А потім прийшла зі скаргою на неї до мене. Я спочатку пробував її вгомонити, казав, що вона тільки пів дня побувала в нашій шкурі, а нам щодня приходиться робити в таких умовах. Казав, що інспектор пішла пізніше на обід і не могла встигнути повернутися на роботу, бо обідає в їдальні, де теж завжди великі черги, але розлючена кадровичка нічого слухати не хотіла. Вимагала негайного покарання та вибачення. Її переповнило негодуванням. Я довго, як міг, захищав своїх, однак, розуміння не добився. Врешті-решт не стерпів і грубо вказав скаржниці на двері та ще й образив – сказав: "Гуляй, Вася!". Потім дуже жалів. Корив себе. Заочно прошу у цієї жінки вибачення, але поїзд, як кажуть, вже відійшов і його не повернути.
Скарга на мою недостойну поведінку розглядалася на колегії облсоцзабезу. Як не дивно, тоді мені не було соромно, я навіть вважав себе правим. Справжня оцінка мого поступку прийшла пізніше, коли прохолов.
Працівниці обласного відділу при розгляді скарги вирішили додати свою. Пожалілися, що я, правда заочно, називаю їх баришнями. Якось сказав секретарці облсоцзабезу: "Передайте ці документи баришням із сьомого кабінету, нехай опрацюють!". Таке звертання прижилось у моєму лексиконі зі студентського гуртожитку, де дівчата інколи жартома так величали себе. Виявилось, що жінкам із обласного управління це було неприємно. Тепер усвідомлюю, що теж повністю був не правий, а тоді викрутився. Хитро-лицемірно послався на те, що в радянських фільмах так говорив сам Лєнін. Він казав телефоністкам: "Баришня, дайте Смольний!".
Проти Лєніна ніхто перти не зміг, я дуже вдало ним прикрився. Щоб не дати нікому сказати лишнього, щоб ніхто всує щось не сказав про радянського ідола, справу швиденько закрили за обома скаргами.
Зате вирішили пройтися по мені за погану організацію роботи. Більше години "взували" за ЛТЕК (лікарсько-трудова експертна комісія). Формально ця комісія підкоряється керівнику відділу, в даному випадку мені, а фактично повністю самостійна, знаходиться далеко територіально. У мене немає жодних важелів впливу на ЛТЕК, але змушений був вислухати все, що тільки могли мені сказати. І про те, що не вмію наладити роботу, і про те, що безвідповідальний, і про те, що сам недисциплінований та підлеглі у мене такі ж. І хоч би тобі слово дали сказати на захист. Вийшов із колегії, наче обікрадений чи побитий. Добре, що колега з іншого району підтримав. Він теж недавно прийшов на роботу після навчання у Червоному університеті, теж набрався там духу непідкореності. Йому також добряче перепало на колегії. І теж за ЛТЕК. Не так було б обідно, якби було за що, а то за те, до чого зовсім не причому.
Колега був не менш зухвалим ніж я, ми відчували, що одного поля ягоди з ним. Він звернув мою увагу, що найбільше старався-пер проти нас начальник одного відділу, спеціально розпікав нас, хотів вислужитися, показати свою принциповість перед вищим начальством, яке було новим і не зовсім розбиралося в ситуації.
– Хочеш отримати моральну компенсацію? – звернувся до мене колега.
– А чого б і ні. А хіба так можна?
– Можна. Тільки дай слово, шо будеш все робити, як скажу.
– Даю!
– Тоді пішли!
Заходимо в кабінет до нашого обідчика. Стаємо в порозі. Колега на вухо нагадує мені, що я дав слово й просить повторювати за ним все, що скаже. А тоді зухвало, нечувано-нахабно посилає обідчика на три, відомі всім любителям нецензурщини, букви. Я спочатку стовпію, а потім повторюю сказане.
Такого я ще ніколи не робив. Сам від цього, як то кажуть "випав в осадок". Такого, напевно, ніхто й ніколи не робив у стінах обласного управління. Такого не чекав той, кому адресувалося наше посилання, йому надовго мову відібрало. Це було хуліганство першого сорту.
Проте результат був досягнутий. Більше ніколи той товариш-начальничок безпідставно над нами не збиткувався.
– Бачиш, – сказав мені колега-зухвалець, – нахаби люблять нахаб. І поважають!
За місцем проживання, у селі Дмитрівка, завівся у мене приятель-пенсіонер. Сам набився в приятелі, хоча правильніше сказати: у знайомці. То ввечері загляне до мене в барак-гуртожиток, то чекає-виглядає мене на лавчині під грушею, аби розповісти якусь байку чи місцеві новини. Чоловік у спілкуванні приємний, чого й не поговорити з ним. Але став я помічати, що дуже вже часто він цікавиться пенсійними питаннями, та такими, які, ну ніяк не можуть стосуватися його справи. "Це ж треба, – думаю, – як людина загорілася потягом до знання пенсійного законодавства, ще й проблемного!". Виявилось, що новоспечений приятель мій ходить по селу, нахваляється знайомством зі мною, і береться вирішувати всі негаразди з пенсіями, дає поради з моїх слів, підказує, що треба робити в тому чи іншому випадку, щоб краще вийшло з пенсією, а за це бере могоричі. Я довго сміявся, коли дізнався про все:
– Шановний, кажуть ви в Дмитрівці філію райсоцзабезу відкрили й себе призначили начальником цієї філії?
– А шо в цьому поганого?
– Ніби й нічого такого, працюйте собі, але без могоричів, люди скажуть, шо для мене берете. Нашо мені така слава?
Після цієї розмови приятель десь пропав.
Одного разу потрапив я під нищівну критику районної газети. Обманула мене молода журналістка. Прийшла по скарзі інваліда, якому затримували видачу інвалідної коляски. Розпитала, всміхалася, з розумінням віднеслася.
Я пояснив, що коляски інвалідам виділяє обласний відділ, а ми тільки ведемо чергу для тих, хто їх потребує. Повідомить нас область, що коляска виділена, ми в свою чергу сповіщаємо про таке інваліда. Тобто слугуємо таким собі посередником, який нічого не вирішує.
Журналістка ж вирішила не зважати на мої виправдання. Написала статтю: "Казав пан, що кожух дам, але й слово його тепле". Жодного рядка про те, хто виділяє коляски. Всю вину поклала на мене.
Від такої підступності я отетерів. Розумів, що хто там буде вникати, як воно й до чого. Йди тепер і всім розказуй, що ти не винуватий. До того ж облсоцзабез якраз коляску інваліду виділив. Вийшло так, ніби газета допомогла.
Сильно мене це дістало. Хотів в суд подати, але начальниця моя відговорила. Вона якраз повернулася на роботу. З нею ми жили та працювали дуже добре. Проявив повагу до начальниці – відмовився від затії, але зло ще довго брало.
Ще про газету. Райвиконком виписував для нашого відділу кілька газет. Так тоді було заведено, щоб ми були політично підковані. Цих газет ніхто не читав, бо не було в них нічого цікавого. Я зрідка їх перегортав, і закидав у шафу для макулатури. Однак дещо таки мені попалося на очі цікаве. Після аварії на Чорнобильській атомній станції газета "Київська правда" – орган київського обласного комітету комуністичної партії, опублікувала зони радіоактивного забруднення. На карті в столиці була відзначена одна невелика місцевість, ступінь забрудненості якої сягала рівню тридцяти кілометрової зони поблизу зруйнованого реактора! Тобто повністю непридатна для проживання. Тепер там побудували фешенебельне котеджне містечко.
Десь за рік до припинення діяльності Радянського Союзу я натрапив у одній столичній газеті віщування-передбачення якогось афганського математика-провісника. Довго сміявся з передбачення. Читав і думав: яку нісенітницю можуть писати газети, яку дурницю передбачає невіглас-афганець. Знаєте, що він передбачав? Що СРСР скоро розпадеться, і що припинить своє існування комуністична партія Радянського Союзу, і що Горбачов стане Генеральним секретарем ООН! В останнє я хоч якось міг повірити, а інше просто не вкладалося в мозок. Партія й той клятий Союз здавалися тоді вічними.
З жіночим колективом, з однієї сторони, працювати легко. В роботі жінки та дівчата, як мені здається, старанні, добрі виконавці. А з другої сторони: то в декрет, то вагітна, то дитина захворіла. З цим приходиться весь час стикатися і враховувати.
Одна молода гарненька дівчинка влаштувалась до нас інспектором відразу після школи. Швидко навчилася того, що треба в роботі. Працювала уважно і добросовісно. Влітку почала проситися у відпустку. Кажу їй, що ще не має права. Не проробила визначені законом для першої відпустки шість місяців. Все рівно просить. Не достукавшись до мене сама, присилає матір. Та, так почала мене вговорювати, що піддався. Як не пустити? Дитина ніколи на морі не була, а тут класну путівку мати змогла вибити в себе на багатому підприємстві.
Питаю, чи не боїтеся таку ще малу та симпатичну дівчину відпускати саму на курорт, де стільки спокуси-небезпеки? Сказала мати, що не боїться, що впевнена в своїй дочці.
Через місяць дівчина повернулася. Засмагла, погарнішала. З новими силами стала до роботи. Ще через декілька тижнів, бачу, що щось з нею не те. Ходить, немов у воду опущена, змарніла, хворобливий вигляд. А тут і її колеги – старші жінки. Кажуть мені, що явно вагітна.
– Ото, – думаю, – з'їздила дитина вперше на море! Ото випросила у мене її мама відпустку для доці!
Але що поробиш? Не вмішаєшся в чуже життя. Пробували жінки вговорити, щоб не робила дівчина дурниць. Та нічого це не дало. Напевно, знов мама вирішила, що дитині треба. Разом позбавились тягаря.
То таки правда, що ми, люди, часто самі не знаємо, що робимо і які наслідки будуть після наших добрих намірів.
Не обходилось у роботі й без радянських маразмів. В московських кабінетах розробили для інвалідів та учасників війни всесоюзну програму "Турбота", добрячі телепні-невігласи задумали цей проект, гарно запорошили людям очі своєю "дбайливістю". Але коли в Москві тільки пальцем ворушили, то на місцях старалися аж п'ятки стирали, не задумувались про доцільність скинутого зверху. Для виконання програми збиралися партійні пленуми, наради, розроблялись плани для виконання, готувались форми звітів. Галасу наробили – ніби збирались тих інвалідів і учасників на тропічний острів переселити, або самим комунізмом ощасливити. Коли галас втихнув, доручили програму виконувати райсоцзабезам. Потрібно була обійти всіх інвалідів та учасників війни, а їх в районі декілька тисяч, й вияснити, що вони потребують у своєму житті для повного радянського щастя. Потреби заносились-фіксувались в спеціально розробленій анкеті. Люди очам своїм не вірили, вухам не довіряли, думали, що дійсно настав комунізм.