Проти переконань

І, коли б так пі­шов за голосом своїх бажань, — зірвався б з місця, по­гнав би туди, де вона є, і задушив би власними руками без милосердя! Задушив би за те, що зрадила, що вкрала ім'я його дитині, що підмінила їй батька, за те, врешті, що він її так довго і так вірно любив. Боже, як він її любив!.. Не тепер, ні, давніше. Тепер не любить, не любить, не лю-ю-ю-бить!!!

Але тримав свої бажання на сталевій вуздечці. О, він не побіжить за нею ніколи! Він навіть при зустрічі не скаже ні слова докору. Що йому тепер до неї? Отже не любить. Справді не любить. Ненавидить. Він їй скаже просто:

— Я забираю Танічку! — все!

І що вона посміє на це сказати? Не має права спроти­витись — одружившись з іншим, стратила свої права. Те­пер має право він, — ВІН, — батько! Справжній батько, а не підставний! І Танічка піде з ним. Піде, безперечно, ко­ли довідається, що її обдурено. Вона зненавидить матір, так, як він зненавидів, за зраду. Танічка не залишиться з нею.

Думав і трясся: щось, крім думок, непокоїло, било по нервах і дурманило голову. Що?

Втягнув повітря. Запах! Такий віддавна знайомий, ніж­ний, хвилюючий запах!.. Звідки він його знає?..

Розглянувся по кімнаті й побачив на столику у ма­ленькому флакончику китичку білих фіалок.

Це глум?!.

Ошалів. Скочив до ґудзика дзвінка і почав раз-по-раз люто натискати.

— Забрати це, забрати!!! — обрушився на плескату фройляйн Марту, що миттю прилетіла на алярмовий вик­лик. — Хто дозволив?! Викинути зараз же геть!!!

Перелякана і здивована покоївка, бокуючи від роз'ю­шеного гостя, почала обережно просуватися до столу:

— Вибачте... — оправдувалася тремтячим голосом. — Ми стараємося гостям догодити. У всіх кімнатах є квіти... — і простягнула руку по китичку.

— Не руште!!! — нагло радикально змінив свою дум­ку Березовський, хоч і не змінив тону. — Залиште! Хай стоїть!..

Готовий був змотлошити дівчину, як за святотатський вчинок, такою дорогою йому раптом стала біла китичка.

Бідна покоївка збараніла чисто і почала посуватися до дверей.

Ігор обтер спітніле чоло і похилив голову.

— Даруйте, — перепросив. — Я дуже нервовий. У ме­не... Ет, ви того, фройляйн, не зрозумієте ніколи... Але я не божевільний і не злочинець — не бійтеся... Чи ви не будете такі ласкаві принести мені кави?

— В цю хвилину, пане! — відітхнула покоївка. — А нерви... О, я знаю, що таке нерви! Перепрошую...

Коли вона вийшла, сів біля столика і німо задивився на білу китичку, а в голові знову закружляли спогади, спогади...

Здригнувся, мало не впав, почувши легенький стукіт у двері. Невже?..

Але то була знову Марта. Увійшла з тацею і поставила її на столі.

— Ваша кава, пане. І лист...

— Лист?!

— Так, пане. Щойно приніс нарочитий післанець. Про­шу!

Адреса написана таким знайомим кругленьким, куче­рявим письмом!..

Гарячково відкрив листа, думаючи при тому злорадно: — Ага, боїться прийти сама! Пише... Хоче виправда­тися... Марна справа!

Але ніяких виправдань не було.

"Ігорю!

Професор Зедергольм розказав мені все. Просто ней­мовірно, але, слава Всевишньому, що Ти живий і на волі! Про решту поговоримо пізніше.

Тепер до Тебе одне прохання, Ігорю: я знаю, що Ти не віриш, але, заклинаю Тебе па пам'ять Твоєї покійної Ма­тері, задля здоров'я Танічки не роби нічого такого, щоб викликати Божий гнів. Благаю Тебе, не гріши ні чином, ні думкою! Власне для того я відкладаю нашу розмову і зус­тріч.

Ігорю, коли в Тебе є хоч краплина почуття людськости, коли Ти хоч трошки любиш Танічку — Ти вволиш моє про­хання. Адже прошу так мало: в обличчі загрози життя Твоєї дитини забути на час усяку злобу. Вірю, що Ти зу­мієш це зробити.

Марія".

Знала, куди влучити, бо посилання на пам'ять матері і відклик до батьківського серця мали магічну силу, навіть при його атеїзмі. Були речі, які шанував свято. Забобони, чи ні, але справді над ним тяжить якийсь фатум. Мститься вже відколи — може помститися ще раз, і то — найтяж­че. Саме лишень припущення, що Танічіка може вмер­ти внаслідок якоїсь необережности з його боку, кидала його в обійми ледового жаху. А може бути все. Нещастя б'є його безустанно, то ж треба справді бути найбільш обережним.

Ні, він уже не зніс би, коли б ще якась найменша тінь упала на його сумління! Має забагато того всього! Зробить так, як хоче Мару... Марія. Він пильно уважатиме на кож­ний свій крок, на слово, на думку. Так, навіть на думку! Свого роду покута — і в нього стане сили її відбути при власній самоконтролі! Хай буде так, як просить Марія!..

* * *

П'ять днів минуло якось чудно, в штучно створеній порожнечі. Щодня ранком фройляйн Марта приносила йо­му разом з кавою і свіжими часописами телефонограму зі шпиталя все того самого змісту: "Все без змін".

Він зідхав, силком випивав каву і переглядав часописи, зміст яких розумів у нормальному стані наполовину, а те­пер ще менше. Чекаючи телефону, не важився виходити, а, коли й виходив, то дуже ненадовго, і, походивши трохи, біг назад, зараз же при вході питаючи, чи до нього не те­лефонували. Дізнавшись, що ні, зідхав, підіймався до сво­єї кімнати і брався за часописи.

Час тягнувся нестерпно довго, він не витримував і зно­ву виходив. Блукав безцільно вулицями міста, старався зо­середити увагу на будівлях, на вітринах, але скоро йому це обридало, і він завертав назад. Гнав від себе кожну думку, яка б "могла викликати Божий гнів", і зі здивованням по­мічав, що робить під тим кутом зору великі поступи. Прав­да, і їжа і життя стали для нього зовсім ніякі, як трава, на­віть без полину, але він цупко держав себе в руках. Можна сказати, що й не жив, лиш балансував на якійсь дуже ву­зенький межі, мов акробат на шнурку, а направо і наліво від нього зяяла прірва. Боявся заглянути в неї, але знав, що колись втратить рівновагу. І чекав того моменту, як звільнення з пут. Інколи порівнював себе до індуських факірів і з усмішкою думав, що посідання секрету штуч­ної летаргії не такий то вже й великий секрет. І одиноке, на що дозволяв собі, було пристрасне, боляче прохання: "Боже, врятуй її!.."

Аж шостого дня пополудні скотився коміть головою[83] вниз по сходах на телефонічний виклик і вхопив слухавку:

— Березовський.

— Галло! — залунала бадьора відповідь. — Тут Зедергольм. Добрий день, пане Березовський. Нарешті при­ношу вам новину: ваша донька поза небезпекою.

Штучний спокій, втримуваний протягом цих останніх днів, нараз тріснув, як обруч на напучнявілій бочці, і Бере­зовський полетів зі своєї вузенької межі в прірву радости.

— О, пане професоре!.. — змїг лишень сказати.

— Що, тішить вас?.. — і усмішка.

— Питаєте, пане професоре!.. Подяку вважаю за честь зложити вам особисто при найближчій візиті.

— Дрібниці. Для мене це також радість, бо було по­гано, зовсім погано...

— Я догадувався. Що вона робить?

— Пообідала і спить. Завтра вже її зженуть з ліжка.

— Як би я її міг побачити?

— О, ще треба почекати... — і нараз зміна теми: — Пане Березовський, біля мене зараз пані Лукіянчук. Про­сить спитати, чи може з вами побачитись. Де і коли?

"Пані Лукіянчук"!..

Цих два слова розірвали другий обруч, звільнивши раптом їдку, горючу сірку, що залляла собою всю ра­дість щойно одержаної новини і перекинула Ігоря на дру­гий бік прірви — в пекло.

Але він зціпив зуби і міцно затягнув сталеве вудило над своїми нервами.

— Прошу переказати пані Лукіянчук, що я до її роз­порядження хоч і зараз, — відповів холодно.

По той бік телефону затулено рукою мембрану, бо в слухавці якийсь час було чути лишень якісь тіні від зву­ків. А потім:

— Пані Лукіянчук прибуде до вас приблизно за яких чверть години. Добре?

— Як буде пані Лукіянчук завгодно...

Ігор навіть вклонився з чемністю, хоч внутрі у нього... Але, чи варто згадувати, що діялося у нього внутрі?..

— Тим часом, всього доброго, пане Березовський.

— До побачення, пане професоре, і дуже, дуже вам дякую...

Піднявся до себе, закурив і заглянув у люстро. Був блідий, як стіна, але на вигляд спокійний. Пройшовся нер­вовим кроком туди й назад, запримітив фіалки і поспішив їх сховати. Куди? Ось, на шафу. Звідти їх не видно. Ще раз пройшовся, подивився у вікно, але не побачив там нічого. Сів у фотель, посидів, і знову встав і знову заходив. Ки­дало ним, а це було погано. Тут не можна дати собі волі й побити, поламати меблі, бо ж він більше не майор. Він — гість у готелі, гість, якого поручав Зедергольм. І, зреш­тою, не випадає воно зовсім. Треба бути спокійним-спокійним, як належить людині, що має дивитися на когось, хто ось зараз прийде, високомірно, з погордою.

А воно приходило важко. Стративши рівновагу, з за­воротом голови перелітав з одної скрайности в другу: раз радість, що Танічка вижила, другий раз... — "пані Лукіянчук"... Здуріти? О, здуріти легко, але цього мало, абсо­лютно мало!

Ікс разів сідав, уставав, ходив, заглядав то у вікно, то в люстро, а нарешті сказав собі: Годі!

Вмостився зручно у фотель, взяв часопис (Чи не дого­ри ногами? Ні, в порядку) і почав читати.

Стукіт подвійних кроків і голос Марти:

— Герр Березовскі, до вас гості...

Двері відчинилися, а він встав, не випускаючи з рук часопису, і застиг.

Мару... Марія!...

Так, на порозі стояла Марія.

Мій Боже, невже це справді вона?! О, життя для неї не минуло даром! Тридцять сім років, що їх мала, були за­писані виразно і в легкій сіточці зморщок біля очей, і у втомлено спущених кінчиках уст, і в сивині розсипаній по темному волоссі, прикритому наполовину чорним капе­люшком. Згасли й колишні яскраві рум'янці, приблідли уста, й обличчя нагадувало зовсім-зовсім воскову скульптуру... І все ж була гарна (чи лишень такою йому видава­лася?), навіть гарніша, як в молодості. Чим? Пережитими болями? Досвідом? Чи тим глибоким внутрішнім вогнем, який горів у темних очах і якого раніше не було помітно? Щось було в ній особливе, але його важко було з першого погляду схопити.

Мала на собі чорну суконку, в руках чорна торбинка, чорні рукавички — в жалобі. В жалобі й досі? Адже в га­зеті було написано: "Кілька років тому"... О, по Ігореві во­на напевне жалоби не носила, а, коли й носила, то недовго, зовсім недовго!..

На всі свої спостереження й міркування він зужив ли­шень коротку мить, а всі його уплановані постанови щодо поведінки в перший момент зустрічі пішли (саме через цю несподівану жалобу!) шкереберть, і обличчя то корчило­ся, то розтягалося в нерішучих, ніякових і, напевне, глупих, гримасах.

Зате Маруся, очевидно через те, що нічого собі напе­ред не планувала, повелася зовсім природно і зовсім не­вимушено-щиро: спершу довгу хвилю мовчки постояла, на порозі, придивляючись до нього з неукриваною пиль­ністю і таким же неукриваним зворушенням, а тоді шпар­ким кроком підійшла ближче і подала руку:

— Боже мій, невже я справді тебе бачу?!

Здається, коли б побачила у нього відповідний відрух, обняла б і поцілувала б від усього серця, без сорому, без ніяковости як обіймається і цілується по довгій розлуці щирого приятеля.