидно, я його тією корою. Думав він, думав, а тоді й каже:
– Бо ми не мружимось. От якби ми, перед тим як щось робити, примружувались, то й задумувалися б. Тоді, може, і в нас щось виходило б. А так ми дуже уже на все широкими очима дивимось. Широке все у нас, неосяжне... І головне – невичерпне! А шкільні ж підручники таки чомусь та вчать...
– Та вчать, – погодився я.
– А от японці! – почав було Віктор Миколайович.
Та я не дослухав. Не витримав його асоціативного мислення. Цьвохнув останній раз арсенальським спінінгом із сталевої рапіри і пішов геть. Я все-таки до річки прийшов. Відпочивати, а не рибальські фантазії вислуховувати.
Кошик з цибулею
– Ось ви кажете, доля, – почав Олександр Тимофійович. – Доля може і з кошика усміхнутися. В образі, скажімо, пучка зеленої цибулі.
– Всяк буває, – як завжди, дещо скептично заперечив чи то потвердив Борис Іванович.
– Ви не вірите? – здається, образився Олександр Тимофійович.
– Чому? – примирливо мовив я за свого приятеля. – Життя, бува, викине такого коника, що найбільший фантаст не вигадає.
– У такому випадку, слухайте, – присів зручніше на пеньок Олександр Тимофійович. – У кого з нас відгулів не буває. Так трапилося й зі мною. Взяв я серед тижня відгул за суботу. Добряче потрудився дома. І в акурат зібрався трохи подихати свіжим озоном.
Виходжу, а двома поверхами нижче, дивлюсь, стоїть сільська жінка, поруч – кошик. З кошика кінським хвостом стирчить пучок зеленої цибулі. Це зараз, у часи електротеплиць, нічого дивного, але тоді... потягло мене, може, по причині авітамінозу, на зелень. Однак не повідаєш же отак з бухти-барахти незнайомій жінці своїх біологічних потреб. Пробіг мимо, на озон біжу, невдовзі і з озону. Сюди-туди роздивляюся – немає молодиці, як вітром здуло, лиш кошик остався, манить до себе своїми цибулячими зеленими хвостами. Підіймаюся вище, дивлюся – і очам своїм не вірю: тут не було, а тут є, стоїть молодичка в кутку, біля дверей мого сусіди, і ніби прислухається, що там у нього за дверима робиться.
Олександр Тимофійович зітхнув, глянув на нас, нібито питав: "А чи не тягне вас, шановні, на сон од моєї розповіді?" Але не спитав, трохи загадково проводив далі:
– Коли я пробіг повз ту жінку десь уже вчетверте, мені раптом стало її жаль. "Це ж стоїть, думаю, може, з самого ранку. І ніхто її навіть не запросить відпочити, чайком пригостити, добре слово сказати", Уявив собі іншу картину – сільську. Приїхав я в село. А родичів моїх немає удома. Чи довелося б мені стовбичити стільки перед її ворітьми? Ні і ще раз ні – обов'язково запросили б до хати. А що ж я? Обапіл[3] безсердечний? Не витримав. Підходжу до молодички і кажу: "Може, зайшли б? У ногах лиш сила, а правди нема". – "Спасибі, – каже. – Ви добрий чоловік. Я й справді, коли направду, довгенько уже стою. Оце ви перший запросили". А на язиці мені ніби чорт викручує фразу: "Не цибуля зелена – запросив би я тебе". Дле – повірте, фраза фразою, а думати я так не думаю. А жінка, ніби чарівниця яка, ніби читає невимовлені вголос слова, подякувала і відмовилась. А мені начебто внутрішній голос підказує: "Ти що, не знаєш жінок? Вони говорять одне, а на думці інше. Бери кошика і до кімнати". Прислухався я до голосу, взяв кошика, вона за мною. Зайшли в квартиру, вона стала біля порога і далі ні кроку:
– Боюсь, – каже, – вам бруду нанести в кімнату.
– Та який там бруд! Заходьте, роздягайтесь. Давайте кухвайку вашу на вішалку.
Примусив я її таки роздягнутися. Хустку допоміг зняти. А з-під неї – кілька чорних шовкових птахів випурхнуло. Такі в неї коси гарні. Та й скупані, мабуть, у любистку. Чув я щось про це, але щоб такі коси... Ніколи не бачив... Аж страшно стало. Що тепер, гадаю, дружині скажу? Хто мені ця жінка? Краснощока, як джонатан[4]. Очі –ніби перестиглі горіхи, лице кругле, гарне, як свіже налите яблучко... Про коси, що мене полонили, я вже мовчу.
Дивлюсь я на незнайомку, а сам уже не знаю, куди очі подіти. Відчуваю, що краще б я її не запрошував. Дружина ось-ось має з роботи прийти. Одна справа в кухвайці жінка і в хустині навхрест пов'язаній, а інша – ось ця писана сільська красуня, якій можна було дати й тридцять п'ять років, і двадцять три...
Вона, немов відчула мою тривогу, каже:
– Піду я. Ніяк мені у вашій хаті сидіти.
– Куди ж ви підете? Сусіди мого, мабуть, ще нема? Якщо я не помиляюсь, він сантехніком у нашому жеку працює.
– Не помиляєтесь, – відповідає. – То мій чоловік. Все збирається мене в місто забрати. Ти, каже, Катю, попрацюй поки що в селі. Мамина хата – як дача. І теплиця... Свіжі помідори, огірочки, і цибулька ось... Вгощайтеся... Свіженька, щойно з грядки, – і хвать за зелений хвіст.
А мене начебто хто окропом ошпарив.
– Та що ви?! Я цибулі зроду не люблю. Та сьогодні ще й цілуватися з ким доведеться, – перейшов я на жарт.
– Пригостите і ту, з ким цілуватиметесь.
Тим часом я ту цибулю до кошика, вона з кошика... Почали ненароком борюкатися. Я незчувся, як узяв її за руки.. Потім ненароком і до щоки холодної доторкнувся, але такої гарячої, що аж зашпори в груди зайшли.