— Вона ще жива? Особисто лінчую!
— Проте я не знав, та що там, навіть припустити не міг, — продовжив свою думку Глотов, не звертаючи уваги на слова Ігуди, — що в неї з'явилися аж такі запопадливі послідовниці у лавах нашої славної української міліції!
Почувши це, Роман войовничо, і майже переможно, розреготався. Катерина зблідла, з ненавистю зиркнула, спочатку на допитуваного, а далі — на підполковника, проте пальці все ж таки розтулила і пістолет ліг туди, звідки його взято. Це була зрада. Цей есбеушник явно підігрував допитуваному.
Від занадто різкої, майже істеричної реакції Катерину Стратник утримувала лише суто професійна підозра, що підполковник служби безпеки навмисне приймає сторону Ігуди, аби ввійти йому в довір'я. Банальний прийом: спочатку на затриманого напускають "слідчо— го-звіра", який всю душу зі свого клієнта вимотує, а потім раптом з'являється такий собі добрий чоловічок, який відсторонює "люту наволоч" від допитів і починає вести з заарештованим "розмову по-людськи".
Тривіальний психологічний трюк слідства, розрахований на наївність психологічно надломленої людини, який, проте, досить часто спрацьовує. Та, навіть прокрутивши в своїй не дуже вже й розвиненій уяві цей рятівний варіант, Страдник не могла стриматися, щоб не просичати:
— Не перегравайте, товаришу Глотов, не перегравайте... Розумію: Служба безпеки, ваше звання... Але оця ваша "садистка-беріївка"... Всьому ж існує якась етична межа.
— Приємно відзначити, що ви хоча б здогадуєтеся про те, що всьому, в тому числі і зневазі до допитуваного, який, до того ж, поки що проходить лише як свідок, чи, в гіршому випадку, підозрюваний, все ж таки існує межа, — артистично, двома пальцями, як оперетковий городовий, віддав їй честь підполковник. Й Ігуда пригадав, що саме так, оперетково, віддавав Глотов честь і тоді, багато років назад, коли допитував його вперше. Навіть від плюгавої кадебістської звички своєї не відмовився.
— У такому разі змушена нагадати, що репресіями займалися ви, кадебісти, а не міліція.
Як це не дивно було чути Ігуді, проте з підполковником СБУ вона спілкувалася більш-менш прийнятною українською мовою, хоча і не без суржикомовного "акценту".
— Не стану засмучувати вас суперечками, — все з тією ж невимушеністю всміхнувся Глотов. — А цього джентльмена я забираю. Давнім знайомим не завадить час від часу освіжати своє знайомство. Чи не так, пане Ігудо?
Підійшовши до Романа, есбеушник поплескав його по плечу і, примусивши підвестися, підштовхнув до виходу. По тому, як поспішливо він це робив, Ігуда міг здогадатися, що вилучення допитуваного відбувається не так вже й законно, і що Глотов намагається якомога швидше, а головне, якомога спокійніше, без зайвих ексцесів, залишити і цей кабінет, і взагалі, міліцейські стіни.
— Не впевнена, що ви робите це законно, — й собі стенула плечима Катерина. — Але якщо наполягаєте... Зрештою, він усього лише свідок.
— Ви хоч знаєте, що щойно перед вами сидів один із найталано— витіших сучасних кіносценаристів України? Це я кажу серйозно, під протокол.
Якусь мить Стратник ошелешено дивилася на Ігуду Для неї це була цілковита новина. Товсті, не по-жіночому короткі та жилаві пальці її застигли з недонесеною до рота цигаркою.
— Через ваш наскок, не встигла роззнайомитися.
— Якщо я вірно зрозумів, ваше знайомство і так видалося досить пікантним
— Наше знайомство видалося суто службовим, — процідила Стратник. — І зважте, я ніколи не дозволяла собі перетворювати службові знайомства на особисто-приватні.
Це вже був натяк на незаконне зближення колишнього кадебіста з націоналістом і сьогоденним опозиціонером, та схоже, що Глотов проігнорував би цей її натяк, навіть якби "беріївка" висунула його ще за радянських часів.
— І будьте вдячні долі, Ігудо, — пробурмотів він, підштовхуючи сценариста до дверей, — що я дуже вчасно нагодився. Коли доходить до допитів "с пристрастієм", поруч із українською міліцією всім іншим міліціям і поліціям світу робити нічого.
— Ну-ну, не перехвалюйте, — грайливо повела підборіддям Стратник. — Втім, це не так вже й важливо. То що, ви справді маєте намір забрати від нас цього націонал-патрійота?
"Як же вона, стервоза, вимовляє оце "націонал-патрійота"! — спаленів від люті Роман Ігуда. — 3 яким презирством і якою ненавистю"!
— Вважайте, що вже забрав. Під протокол.
— Може, хоч скажете, які ж такі фільми за його сценаріями було поставлено? — запитання адресувалося Глотову, але дивилася при цьому слідча все ж таки на Ігуду, і то поглядом, сповненим глузливої недовіри: "щоб у нас, тут, у Києві, та з'явився порядний сценарист?! На бога!"
— У тім-то й річ, що й досі жодного не поставлено. А слід було б, якби влада справді дбала про майбутнє українського кінематографа.
"Якого дідька він вчепився у це "майбутнє українського кінематографа"? — подумки пробурчав Ігуда. — Теж мені: великий захисник кінематографістів!". Проте бурчати — це одне, а вириватися з міліцейських лабет, причому саме в той момент, коли тобі шиють карну справу, — зовсім інше.
— І все ж таки почекайте, — не могла позбутися своїх сумнівів Катерина, — я маю зателефонувати своєму начальникові.
— Я сам йому зателефоную, якщо в цьому виникне потреба, — відрубав Глотов. — У мене таке враження, що вам не хочеться розставатися зі своїм підопічним.
— Дуже не хочеться, — мстиво зиркнула Стратник на Ігуду. — Отож, його щастя...
— А таки справді, "його щастя", — сумирно визнав Глотов. — Тим паче що з начальством ми справу владнаємо.
— До речі, художньо-документальний фільм, якого я зараз починаю знімати, — уже з-за порога озирнувся Ігуда, — присвячений націонал-патрійотові і "бандьоровцеві" Данилу Стратнику. Тобто вашому батькові, пані садистко, якого ви свого часу підступно зреклися.
12
— Як ви вже здогадалися, мій сержанте, героєм задуманої книжки маєте стати ви, "солдат Зони", — проказала Євгенія, простеживши за тим, як розповніла руда офіціантка прибирає зі столу тарілки, разом із "чайовими" професора. — Вам подобається така ідея: стати на якийсь час моїм героєм? — інтонаційно виокремила вона оце "моїм".
— І що я мав би зробити для цього?
Журналістка від медицини люб'язно всміхнулася.
— Поводитися, як належить героєві, — і більше нічого. Тепер ми пов'язані ідеєю. Впродовж якихось трьох днів — не більше, ви повинні викласти мені все, що з вами сталося. І навіть те, чого ніколи не траплялося — я не буду занадто прискіпливою. Головне, що воно почуте і записане з ваших вуст. Ви розумієте, до чого я веду?
— Тобто я повинен розповісти, як потрапив до Зони?
— Не будемо поспішати. Ви любите читати книжки? Ні? Покоління телеманів, розумію. Проте знаєте, що книжки поділяються на розділи. Так ось, до Зони ми добудемося десь на восьмому-дев'ятому розділі. А поки що... Мені вже відомо, що ви жили в селі Хрещенці, й що батечко ваш, Федір Авгура, був сільським бунтарем, дух якого передався і вам. Я нічого не наплутала?
— Поки що — нічого.
— Після восьмирічки ви певний час попрацювали на фермі, тобто були кимсь подібним до ковбоя — американцям так зрозуміліше. Але при цьому навчались у вечірній школі, а потім, за направленням від колгоспу, — на зоотехнічному факультеті сільгоспакадемії. Як ви сподобилися потрапити до військової казарми — це сюжет специфічний, який цілком тягне на окремий розділ.
— Або й на сумну повістину.
— Але поки що важливо, що служити ж вам випало на Кавказі, в зоні конфлікту. Там ви опинилися в частині, котру то одна, то друга
сторона намагалася схиляти до участі у війні на своєму боці. Так воно все насправді й відбувалося?
— Професор устиг розповісти майже все.
— Але, якщо ви й справді побували в зоні конфлікту, — несподівано збурилася Євгенія, — то звідки така скупість у розповіді?!
— Та ж я ще й не розпочинав своєї розповіді, — спробував нагадати їй Авгура.
Проте жодного враження слова його на Євгенію не справили. Вона зняла зі спинки стільця свою сумочку і виклала на стіл диск, на якому, як вона пояснила, були фотографії з Зони і записи розповідей про неї. В тому числі і новітня легенда про дезертира, якого місцеві називали "солдатом Зони".
— Як бачите, я вже зібрала чимало матеріалу, тому вважаю, що ваша словесна скупість, сержанте, — не та чеснота, якою нам слід хизуватися. Одразу ж застерігаю: у такий спосіб наші взаємини розвиватись не можуть. Ми так не домовлялись.
— А ми з вами ще взагалі ні про що не домовлялися.
— Та ж задля цього ми й зустрілися, — зиркнула на годинника. — У нас ще є ціла година. І, зважте, звикнути до Америки вам буде значно легше, ніж до мого характеру. Людям доводиться миритись з моєю "радіоактивністю", як із аварією на четвертому реакторі.
— Це помітно.
— Гадаю, професор обрав не зовсім вірну тактику.