Политі вазони, свіжа кавова гуща в чашці – мабуть, в подружках. Де ще їй бути?
Після села, в квартирі незвично, ніби не своя. Душно, тісно, немає простору, не видно неба, не обвіває вітер, не чути пташок. Добре, хоча б кондиціонер працює у вітальні – вуличної спеки не відчувається. В'ячеслав влігся на диван перед телевізором і скоро заснув – дорога далася взнаки, наче й не робив нічого, а втомився більше ніж на косовиці.
Пробудився від руки, що куйовдила волосся. Віка… Рідний запах тіла, очі – приязню, посміх – радістю зустрічі. Близько-лагідно... Потягнувся-розімлів… Своє… Таке звичне, таке, яке стільки років вділяло втіху, милість, ніжність. Своє… Задихнулися в обіймах… Немовби в перший раз. Що то довга розлука!.. Правду люди кажуть, що інколи вона на користь іде.
Однак на другий день все ввійшло в звичну колію. Віка, відійшовши від гарячих обіймів чоловіка, засипала його питаннями.
– Ти куди подівся, куди повіявся з дому так надовго, ти чого, Славцю, не дзвонив?.. Забув, шо жінку маєш?..
– Я ж тобі казав, шо на село збираюся, і з дороги дзвонив, попередив, шо надовго… Забула?.. І хіба не знаєш, шо на хуторі мобілка не ловить?
– Не дури мене!.. На хуторі може й не ловить, а в селі точно бере. Шо?.. Ліниво було до села дійти?.. Чи може шось мішало?.. Може найшов там собі таку забаву, шо й про жінку не хтів згадувати?.. Ану кажи!.. Зізнавайся!
– Головна моя забава там – ліс і озеро, а ше баба Сянька. Ми там з нею таке закрутили…
Розманіжений В'ячеслав мало не видав свою таємницю, проте, вчасно згадав про обіцянку нікому не розповідати за чудодійний винахід – зупинився. Відбився-віджартувався. Аби змінити тему, сам пішов у наступ.
– Краще ти мені скажи: як без чоловіка жила?.. Мабуть, завела когось, шоб не скучати?.. З подружками, напевно, добряче погуляли, я ж їх знаю, мов бороду свою, люблять гульнути, чоловічка недоглянутого підчепити – "мужчинку стоящого" – як вони полюбляють казати... Брешу?
– Не нападай, Славка, не бодайся так відразу, з порогу, як молодий бичок, бо ше рожки виростуть!.. Ти ж не хочеш цього?.. Ні?.. Ну то стримуйся, й не атакуй так, ніби футболіст!.. Ніде я, і ні з ким!.. І не треба на моїх подружайок всяко, не заслужили!.. Може колись і гуляли, та минулося!.. У нас зараз тільки й втіхи: кава, телефон, і язиком поплескати. Шо, не знаєш хіба?..
– Знаю… Зрозуміло, шо викручуєшся… Кава ніяк не мішає… Але про неї – згоден, ти на цьому тільки й їдеш!.. Мов наркоманка!
Віка наче схопила рятівний круг – перекинулася на свої втіхи.
– Хіба тільки я одна?.. Без кави й телефона сучасна жінка й дня не живе. З цим встає, з цим лягає, з ними їсть, з ними спить. Жінки-поетеси про каву ледь не в кожному вірші згадують. Які ше чоловіки?.. Знайдено вам підходящу заміну!.. О, ледь не забула!.. Ше ж і кішечки-коти… З ними краще ніж із чоловіками. І приголубити можна, пестити не відриваючись, і слухняні вони – куди вам братися, шо скажеш їм – те роблять!.. Ідеальні супутники – не сварять, не сперечаються, не роблять зауважень… Нагодуй і радуйся!
– Як же ш ти ловко зіскочила з теми?.. Цілу лекцію мені тут… Але то зовсім непогано, шо ти чоловіку таку гарну заміну знайшла. Зовсім непогано!.. Знать без мене не пропадеш, можу знову податися на село!
– Якщо тобі там краще – то вольному воля!.. Хто тримає?
В'ячеслав на село їхати не збирався. В голові тримав інші плани. Задумав знайти когось із спортсменів, аби запропонувати скористатися бадуном, допомогти світовий рекорд поставити, чи золоті медалі виграти для рідної країни. Час від часу його спокушало бажання продати чудодійний засіб, заробити на ньому добрячі гроші. Тоді повіз би Віку на дорогий курорт, потішив би, може таке сприяло б гарним постійним стосункам між ними, а не так щоб на один вечір, після довгого розставання. А то – машину купив би, не їздив би тоді маршрутками й трамваями. Віка точно б поважати більше стала. Вірив, що бадун коштує дорого, однак, пересилив бажання збагатитися, дав же собі слово направити силу чудодійного засобу на щось корисне для суспільства.
Пройшов тиждень-другий. У В'ячеслава трохи наладилось із дружиною. Гострих тем більше не піднімали, сильно не сперечалися. Аби мати спільну мову із спільним інтересом, говорили якось про біатлон. Хоч він і закінчився давно, але цікавість до нього не пропала. Віка розповідала про останні зимові старти, про переможців, рейтинги, про останні досягнення та поразки. На жаль, наші знову цьогоріч здобутками похвалитися не могли.
– Стій!.. А як же ота молода дівчинка, яка подавала такі надії, на яку так ставив наш тренерський штаб, обіцяли з неї зірку зробити?.. Шо?.. Нічого не вийшло?.. Одні слова?
– Ти про Настю Степанько?.. Розчарувала!.. Стріляє класно – справжній снайпер, та бігти не може зовсім, відстріляється вдало й плентається позаду всіх. Геть у ногах слабенька – сили немає. Якби бігла нормально – з подіуму не сходила б!.. А так… Жалко дивитися!.. Інтерв'ю дає кореспондентам – плаче, мов школярка: "…у мене на підйомі дух забило, стараюсь-стараюсь, а лижі не біжать, а тут ше й вітер в лице… не виходить, нічого не виходить…". А ці журналісти раді старатися – бачать же, шо дівчина в розпачі, так ні – сунуться, не зважають на сльози, а потім роблять із неї цапа-відбувайла. Бачите, вона тренується не з командою, а індивідуально, з батьком, який у неї за тренера!.. Нібито це шось міняє, нібито інші в команді тільки те й роблять, шо медалі заробляють. Несправедливо, я тобі скажу!
– Ти до цього часу віриш у справедливість в спорті?.. Людино добра!.. Скільки тобі торочити?.. Спорт повністю тримається на допінгу! Хто має кращі препарати, той краще біжить, стрибає, кидає, штовхає!.. Ти подивись, шо відбувається: весь час когось із спортсменів ловлять на застосуванні допінгу, проте, здебільшого представників небагатих країн, які не мають доступу до передової фармацевтики. З багатих країн – значно рідше. Але візьмімо таке: наша біатлоністка, ти знаєш про кого мова, недавно попалася на вживанні стимулюючих засобів. Пам'ятаєш?.. Але чомусь вона не випередила лідерів… Як це?.. З допінгом – і не випередила?.. Значить – це не допінг!.. Або правильніше: хоча й вживала стимулятори, та вони значно гірші ніж у спортсменів-лідерів!.. Ну згодись: ніяк не може біатлоністка без допінгу обігнати ту, шо з допінгом!.. Ніяк!.. Або – це зовсім не допінг!.. Третього бути не може!
– Тебе послухати – то хоч більше телевізор не вмикай!.. Не вірю!.. Не вірю, хоч застрель мене!.. Чого ти вчепився за той свій допінг?
– Не мій він, але може бути мій!
– Несеш, шо попало!.. Не хочу чути!
– Ні, ти послухай!.. Послухай!.. Пам'ятаєш, в минулому сезоні француженка Саймон відстрілялася за сімнадцять секунд – всі були шоковані, ніхто й близько такого результату не показував. Та чогось вона більше повторити такого не може! А норвежець – Юрдаль?.. Менше ніж за тринадцять секунд!.. Це фантастика!.. Як таке відбулося, завдяки чому?.. Не знаєш?.. То я скажу… Вони на сильних стимуляторах ішли, зовсім не задихались від бігу, на стрільбі стояли й лежали – навіть груди не здіймалися!.. А це – головне!.. Якщо прискорене дихання не мішає – кожен з них вдало відстріляється, як не як – снайпери, день і ніч тренуються. От і вся відповідь!
– А я не вірю!.. Сказала: не вірю!.. Можеш хоч сто раз своє нести, все одно не повірю!
– Підожди!.. Може ше й повіриш!.. Невіра – ти моя!
Віка – фанатка біатлону, вона знає про біатлон і біатлоністів геть усе: хто коли яких досягнень добився, хто з ким дружить-товаришує, хто з ким у близьких стосунках, які у них сім'ї, де живуть, що люблять. В соціальних мережах Віка присутня у всіх групах, де тусуються такі ж пристрасні прихильники, як і вона.
В'ячеслав рішив цим скористатися.
– Віка, скажи-но мені: де мешкає Настя Степанько, де її дома, де батьки?
– Ти після села вирішив молодими дівчатами цікавитися?.. Свіже повітря, рідні простори так на користь пішли?
– От, просто відповісти не можеш, треба обов'язково поприколюватися?.. Ніби тобі важко сказати!.. Може я хочу як ти – стати справжнім фаном біатлону, от почну з Насті, буду тепер слідкувати за її успіхами?.. Таке прокотить?
– Шось не дуже віриться… Але, якшо справді, то можеш переглянути у мене на телефоні Настіну сторінку – там такі фотки класні – не відірвешся: і в купальниках, і в вечірніх сукнях, і в шортах та спортивному одязі... Якраз для чоловіків!
– Добре, я це все сам знайду та якось роздивлюся, коли тебе вдома не буде, шоб не мішала, а зараз підкажи її адресу. А раптом вона моя землячка – тоді в мене стимулу додасться, аби за неї вболівати.
Віка з адресою не забарилася. Батьки Насті Степанько мешкали на кордоні Хмельницької й Тернопільської області.
В'ячеслав зібрався в дорогу. Дружині сказав, що поїде у справах ненадовго, може роботу вдасться підшукати. З грошима не заморочувався – мав деякі заощадження, накопичені від раніше отримуваної непоганої зарплати, та ще й баба Сянька підкинула, коли від'їжджав із хутору. Сказала, що давно відкладала, все збиралася внуку в подарунок віддати. Славік пробував відмовлятися, не хтів брати, але баба настояла, заявила, що відмова її образить, що гроші пропадуть, бо вона не знає куди їх дівати, живе скромно – половини пенсії не витрачає на життєві потреби. Прийшлось взяти, подумав: на щось добре спрямує.
Село Криниці розкинулося в живописному місці поблизу річки Збруч. Колись тут проходив кордон між Польщею та СРСР. В радянські часи люди пробували переходити річку, щоб втекти з клятої совдепії, а вишколені радянськими замполітами прикордонники ловили й стріляли цих своїх людей, вважали, що роблять гарне діло, що спасають країну від ворожих елементів.
Тепер тут курорт. Цілюща вода. Санаторії, готелі, бази відпочинку, шикарні котеджі. Кожен стрічний – не місцевий. Немає в кого спитати, де Степаньки живуть. Поки не трапився підтоптаний дядько з кошиком у руках – цей явно мав усе знати. На привітання відповів, але запитань не діждався, випередив В'ячеслава, прийняв, напевно, за відпочивальника, який приїхав воду пити:
– Ви за водичком?.. То тако прямо й прямо, а там побачите, туда багацько людей суне!..
– Дякую вельми!..