Проти переконань

Тільки "черевик", що його мучив без малого два роки, був не на нозі, а на серці. Тому, звільнившись від нього, відразу почав вільніше ди­хати, тому похмурий день перестав видаватися похмурим, тому брудні й засмічені купи снігу виразніше свідчили про весну. Ех, Боже, скрізь і всюди мусить колись скінчитися тиск, а на зміну зимі прийде весна. І тепер Ігор був у тому найглибше переконаний...

За яких два тижні він попросту ожив. Запопадливо читав і вчився, мав прекрасний апетит, ночами спав, як за­битий, а в листі до матері написав, що вже "здоровий" і що приїде на вакації знову таким, як був давніше. Мати не відкладала відповіді й висловила свою глибоку радість, а при тому написала, що нічого дивного в його "хворобі" не бачила, бо ж у молодих людей ніколи не обходиться без душевних драм...

* * *

Було ясне, але холодне пополуднє. По тій стороні ву­лиці, куди впиралося сонце, шуміли потічки й парували хідники; по сторонах тіневих усе було сковане морозом і припорошене інеєм, а серединою гасав їдкий холодний вітер, завзято обороняючи прав обезсиленої зими.

І цього соняшного, але пронизливо-холодного дня Березовський зустрів несподівано Марусю. Йшла в сірому кролячому хутерку, в такій самій шапочці, мружачись від сонця й вітру. Юна й розрум'янена холодом, виглядала так свіжо й привабливо, що він не міг пройти мимо, не зачепивши її.

— О, Марусю, ви виглядаєте, як справжня снігурочка на весні: почорнів ваш кожушок, — пожартував Ігор і зу­пинив дівчину.

Маруся зашарілася ще більше, поспішно висмикнула свою руку, але, хотячи показатися відважною, різко під­кинула голову вгору й так вульгарно розсміялася, що Березовському стало соромно за неї.

— Тато мене називає попросту кріликом, — відпові­ла Маруся, пересміявшись.

— Кріликом?

— Атож, по одежі. Добре, що не міг на каракулі здобу­тись, бо тоді була б я вівцею.

Знову підкинула голову вгору і, свідомо, чи несвідомо наслідуючи Варю, розсміялася тим самим різким, штуч­ним сміхом, від якого у Березовського зашкребло на душі.

— Марусю, — сказав безпардонно, — не закидайте так голови і не регочіть так голосно, бо це вас дуже псує: ста­єте подібні до Варі.

Дівчина відразу урвала сміх і, близька до плачу, роз­гублено видивилася на Ігоря.

— І ніколи не жартуйте так грубо, — продовжував менторським тоном невблаганий Березовський. — Де ж це видано, щоб така гарна дівчина могла сама себе називати вівцею? Соромтеся!

Маруся з рожево-рум'яної стала зовсім фіалковою, прикусила губи і, минаючи Ігоря, зробила крок, щоб ві­дійти. Видно було по всьому, що от-от розплачеться.

Березовському стало її жаль, і він загородив дорогу.

— Чекайте, Марусю, — заговорив примирливо, — не гнівайтесь на мене. За правду і добру пораду ніколи не треба гніватися, навіть коли вони бувають дуже непри­ємними.

— Пустіть! — вистогнала дівчина. — Мені треба йти...

— Так спішитеся? Ну, то я піду з вами, — рішучо сказав Ігор і пішов поруч неї.

Вона не відповіла нічого, тільки приспішила ходу, але Ігор не відставав, дотримуючи їй кроку, і скоса поглядав на її обличчя. Зауважив знову той дивний вираз її очей, який він помітив ще тоді, по виході з цвинтаря: зосереджено-безтямний, ніби сліпий, байдужий до всього до­вколишнього світу. Було навіть страшно, що дівчина мог­ла зачепитися, послизнутися і впасти, бо такими очима не можна було нічого бачити. І цей тупий погляд у поєд­нанні з яскравою і живою красою решти обличчя разив, як щось протиприродне і загадкове.

— Марусю, — по якомусь часі обізвався Ігор, — ви гніваєтеся на мене?

— Н-ні — перемагаючи тремтіння уст, відповіла вона, далі задивлена вперед своїм безтямним, чи тупим поглядом.

— Справді не гніваєтеся?

— Ні, — ще раз відповіла вона, так само дивлячись у ніщо.

— А чому ж ви такі набундючені? — чіплявся Березовський.

— Бо мені соромно! — вибухнула гаряче дівчина, врешті повертаючи до нього обличчя, й очі її стали від­разу живими, видющими і повними жалю. — Я на кожно­му кроці роблю дурниці, — признавалася з розпучливою відвагою, як на сповіді. — Коли тільки поступлю так... ну, проти своїх переконань — виходить щось страшне!.. От і тоді, на цвинтарі, думаєте, я хотіла вас зачіпати? Не хо­тіла, але мене Варя підмовила — і вийшов скандал. Або тепер: думаєте, що мені приємно було головою махати, чи показатися дотепною? Зовсім нічого подібного! І... Ат, не хочу говорити!

Підборіддя її нервово скакало, а очі зайшли сльозами, і голос урвався.

Ігор був і зворушений і спантеличений одночасно та­кою одвертістю.

— То для чого ж ви так робите, коли самі відчуваєте, що воно погано? — спитав тихо.

— Бо я того не знаю. і

— Як-як?! — здивувався Ігор. — Не знаєте?

— Досі не знала, — пояснила вона. — Аж оце, як ви сказали, я й подумала. Перший раз подумала.

— О, бачите! — дружньо усміхнувся Ігор. — Виходить що мої слова, хоч і не дуже тактовні, таки принесли вам ко­ристь.

Та Маруся, здавалося, не чула його слів. Знову тупо задивившись уперед, говорила, ніби сама до себе, з жалем і скаргою в голосі:

— І то завжди так: як тільки піду сама проти себе, то нароблю такого, що потім хоч під землю провалитися. А найгірше, що мене кожен може підмовити. От, Варя: що вона тільки зі мною не робила!.. Підмовить, а я, дур... Ой! — глянула на Березовського й винувато усміхнулася. — Я вже не буду. Справді, то дуже погано так на себе гово­рити. Так, я кажу, от хоч би й через Варю я вже стільки сорому наїлася, що ви не повірите. І не думайте, що вона погана дівчина — вона має дуже добре серце і любить ме­не, як сестру, але тільки така збиточна. Мені тепер краще, що ми майже не бачимося.

— Посварилися?

— Ні, але ми з цього року на різних курсах, — ухильно відповіла вона.

Ігор ішов і думав над тим, що почув.

— Знаєте, Марусю, — сказав перегодя, — все це свід­чить, що ви не маєте своєї волі. Коли не виробите її і не станете панею своїх учинків — будете дуже нещасливі в житті.

— Думаєте, я того не знаю? Знаю дуже добре, але... Як вам сказати?.. Ну, не вмію. Скільки разів собі поста­новляла, що буду впертою — і нічого не виходить.

— Зле! Треба постановити і постанови триматися.

— Вам легко сказати, бо ви не знаєте. Я вам оповім щось, коли ви не будете з мене сміятися. Не будете?

— Ні, не буду, — приобіцяв Ігор. — Кажіть сміливо.

— Ну, от. Як померла моя мама, мені ще не було шість років, і тато взяв до хати свою двоюрідну тітку. Така була баба Текля. Вона мене доглядала і господарила. Була така солодка на перший погляд, така масненька, а злюща, як упириця! Я її так боялася, що у мене й досі мороз поза плечима йде, як згадаю. Ви не повірите, як вона мучила мене, як знущалася наді мною, як вона мене безперервно лякала. І ніколи не кричала, а вже щоб ударити — і мови не було. Але я проміняла б сто разів її облесну любов на найгіршу лайку, чи побої. Все, чого б я не захотіла, баба Текля мені забороняла, а змушувала до того, чого я не лю­била. Казала, що, коли дітям потурати, то з них виросте чортівське насіння. От, було, так ласкаво, так ніжно, пи­тає: "Марусинко, голубочко моя, ти б хотіла сьогодні ки­селику, га?... Любиш киселик, правда? О, я знаю, що ти по кисіль пішла б і пішки за сім миль... Але, перепеличко моя золота, не буде киселику ні сьогодні, ні завтра, ні за тиждень. Будеш ти, дитинко, їсти гарбузову кашу. На­варю великий горщик, щоб на три дні вистачило, — і їсти­меш досхочу..." І це говорить, а сама світить Очима, мов відьма, ще й усміхається. Я ненавиділа гарбуз, мене нуди­ло від самого його запаху, але я мусіла їсти, бо боялася баби Теклі. Ох, як я її боялася! Вона лякала мене мерцями, домовиками, відьмами, чортами й пеклом, і все мені при­гадувала, що я народилася проти п'ятниці, то ж нечистий завжди матиме до мене право. Тому, казала баба Текля, я все мушу робити не так, як мені хочеться, бо кожне моє бажання — це підшепти чорта. Чи вірила вона сама в те, чи ні — я не знаю, але трималася того, що мені радила: коли я хотіла йти на двір — баба Текля замикала мене в хаті, але, коли я хотіла сидіти в хаті — баба Текля вига­няла мене на двір; коли тата не було вдома, вона клала мене спати ще за сонця, але, коли я засиділася допізна і хо­тіла спати — вона зараз же знаходила для мене роботу: дерти пір'я, чи перебирати пшоно до півночі; досить було мені засміятися, чи заспівати — вона так мені допікала і так лякала, що я починала плакати, але, коли мені було сумно — вона примушувала мене співати веселої пісні. А найгірше було — лікування. Баба Текля все знаходила у мене всякі хвороби і бралася їх лікувати: то нагодує мене оселедцями на ніч, ніби проти глистів, і не дасть пити, то знову серед літньої спеки висадить мене на гарячу піч, на­криє перинами і кожухами, напуває липовим цвітом, мали­ною, медом — і так тримає цілий тиждень. А я — здоровісінька! Зате, коли я справді захворіла —баба Текля не дава­ла мені лежати, щоб я "хвороби не залежала" і доводила ме­не до того, що я впала непритомною. Це у мене був кір, і та­то тоді мало не вигнав баби Теклі з хати. Ночами мене переслідували всякі страхіття, я зривалася й кричала, а баба Текля тоді вмивала мене свяченою водою, щось шептала, щось чаклувала і дивилася в темні кутки, де сидів "чор­ний", який ніби тільки й чекав, поки я засну, щоб влізти мені в душу й нашептати наказів на наступний день. І вже ранком, встаючи з ліжка, я тряслася, я боялася кожного свого бажання, кожної думки, а баба Текля тільки посміхалася і на кожному моєму кроці бачила накази нечистого.

Коли б я була розказала все татові, він би напевне від­правив бабу Теклю з дому, але я не казала, бо ж баба Тек­ля мене запевнила, що, як я комусь зраджуся хоч би одним єдиним словом, то "чорний" мене задушить першої ж ночі. І я мовчала...

Вона жила у нас більше п'яти років і жила б ще неві­домо скільки, коли б не її манія — робити мені все напе­рекір...

Якось то моя хресна мати принесла нам грибів. Я дуже любила гриби і вже тішилася, що поласую ними, але баба Текля, звичайно, побачила у моєму бажанні підшепти не­чистого і грибів мені не дала. Насмажила зі сметаною в маленькій риночці і всі з'їла сама. Між ними попалися отруйні, й баба Текля на другий день померла.

Та по її смерті стало ще гірше.