Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Злива змінилася звичай­ним рясним дощем, і по всьому було видно, що незабаром перестане зовсім. Громи били вже десь далеко на півдні, а зловіща фіялкова темінь уступила перед нуднуватою сірістю, що вже де-не-де проривалася, відкриваючи ближчі дерева і горби.

Так минуло з пів-години, і дощ припинився зовсім. Натомість звідкись взявся новий вітер, перебіг по лісі й горбах, піднявся рвучким ско­ком вгору і вдарив якраз туди, де хмари ховали під собою сонце. Хмари роздерлися, як м'яка, пе­ретліла вовняна хустка, злежана в бабиній скри­ні, а з роздертої діри визирнуло виполоскане чисте небо, і на ньому засміялося сліпуче перед­вечірнє сонце.

Сковзаючись по мокрому ще камінню, Данко зліз вдолину до берега ріки. Її скаламучені, жов­ті хвилі гнівно бурлили і несли з собою галуззя, а навіть цілі стовбури вивернених з коренем дерев. Все це вказувало на те, що на півночі випа­ла ще більша злива, а може продовжувалася й досі, бо в тій стороні неба й далі висіли важкі хмари. Та й тут сонце виглядало занадто яскра­вим на цю пору дня, в повітрі висіла гнітуча пар­ність, віщуючи незабаром новий дощ.

Перебігаючи по різних деталях незнайомої околиці, погляд хлопця впав на те місце, де був прив'язаний човен, і Данко охнув з несподіван­ки: човна не було. Сильний вилив ріки відірвав його з припони і забрав з собою.

— Арасі! — закричав на цілі груди Данко. — Арасі, ходи сюди!..

На той крик Арасі скотився коміть[30] головою вдолину і став, як укопаний. Стояв довго і ди­вився на обчухраний, похилений кущ, а потім заложив руки в кишені, сплюнув і вицідив не то сумно, не то зневажливо:

— Т-а-а-к!..

В погоні за змовниками

Ріка Парана[31] належить до найбільших амери­канських рік і має довжини коло 4.000 кіломет­рів. Вона бере свій початок в гірському кряжі Мата да Кобра в провінції Мінас Жерайс і до кордону провінції Сан Павло носить назву Паранаїба. Від того місця, де до неї впадає Ріо Ґранде на кордоні провінцій Мінас Жерайс і Сан Павло, і аж до свого злиття з рікою Уругвай в затоці Ріо да Прата недалеко Буенос Айресу вона має назву Парана, хоч пропливає по тери­торіях різних держав: Бразилія, Парагвай і Аргентина.

На своєму шляху Парана долучає до себе з обох сторін численні допливи, як от: Ріо Ґран­де, Тієте, Пардо, Паранапанему, Івіньєму, Іваї, Амамбаї, Іґвассу та сотні інших. Ближче зна­йомство з Параною приводить до переконання, що це — одна з найпримхливіших і найцікаві­ших річок світу. Її широке річище є мало при­датне для пароплавства, бо на дні вона має ру­хомі піски, які, як стверджують знавці, дослів­но щодня переміщаються і творять або нові мі­лини, або нові глибини. В першій половині своєї дороги по кордоні одноіменної зі собою провінції, особливо від місця з'єднання з рікою Івіньєма, Парана має безліч великих і малих островів, а найбільшим з них є Ілья Ґранде ("Великий Острів"), або, як його ще називають, Ґваїра, чи Сете Кедас ("Сім Порогів"). Має він біля 80 кі­лометрів довжини, пересічно 8 кілометрів шири­ни, адміністративно належить до провінції Па­рана і являється одним з найбільших річкових островів у світі. Обминаючи Ґваїру, Парана розпливається дуже широко і в тому місці, де з'єд­нує обидва свої рукави нижче острова, має 5 кілометрів.

Та найцікавішою особливістю Парани є її сла­ветні водоспади, котрі також називаються Ґваї­ра, або Сете Кедас. Знаходяться вони кілька кілометрів нижче від південного кінця Великого Острова і творяться гірським кряжем Маракажу, який тягнеться спочатку кордонами між бразилійською провінцією Мато Ґроссо і Парагваєм, а потім перерізає ріку і глибоко вклиняється в провінцію Парана. Щоб перебороти кряж Мара­кажу, Парана мусить стиснутися зі своєї п'ятикілометрової ширини і прорватися через глибоке провалля, яке має ледве 80 метрів у промірі. І саме тут творяться славетні "Сім Порогів", чи інакше "Бразилійська Ніаґара" — гордість паранців. Властиво, "порогів" є значно більше, бо ошаліла від несподіваного стиску ріка на протя­зі кількох кілометрів розриває своїми потужни­ми водяними грудьми апокаліптичну греблю, падаючи з пекельним гуркотом в глибокі доли. Над водоспадами постійно стоїть туман розпиле­ної на камінних порогах води, а сонце, щоб перейти у тому місці ріку, завжди розтягає над нею барвні луки прозорих мостів-веселок.

Потужність Сете Кедас обчисляють на чотири мільйони кінських сил, а величня їх краса при­тягає увагу численних місцевих і чужинецьких туристів. І тому в останніх часах на паранському березі біля устя ріки Пікірі у віддалі 18 кіло­метрів від славетних руїн старовинної Ґваїри — центру єзуїтської теократичної провінції — швидко розростається нове, модерне містечко, назване також Ґваїрою.

Однак, сам острів Ґваїра, не дивлячись на свої великі розміри, надзвичайно родючу, намулисту землю і багату рослинність, не є заселений. Правда, в погідні, сухі періоди чимало мисливців та рибалок перепливають човнами ріку і часами живуть на Ґваїрі цілими тижнями, побудувавши собі примітивні халупи. Острів має свої озера, повні риби, має різні овочеві дерева, а в густих зарослях грубої трощі-таквари живуть сотні пород різної птиці. Для кабокля, котрий привик жити легким коштом, тоді на Ґваїрі рай: обсма­жив на веретелі застреленого птаха, або спік на розпечених камінцях рибу, нарвав різних їстивних рослин — і їж досхочу. А потім — набий люльку тютюном, ляж собі в холодку, чи на сон­ці і відпочивай, поки знову не обізветься шлунок.

Правда, є на острові небезпечні "поркоес-піньо" (колюча свиня), що стріляє своїми гол­ками, як з лука, є отруйні гадюки[32]: маленькі корали і великі уруту, сукурі та жібої[33]; є там також і жакоре-крокодили, на шкіри яких є тепер такий великий попит. Але небезпеки, які загрожують від тих тварин, роблять життя на острові для справжнього мисливця ще цікавішим і привабливішим.

Зате, коли небо затягнеться хмарами, коли за­воркотять громи і дощ потоками рине на землю, коли потривожена Парана вийде з берегів і ру­шить у наступ — тоді біда! Тікай з Ґваїри на бе­рег, коли не хочеш безкоштовно туристичного пашпорту через пекельну пащу водоспадів до са­мого Атлянтійського Океану... Парана не респектує низеньких берегів Ґваїри і нераз показує їм, що може вільно перекочуватися понад її рів­нем з правого боку на лівий і навпаки. І чи то вже раз бувало, що захоплений у сні несподіваною бурею любитель легкого життя мусів дряпатися на найвище дерево і сидіти там кілька днів, поки заспокоєна ріка знову не звільняла острова з водяного полону...

***

І от саме в таку годину, коли все віщувало не­году й бурю, Коарасіаба вибрався рікою в подо­рож. Біль в нозі й невимовна лють тьмарили йо­му свідомість. Але він уперто працював веслами, опанований однією лише думкою — піймати вну­ка й зрадливого білого хлопця. Не знав іще, яким способом убиватиме їх, зате не міг уявити собі ці­єї зустрічі, щоб вона не скінчилася смертю.

Плив, тримаючися лівого рукава ріки, бо знав, що хлопці поплили правим. А вслід ідеться тіль­ки за пораненою здобиччю. Здорову ж звірину, чи людину найлегше піймати, коли зайти їй до рогу з іншого боку. Це була давня практика, що перетворилася в звичку, і її дотримувалося вже механічно, без роздумувань. Взагалі Коарасіаба не привик багато думати. Він просто діяв. Хлоп­ців треба було піймати на кінці Ґваїри, де вони шукатимуть скарбу, вийшовши їм назустріч з протилежної сторони. І Коарасіаба спішив, же­нучи човен з усіх сил. Посувався дуже швидко, бо йому сприяв і вітер, що віяв з півночі, і сама течія. Так що за годину часу плив уже попри береги острова.

Ліворуч тікали назад різні острівці. Спека гні­тила, видушуючи з сухого тіла рясний піт, а сон­це, як величезний павук, жадібно висмоктувало з мускулів останні сили.

Коарасіаба не звертав уваги на те, що небо вкрилося хмарами, а над річкою запанува­ла напружена тиша — попередниця бурі. Він плив далі, згоряючи від нетерпіння очікуваної розправи. По дорозі зустрів два човни, що ними повертались знайомі люди назад до Санто Антоніо.

— Коарасіабо, — гукали зустрічні, — куди мандруєш? Ти не бачиш, яке небо?!

Але старий індіянин не відповідав, навіть не дивився в той бік.

— Здурів дід! — потискали ті плечима. — І куди його потаскало проти бурі?..

І дійсно, незабаром почалася буря. Човном шарпало на всі боки, гойдало, але ще скоріше несло вниз, і тому Коарасіаба був радий негоді. Вода струмочками стікала з його голови, бігла по волоссю, по голій спині й грудях. А він все гріб, гріб, як автомат, як накручений механізм, що не може зупинитися.

Однак, навіть витривалість такої загартованої людини, як Коарасіаба, має свої межі. Руки у нього почали деревіти, а спухла нога, здавалося, росла, росла, набрякала, так, що коли старий заплющував очі, мав таке почуття, ніби та нога заповнювала собою цілий човен. Його почало трясти. То він костенів від холодного дощу, то, навпаки, попадав у обійми гарячої млости, що йшла від опухлого коліна. В перервах між тими змінами його охоплювала сонність, така непере­можна, що він якось непомітно сам для себе схи­лив голову на коліна й задрімав. Приснилося йо­му, що Аліса розвіщує на шнурку мокре прости­рало, а сильний вітер тріпає його і обдає Коарасіабу рясними бризками. Коарасіаба сердиться, кричить на Алісу, але вона з реготом зриває простирало і кидає його на індіянина. Від цього холодного дотику старий прокинувся і вернувся до іпритомности. Довкола нього свистіла густа злива, в небі гасали й ревіли вогнені змії, під човном тяжко схлипувала каламутна ріка, човен хитався, мов п'яний, а на носі човна... Коара­сіаба здригнувся, протер очі й подивився пиль­ніше: на носі човна сиділо якесь химерне звір'я, вкрите темнозеленою шерстю. Мордочку мало мавп'ячу, тільки над очима стреміли ріжки, а будовою решти тіла воно зовсім скидалося на но­вонароджену дитину.

— Пек! — сикнув на чудну появу Коарасіаба і замахнувся веслом.

Звір'я, немов зімліло з переляку, моментально перекинулося на спину і шубовснуло у воду, мелькнувши маленькими ступнями, оберненими п'ятами наперед, і махнувши ручкою, долоню якої позначала глибока кривава рана.

— Сасі!!![34] — помертвілими від жаху устами вишептав Коарасіаба, — Сасі!..

Хоч це ім'я було вимовлене пошепки, звір'я напевне його почуло.