Проти переконань

Щоночі мені увижала­ся баба Текля упирицею, що хоче мене задушити. Я боя­лася спати, боялася сама лишитися в хаті, навіть удень, боялася темені, боялася кожного несподіваного шелесту і вже сама старалася робити все собі наперекір, щоб тіль­ки не тішити "чорного". Дійшло до того, що тато мусів мене віддати до хресної матері. Я у неї пробула кілька тиж­нів і врешті оповіла їй все. Тоді зібралася вся наша роди­на на нараду. Мене тричі водили на молитву, потім посвя­тили хату, понамальовували на вікнах і дверях свяченою крейдою хрести — і так мене переконали, що вже ніякий нечистий до мене не приступить. Я повірила й відразу за­спокоїлася. Але... як вам сказати?.. Щось таки лишилося... Інколи я починаю навіть вірити, що в мені сидить якийсь "чорний" і штовхає на вчинки, які йдуть проти моїх пере­конань... Ви не смієтеся з мене?.. — спитала на кінець, со­ромливо й винувато заглядаючи Ігореві в очі.

Але Березовському було далеко до сміху. Слухаючи оповідання дівчини й уявляючи її маленькою, безпоміч­ною, заляканою і стероризованою несамовитою бабою, він проймався глибоким співчуттям до неї й холодів з жаху, коли думав, що ця дитина п'ять років витримала серед справді пекельних психічних тортур.

— Ні, Марусю, — відповів чуло. — Це, що ви розка­зали, не може бути предметом сміху, хіба предметом суму й сліз... І, як же це, ніхто не догадався, що то ваша баба Текля була божевільною?

— То вже потім вийшло наверх, як я призналася хрес­ній матері. Тоді всі, хто знав бабу Теклю, в один голос говорили, що в неї від молодости "були не всі вдома". Ще дівчиною вона вступила до монастиря, але її звідтам вигна­ли. Пізніше вона одружилася, але чоловік втік від неї і про­пав без вістки. Лишився хлопчик — і той помер. Баба Текля жила самотньою, лікувала людей зелами і відшептуванням, ходила вмивати мерців, аж поки тато не знайшов її і не привіз до нас... ¹

За цією розмовою проходили квартали за кварталами, й Березовський навіть не зчувся, як минули центральну частину міста й вийшли на околицю.

— От ми вже й на нашій вулиці, — зупинилася Маруся.

— Що?.. Ах, так... — прокинувся Ігор з задуми. — То це ви тут живете?

— Далі. Нумер тридцять дев'ятий...

Гострий вітрець, маючи тут ще більше свободи, на­скакував з усіх боків злим цуценям, сковзав по гладенько­му личку дівчини й ворушив дрібненькі завитки волосся, що вибивалося з-під шапочки.

"Але й гарна ця міщаночка — мов писанка! — при­глядаючись до Марусі, милувався Березовський. — І таке страхіття, бідненька, пережила!.. Каже, що й досі відчу­ває у собі присутність "нечистого". Нещасна! Добре ж їй далася в знаки та божевільна баба!"

— Ну, Марусю, — сказав ласкаво й підбадьорююче, — не думайте більше про "чорного" і про всякі інші забобони. Вмерла баба Текля — вмерли й "чорні", "білі" й "сорокаті", разом з упирями, відьмами і навіть з самими мер­цями. Не бійтеся нічого, не йдіть проти своїх переконань, станьте самі собою — і все буде добре. А я до вас прийду, коли дозволите. У мене, до речі сказавши, ще й досі ті вер­хи на черевики лежать. Не спитав тоді вашої адреси, та й грошей у мене не було. Оце аж тепер дістав трохи годин в школі й "розбагатів". Ваш тато ще приймає роботу?

— Приймає, але секретно, звичайно...

— Розумію, можете бути спокійні: я вмію тримати язика за зубами. То, кажете, нумер тридцять дев'ятий на цій самій вулиці? Гаразд, я прийду найближчими днями.

Поклепавши легенько зверху подану долоню дівчини, Березовський ще раз дружньо усміхнувся і вернувся назад.

* * *

Кобзаренки мешкали у власній старій хатині під гон­тами[3], що мружилася сторожко на вулицю з-за двох кре­мезних груш своїми невеличкими двома віконцями. Сіни були приліплені коробочкою посередині, але вхід чомусь мали не просто від вулиці, а збоку. Все мешкання склада­лося з трьох мікроскопічних кімнаток і старомодної кухні з пузатою піччю і плитою замість припічка під комином. У хаті, як і сподівався Березовський, була чисто міщан­ська обстава і царив чисто міщанський стиль: в їдальні — сточений шашелями стіл і шість "віденських" стільців дов­кола нього, старомодна канапа, оббита витертою цератою[4], поличка з усякими порцеляновими і скляними дріб'язками на горішній і десятком книжок на нижній поличках, перка­леві фіранки на віконці, що виходило на другий бік хати у старий сад, калачики й фуксії у вазонках; крізь відкриті двері до спальні виднілося широке дерев'яне ліжко з гора­ми подушок і покривалом, зшитим з кольорових обрізків матерії, а під стіною стояла давня, кована міддю, велика скриня; в кухні на почесному місці чикав неодмінний го­динник — "ходики" з китицями рож, незабудок і двома білими голубами довкола циферблату, а скрізь — і в їдаль­ні, і в спальні, і в кухні — дешеві літографії на стінах. За піччю сюрчав цвіркун, хата пахла п'янким, гострим запа­хом сушених яблук, а все разом навівало дрімоту й викликало мрії про інтимні радощі затишного родинного гнізда. Такі хати не сприяють розвиткові думки й високим полетам духа, зате у них щедро приходять на світ опецькуваті, крикливі потомки й ростуть, здорові та міцні, на радість, батьків і дідів. У таких хатах завжди відчувається брак колиски, а по кутках все чаяться чарівні казки й мрійні мелодії колискових пісень, готові кожної хвилини ожити повним голосом на бажання нового покоління.

Марусі десь не було вдома, і Березовського зустрів сам Кобзаренко — людина якась напрочуд свійська, при­ємна і жвава. Він мав м'які вуса, карі, подібні до Марусиних, але дуже живі й молоді очі та окуляри в залізній опра­ві на кінчику носа, колір якого недвозначно свідчив про певні нахили свого господаря...

Оглянувши верхи, він відразу заявив:

— Можна буде зробити, але здеру з вас, як дурень з рідного батька.

— Скільки?

— Га, "скільки"?.. Ви вже питали де ціну?

— Ні.

— Шкода. Треба було спитати, тоді б побачили, що я серед усіх грабіжників ще найменший. І робота моя — з гарантією, так що лаяти не будете. А ціна... — і він на­звав суму.

Березовський почухав потилицю, але не торгувався.

— Воно, бачите, — почав оправдуватися Кобзаренко, — тепер усе дорого виходить, але зміркуйте самі: мені до­клад до ваших черевиків треба вкрасти, або відкупити в іншого злодія. Сто разів воно вдасться, а на сто першім можна голови позбутися, і за риск хтось мусить платити. Це вам — раз. Знову ж робота: у мене он в хаті ні шила, ні дратви не видно, ночами роблю на горищі, як справжній злодій, і також трушуся, щоб не накрили. Життя, бодай йому добра не було!..

— Що ж це ви так?... — пожартував Ігор. — За такі слова на нашу щасливу дійсність і без крадіжки голови можна позбутися... Не боїтесь?..

— Ех, голубчику, тепер говори — не говори, бійся — не бійся — однаковий чорт: як мають голову скрутити, то скрутять — і не оглянешся.

— То ви вирішили не боятися?

— Рішати — не рішати, а й до небезпеки чоловік при­викне. Я перший раз, як підошви потягнув, то мені здава­лося, що у мене ще й на лобі видно. Вірите, кілька ночей не опав — все чекав, що ось-ось зараз прийдуть з обшу­ком. А тепер привик — і хоч би тобі що! Підошви краду, верхи краду, дратву краду, клей, кілки — усе, що вдасться запорвати. Одним словом — нова професія...

— І так одверто признаєтеся?

— Та не всім, звичайно. Ви ж на мене доносити не пі­дете, думаю? Як-не-як, а я також "шишка": старший май­стер в шевській майстерні НКВД! — Кобзаренко випросту­вався й хитро підморгнув.

— О, то з вами навіть небезпечно зачіпатися! — за­сміявся Березовський.

— А ви думали — як? Самому начальнику, — будь він тричі проклятий! — чоботи роблю, хоч я б йому най­радніше, сукиному синові, кайдани зробив...

— Бачу, що дуже любите своїх хлібодавців...

— Та люблю їх так, як і всі...

Скінчивши справу з черевиками, Кобзаренко поліз на поличку, зняв пузату пляшку з червоною рідиною і дві чарки з грубого скла.

— Ось ми зараз скропимо шкіру, щоб черевики не скрипіли, — промовив він, знову весело підморгуючи. Ви п'єте?

— Часом люблю випити, — признався Ігор.

— Не хвалю! — підняв угору палець Кобзаренко. — Не пийте, бо, як втягнетеся, то не відчепитеся. То таке чортівське зілля, що чоловіка нанівець зводить.

Налив обидві чарки й подав одну гостеві:

— За ваше!..

Цокнули й випили.

— Я, знаєте, п'ю ще з молодости, бо ж кожний порядний швець мусить бути жуликом і п'яницею, — про­довжував Кобзаренко. витираючи вуса. — Розуму, правда, не пропиваю, але п'ю. Коли б не пив — то здурів би зов­сім від цього життя. Але іншим не раджу пити. Хочете ще одну?

Березовський дивився на нього, слухав і сміявся.

— Словами не радите, а ділом заохочуєте, — відповів. — Наливайте, наливайте, я п'яним ще зроду не був і не бу­ду. А горілка у вас смачна дуже. '

— Бач, шельма, "смачна"!... — жартома лаявся швець, наливаючи знову. — Я її голубоньку, розрадницю, сам на­стоюю — от і смачна. Вмію і люблю це діло робити. Ну, коли смачна, — на все добре!..

Випивши третю чарку, Кобзаренко почав з "вищої матерії": ¹

— Скажіть мені... Не знаю, як вас величати... Ігор Олександрович?.. Дякую. Мене кличте Григоріюм Степа­новичем. Так от, скажіть мені. Ігорю Олександровичу, як воно тепер у тих школах вчать?... Я — чоловік темний, але знаю, що раніше вчили по книжках. Купив, наприклад, учень книжку, навчився, що там у ній написано, — і знав. Ну. а як тепер?

— А тепер треба вчитися без книжок.

— Яка ж то наука без книжок? — дивувався Кобза­ренко.

— Е, чи нам для життя тільки книжок бракує?! — з досадою відповів Березовський. — А чого нам не бракує?

— Га! — вдарив себе по коліні Кобзаренко. — Воно правда, тільки ж з тими книжками — інша річ. Книжок же повно, а таких, що для науки — нема. От би взяли й на­друкували. Друкують же інші книжки, чи ні?

— Ну, Григорію Степановичу, — пояснив Березовсь­кий, — то інші книжки. Підручника не так то легко написа­ти, коли на кожному кроці брехати треба.

— От того ж й не розумію! — підхопив швець. — Книжки ж пишуть вчені люди, то вони хіба знають, як тре­ба писати. Кажуть називати біле чорним, а чорне білим — хай так і роблять, хай там уже ті книжки будуть, які хо­тять, аби були, а то ж нема ніяких.

— Бачите, Григорію Степановичу, — усміхався Березовський, — наука — то така річ, що в ній не можна роби­ти з усього білого чорне і навпаки, як ви кажете.