Відважишся?..

Ні, він би не відважився. Доказував це своєю понурою мовчанкою і лютим шарпанням волосся.

Маруся вичекала довгу мить і почала м'ягше:

— Ігорю, замість голосних слів, замість трагічних обі­цянок, коли ти тільки справді любиш Танічку, — ти по­винен зректися її і лишити все так, як є. І саме цією жертвою ти зробиш більше, ніж жертвою життя, яке їй непотрібне. А для мене... Мені ти даси доказ, що ти можеш бути також і шляхетною людиною...

Заметався, мов наколений хробак, істерично крутячи головою:

— Ні, Марусю, ні!.. Ти вимагаєш від мене чогось біль­шого понад мої сили! Я не можу зректися Танічки, не мо­жу!.. Я хочу бути біля неї, я хочу говорити з нею, я хочу бачити її, я... Ти не розумієш, чого вимагаєш!..

— Я вимагаю єдиного, що в даному випадку най­краще. і

— Ні, ні! Це не єдине! — кидався в розпуці. — Можна розв'язати все інакше... Подумай: Сільвестр загинув; Ти тепер вільна, вдова... .

— Ігорю! — зірвалася обурено на ноги. — Про це не­ма мови! Прошу це кінчати!..

— Чекай, Марусю, вислухай мене!.. Я ж не хочу від тебе нічого, я не накидаюся зі своїм коханням, я не вима­гаю його від тебе, але, коли й ти любиш нашу дитину, ти повинна подумати над тим, щоб якось повернути їй бать­ка, її правдивого батька! Це ж твій обов'язок, як матері. Не говорім про себе — думаймо виключно про нашу дитину... Я ще не знаю, як би це зробити, але вірю, що обста­вини колись нам підкажуть... Все розв'яжеться... Танічку можна буде підготовити до всього помалу... Вона вже не маленька — вона зрозуміє...

Дивилася на нього зі співчуттям, але мала стиснені уста і лишень з трудом їх розтулила:

— Ігорю, пригадуєш собі, як одного разу покійний тато тобі сказав: "Глядіть, не жартуйте з Богом, бо доля колись готова вашим же салом та по ваших же губах маз­нути". Пригадуєш? Так, от, ти ще не знаєш усього: у на­шому таборі живе ще одна твоя "жінка"...

— Моя жінка?! — вирячив очі Березювський.

— Так: Зоя Колосовська.

Він аж назад відкинувся, так несподівано це було.

— Зоя Колосовська?! Вона ніколи не була моєю жін­кою!!! — запротестував голосом, що зраджував бунт ціло­го його нутра. — Ніколи!!!

Маруся блідо всміхнулася:

— Вона була довше і більше твоєю жінкою, ніж я, Ігорю. Ви ж любилися, ви ж мали спільні погляди на ко­хання і родину, і обидвоє уважали, що справжній шлюб є там, де є співжиття в коханні, а реєстрація його — це кайдани і образа...

— Звідки знаєш це все?

— Пані Колосовська не робить з цього секрету, і ці­лий табір, включно до її теперішнього чоловіка, якого во­на тримає під пантофлем, знає докладно про всі її, — нів­року, численні, — "шлюби"...

Щось невмолиме насувалося на Ігоря, і він, відчуваю­чи свою безсилість і повну поразку, в'яло кинув:

— Тварюка!.. Безсовісна, безстидна тварюка!..

— У неї своя логіка, Ігорю, і свої погляди на речі, — вступилася з іронією Маруся. — Як і ти, уважає, що, де є кохання, там немає ганьби. А, коли нема ганьби, то чо­му ж про це не можна говорити одверто? У неї кожний зв'язок — шлюб, кожний коханець — чоловік. І на тій підставі вона й тебе зараховує до своїх чоловіків, і то, — можеш пишатися! — уважає найкращим...

Ніякі питання більше не були потрібні, але він ще спитав:

— І яке ж, остаточно, має відношення та особа до на­шої розмови?

— Велике! Бачиш, Танічка вчилася в таборовій музичній школі у пані Колосовської. Пані Зоя сама більше не грає, бо має цілком здеформовані ревматизмом руки, але вчить інших. Та це так, між іншим... Так, отже, пані Колосовська, довідавшись від Танічки, звідки ми родом, дуже зраділа і просила спитати, чи я припадково не знала такого Ігоря Березовського. Для ствердження ідентичности передала мені Танічкою твою фотографію з, до речі, потрясаючо чулим автографом... Так. що Танічка вже знає тебе з видження і навіть сказала, що ти подібний до артис­та з Голлівуду...

Ігор чув, що в нього вмирає серце. Це був кінець, кі­нець!..

— І чого вона хотіла, "там та"? — спитав тупо й апа­тично.

— Чи я знаю? Видно, сентимент у неї живе й досі. Недаром же й сина на твою честь назвала Ігорем...

Рванувся, як жертва в останній передсмертній судо­розі, й зараз же безсило опав. "Назвала сина Ігорем"!.. Це було моторошно, цинічно, пекельно, холерськи дотепно — назвати свого байстрюка іменем іншого коханця! Це було так смертельно смішно, що йому захотілося завити від ре­готу!.. Але він ні завив, ні зареготав, він сидів, мов камінний.

— Ну, і як же? — спитала Маруся. — Вистачить у те­бе відваги "сказати всю правду" Танічці, включно з приз­нанням, що ти і є Ігорем Березовським?..

Перед йото очима ще раз виринув образ юного діво­чого личка, покладеного на тло блискучо-білої подушки, глибокий спокій, що лежав, як печать непорочної святости, на довгих віях, відсвічував на гладенькому чолі та на суво­ро стиснених цнотливих устах, — личко, якого тільки бі­лість, одинока білість, могла не ображати своїм сусідством, — личко, що було віддзеркаленням чистоти й незайманности. І це він би мав перед тим личком "казати всю правду"?.. Смішно було навіть відповідати на таке питання!..

Сидів мовчки й покірно переживав останній акт влас­ної трагедії. Тупо дивився на Марусині руки, а потім недо­речно спитав:

— Чому носиш дві обручки?

Маруся здригнулася.

— Чому ношу дві обручки? — перепитала і собі за­дивилася на них. — Бо Сильвестр, відходячи, не вірив у те, що ми ще колись зустрінемося в життю, і лишив мені свою...

Уста її скривилися, а з очей раптом викотилися дві великі сльозини і покотилися по щоках вниз.

Березовський поволі встав і розбитою старечою хо­дою підійшов до шафи. Витягнув з флакона китичку білих фіалок і втиснув її в руки здивованої жінки.

— Ось, — промовив тихо, — твої фіалки. Ти дала мені їх при першій зустрічі, а я тобі звертаю їх при прощанні. Не такі свіжі, як були твої, але за двадцять один рік мали право постарітися, правда?.. Чому дивишся так чудно, Ма­русю?.. Думаєш, що знову пишні слова?.. Ні, на цей раз щось більше, як слова... На цей раз — символ. Кажуть, що білий колір — символ розлуки... Візьми ж свої білі квіти назад і забудь про все, що було... Забудь, Марусю — це моє щире і одиноке прохання...

Вона раптом заридала і припала йому до грудей. Але він рішучо віддалив її від себе:

— Ви спішилися, пані Лукіянчук, Вам треба йти...

— Ігорю, — хлипала, — бідний, нещасний Ігорю, що ти задумав? Що хочеш робити?

— Не знаю сам... — відповів бадьорішим голосом і силувано усміхнувся. — Коли б мені вдалося пробитися назад, спробував би ще відшукати загубленого Духа там, де задля Нього приносять себе в жертву такі, як Євген, як ВАШ ЧОЛОВІК і БАТЬКО ВАШОЇ ДИТИНИ, пані Лукіян­чук...

В сльозах, які стояли в очах Марусі, нараз розцвіли веселки, а в темній глибині зіниць зродився вираз жалю і розкаяння.

— Ігорю...

— Не говоріть, не говоріть!.. — перебив її Березовський. — Не треба слів — я розумію...

Шанобливо поцілував їй руку, взяв твердо за лікоть і, підвівши до порога, з глибоким уклоном відчинив перед нею двері...

Кінець.

1957-1958 рік.

Бразилія.

Від видавництва

В одному із своїх листів до Видавництва "Гомін Укра­їни" Ольга Май між іншим писала:

"... В 1947 р. прибула до Бразілії і щойно тут почала присвячувати більше уваги писанню. Виданням споминів: "З часів Єжовщини" окремою книжкою (Мюнхен, "Україн­ське Видавництво", 1954), починається моя справжня пись­менницька діяльність. За цією книжкою йде тритомова по­вість "Бог вогню" і "Чудасій". Під різними скороченнями і псевдонімами друкуються в кількох видавництвах ("Сво­бода", колись "Український Самостійник", а тепер "Шлях Перемоги", "Наше Життя", "Мітла" і "Гомін України").

Якщо говорити про мою амбіцію, то я не так пишаюся тим що написала, як тим, що писала і пишу в обставинах в яких ледве, чи писала б інша людина, особливо мати і гос­подиня дому".

Від 1956 року, коли цього листа було писано, появилися друком ось такі більші праці Ольги Мак:

Повість "Чудасій" 1956 р. (одержала літературну наго­роду Чікаґо).

Роман "Жаїра" І том — 1957 р.

Роман "Жаїра" II том — 1958 р.

Роман "Проти переконань" — 1959 р.

Короткі новелі, нариси, статті і т. д. появляються по­стійно в різних газетах, журналах і альманахах.

Таким чином з появою друком "Проти переконань" завершено п'ятирічний період часу плодовитої письмен­ницької діяльности Ольги Мак.

Майже дві книжки кожного року, це неабиякий успіх.

Літературно-мистецьку вартість творів Ольги Мак кри­тика оцінила дуже позитивно.

Якщо йдеться про сюжетне полотно творчости пись­менниці, то воно дуже широке і з появою кожного нового твору авторка щораз сильніше і гостріше та сміливіше під­ходить до розв'язання різних важливих людських проблем.

В "З часів Єжовщини" авторка менше переповідає і деталізує факти, натомість скупчує увагу на пізнання мо­ментів психологічного порядку того часу.

Тритомовою пригодницькою повістю "Бог вогню", що її читає молодь і старші, авторка, як це підкреслила кри­тика, справді заповнила в значній мірі велику прогалину в літературі для нашої молоді.

Проблема орієнтації на власні сили і потреба активної визвольної дії стає центральною ідеєю повісті "Чудасій", особливо в питанні усунення з України московської "мамаші".

В романі "Жаїра" читач переживає трагедію індійського народу[87], який не зумів піднятися на потрібну височину в слушний час і мусів понести поразку з усіма її страхітли­вими наслідками.

В романі "Проти переконань", що оце даємо до рук наших читачів авторка літературно-мистецькими засобами розглядає стільки різних найпекучіших питань нашої доби і ставить їх у такому яскравому насвітленні, що ледве, чи хто досі в нашій літературі мав відвагу в тій формі ці про­блеми розглядати.

Наприклад, широка дискусія на тему філософії, релігії, традицій, побуту, материнства і т. д., що ведеться між діє­вими особами роману, може в декого, хто не вглиблюється в проблему, викликати певні застереження.

Ось що пише сама авторка на цю тему в одному із своїх листів:

"... Якщо хочемо дискутувати на релігійні теми поважно, висуваймо аргументи і контраргументи гідні дискусії. Той, хто боїться таких дискусій, дає лише доказ, що він сам зовсім не є віруючим, лишень вдає віруючу людину для го­диться.