Тільки він великий тиран, а я, Кублей, маленький. А тепер слухаю, як ви називаєте мене моїм іменем.
— Йосипе Віссаріоновичу...
— А тепер додайте ще "будь ласка"...
— Чорти б вас забрали, Кублею! Ну, будь ласка...
— Без чортів і без "ну", капітане Дубль. Ви ж інтелігентний чоловік... Кажуть, пальці на ногах посипаєте французькою пудрою, не те, що завжди спітнілий приватний сищик Кублей, якого ноги годують. Завжди у милі, завжди, як хорт... І так усе життя — і за часів кадебе, і за часів вільної та незалежної...
— Я вас прошу!.. — урвався терпець у капітана.
— Ну гаразд, гаразд... Тільки тримайтесь, щоб головою стелю в кабінет Ситорчука не пробили. Не підскакуйте на місці. Той, кого ви шукаєте, прийшов до мене сам. Він розшукував убивцю своєї матері... І хто, ви гадаєте, убивця його матері?..
— Рафаель Ковалевський-Панчук? — байдужим тоном, сам собі дивуючись, спитав капітан.
— А ви здогадливий, капітане Дубль! Але мені пора, літак на Варну рівно через дві години... Справу я закрив, клієнт повністю зі мною розрахувався і залишився задоволений. Я йому сказав усього кілька слів: "Убивця вашої матері покінчив життя самогубством того ж самого дня, коли повісив вашу матір — 7 листопада".
— Що?! Ви з глузду з'їхали, Кублею... Цього не може бути!
— Я б сказав точніше, капітане Дубль: не я з глузду з'їхав...
І приватний детектив Кублей з Борщагівки поклав трубку.
Капітан зірвався з місця. Натис на кнопку, аж вказівний палець побілів.
— Слухаю вас, пане капітане!
— Ягідко, зв'яжіться негайно з Кублеєм! Його звати Йосип Віссаріонович...
— Я знаю, пане капітане.
— Він, очевидно, вдома. Скажіть, якщо він не жартує і справді летить до Варни, ми його підкинемо в аеропорт. Проведемо через депутатську кімнату, обійдемо митницю... Я знаю його. Він усе одно щось перевезе через кордон і там продасть за леви... Хай тільки скаже, куди й коли до нього під'їхати...
— Я миттю, пане капітане... Пробачте, слухаюсь, пане капітане!
— Давай, давай!
Капітан узявся за голову: що ж це виходить? Убивця заявляє сам на себе?.. Убивця звертається до приватного сищика, щоб знайшли його самого... Для чого?! Але чи не те ж саме вчинив Риф і зі мною? Адже й він наполягав на вбивстві... Звідси — один почерк...
— Кублей на дроті! — несподівано з'явився на порозі кабінету сержант Ягідка.
— Де саме?
— У кімнаті чергового...
— Що він сказав?
— Сказав, що можете спуститися донизу й розтрясти свій... гм... А ні — то прямо приїжджайте до експрес-бюро... У нього в запасі рівно година.
Капітан зв'язався з черговим по селектору:
— Покладіть, будь ласка, трубку міського телефону. Панові Кублею я зараз зателефоную сам... Так, я знаю його телефон, дякую.
Дубль, нервово сіпаючи диск апарата, набрав номер:
— Пан Кублей? Мені конче потрібно побачитися з вами.
— І провести в аеропорт? — лукаво уточнили в трубці.
— Так...
— Через депутатську кімнату?..
— Так...
— А як з митницею?..
— Я знаю, ви давній спекулянт... Скажіть хоч, що перевозите? Що тепер з наших товарів котується в Болгарії?..
— Скажу при зустрічі... Вас, я так зрозумів, не Болгарія ж цікавить? Я чекаю...
Нахабний Кублей поклав трубку. Він торжествував. Але торжествував і капітан Дубль... Йому й справді стало радісно на душі. Так, як він любив часто казати чиюсь фразу... Не знав тільки, чию. А може, в управлінні хтось вигадав: "Так радісно, ніби щойно знайшов труп". Чорні кримінальні жарти...
Розминувшись з автомашиною генерала, який саме повертався з обіду, капітан удав, що не помітив її, і це ж саме порадив зробити сержантові Ягідці. Автомобіль Ситорчука засигналив, але капітан наказав не звертати на те уваги.
— Нам ніколи. Ми нічого з тобою, сержанте, не бачили і нічого не чули... Вперед!.. На Борщагівку...
Кублей стояв у наполеонівській позі, щасливо посміхався. На ньому незграбно висів картатий костюм і на голові сиділа така ж кепочка-аеродром... Стояв на черевиках з високими, нещодавно підбитими каблуками і скидався на задерикуватого попелястого півня, що, знайшовши зерно, збирався поділитися ним з ближніми курками... Але за певну плату.
— Ви стовідсотковий денді, Кублею! Якби не контрабанда у двох валізах... — Капітан окинув оком чемодани під натуральну шкіру. — Вам, до речі, личив би дипломат голубого кольору, набитий зеленими купюрами...
— Капітане, — безцеремонно перебив його Кублей. — Спочатку автомобіль, а потім слова. Бо в дорозі усяке може трапитися... Жаль, що ви не у формі. На форму ще зупиняються легкові авто. А на таку, як у мене... Тільки таксі.
— Не переживайте. У нас в автомобілі й форма є.
— Тоді поїхали. Тільки покличте, будь ласка, Ягідку. Не можу я сам, такий маленький, тягти дві великі валізи...
— Додайте: з горілкою та ікрою, — гмукнув капітан. Кублей промовчав.
Капітан Дубль, який горів від нетерпіння почути Кублеєву розповідь, задовольняв усі примхи нахабнуватого сищика, тільки бурчав при цьому:
— Ну й нахаба ж ви, Кублей!
— Не забувайте, капітане, при цьому додавати: Йосипе Віссаріоновичу...
— Гаразд, гаразд. Я хотів би сісти з вами поруч.
— Мені сьогодні випало подвійне щастя, яке так рідко трапляється у моєму житті. По-перше, їду відпочивати в Болгарію...
— Додайте: за рахунок ревнивих дружин...
— Не зовсім так, капітане... Цього разу за рахунок людини, яка розшукувала вбивцю. А друга половинка цього щастя — мене везе в аеропорт сам капітан Дубль! Ви знаєте, я почуваю себе фельдмаршалом.
— Кожний фельдфебель, як свідчить історія, почував себе фельдмаршалом...
— Можливо, капітане. Але ви не замислювалися, чому? Вам і це потрібно знати... Внутрішній світ людини — перша справа для справжнього сищика. Збагатити вас, капітане?
— Що ж, валяйте, Кублею. — Дубль удавано байдуже глянув у вікно.
Ягідка якраз виїжджав на проспект Перемоги, аби піднятися бульваром Шевченка, перетнути Хрещатик і бульваром Лесі Українки лягти на курс Київ — Бориспіль.
— Але за умови... Скажіть, ви часто проводжаєте свого генерала у відпустку чи у відрядження?
— Інколи мені випадає така честь, — знизав плечима Дубль.
— Сьогодні, капітане, вам випала честь проводжати мене... Ягідка мені шепнув, що ви навіть на генерала Ситорчука не звернули уваги. Так мчали до мене, що ледь колеса у міліцейського автомобіля не повідлітали. Кублей — це вам не якийсь там міліцейський генерал... Я розумію, вам кортить швидше про все дізнатися. Але ж ви знаєте, я природжений терорист із садистським ухилом. Я люблю жертву мучити... А потім, кожний ставить перед собою певну мету, капітане... Ну, уявіть, я вам зараз усе розповім, а ви зі своїм темпераментом, про все дізнавшись, викидаєте Кублея на півдорозі до Борисполя...
— Пане Кублею...
— Ну, не викидаєте... Ви ж благородна людина... Просто пересаджуєте на попутку, одягнувши перед тим форму... А мені ж, плебеєві, так хочеться потрапити до зали патриціїв! Посидіти в депутатській кімнаті, випити чашечку кави, поглянути на себе у дзеркало, пройтися по пухких килимках... Он депутати з жовто-блакитними значками сидять і гадають: кого ж це сьогодні сам капітан Дубль проводжає до Болгарії?.. Чоловічок маленький на вигляд, миршавий, як ви кажете поза очі, а, видать, велика птиця...
— Ну ви й самокритичний... Але несправедливий...
— У чому ж моя несправедливість?..
— Я на вас "миршавий" кажу не поза очі, а у вічі, Кублею... Але ради Бога, не мучте... Горять же нервові клітини... Повірте, у моїй практиці такої цікавої справи ще ніби й не було...
— Все детально розповім, капітане. Але — у кімнаті українських лордів!
— А якщо не встигнете?
— Я спробую бути лаконічним, як Чехов[2]...
— А якщо нам хтось завадить?..
— Матимете шанс, капітане, провідати приватного сищика Кублея на "Золотих пісках" у Болгарії, побачите Варну, оксамитових дівчат і перезрілих скандинавок похилого віку, які подають себе за цнотливих шведок першого сорту.
— Перезрілих чи похилого?..
— Скандинавок похилого віку, які видають себе за перезрілих старих дів.
Капітан мовчки поклав руку на праве плече сержанта. Ягідка добре пам'ятав цей умовний сигнал: праве плече — натискуй на акселератор, ліве — скинь швидкість...
Подарований приватною американською фірмою німецький "Опель" не примусив себе чекати: рвонув уперед, притиснувся до асфальту лівої крайньої смуги, і дерева обабіч автостради тільки замиготіли...
Кублей повернув свою маленьку голівку до капітана і, неприємно дихнувши йому прямо в обличчя, нагадав:
— Я відлітаю в Болгарію, капітане, а не на небо... Покладіть ще раз руку на плече сержантові. Я не росіянин — і не люблю швидкої їзди...[3] Я тільки пам'ятаю російську поговірку: "Тихіше їдеш — у Болгарії будеш". А ще маю власну: швидше ідеш — на небо піднімешся. Запишіть, капітане, у вашій роботі знадобиться. Повісьте її перед носом Ягідки... Тільки прохання: не забудьте вказати авторство...
Розділ VII
Кімната для депутатів, на щастя, була порожня. Капітан Дубль, якого зустрів сам начальник депутатської кімнати, від коньяку рішуче відмовився, а щодо кави — то, кинувши скоса погляд на Кублея, промовчав. Начальник миттю розпорядився:
— Дві кави і пляшку мінеральної!
Кублей і капітан Дубль сіли в куточку під великим фікусом, подалі від сторонніх очей, якщо раптом такі з'являться.
— Розповідайте, будь ласка, — попрохав капітан голосом, який раптом здався йому чужим.
— Це трапилося 8 листопада. Поріг експрес-бюро "Приватний сищик Кублей і комісар Метре" переступив високий юнак з опуклими вилицями... Я лежав, як завжди, у своїй позі...
"Собачій", — вертілося на язику в капітана Дубля, але він, зрозуміло, промовчав.
— ... на рукаві правої руки, — уточнив Кублей, ніби вгадавши думку співрозмовника. — Кросівки, джинсові штани, тепла голуба куртка, замість шарфика на шиї пов'язана піонерським галстуком, по-піжонськи вовняна червона хустинка... Юнак, не питаючи дозволу, сів. Відчувалося, що хвилюється. "Ви сищик Кублей?" — дихнув на мене перегаром. "Я сищик Кублей, а комісар Метре поки що у Франції", — відповів йому. Він на мою репліку не звернув уваги.