Основні споживачі – колгоспи, радгоспи і кооперативи загрузли в боргах і не мали жодних коштів на закупку нової техніки. Державне замовлення зникло, а утримання соціальної сфери і зайвої чисельності залишилось. Тим часом заводи продовжували працювати, міняючи трактори на сировину і товари народного вжитку. Багато продукції віддавали під обіцянку, а чимало техніки заповнило заводські території і прилеглі до заводу вулиці і площі міст. У 2001 році — виробництво тракторів на ХТЗ впало до двох тисяч тракторів (у тридцять п'ять разів менше досягнутого колись рівня).
Падіння флагмана потягнуло за собою руйнацію заводів – суміжників. Першими зупинилися харківські моторобудівні заводи "Серп і молот" і "Завод тракторних двигунів", від яких не залишилось нічого. За ними криза перекинулась на Дергачівський завод пускових двигунів, Харківський завод "Автрамат" і Конотопський завод "Мотордеталь". Ці підприємства врятувалися за рахунок постачання запасних частин до існуючої в господарствах тракторної і автомобільної техніки, яка затрималась довше.
Руйнація тракторобудівної галузі не була суто українським феноменом. Збанкрутував і був ліквідований колишній первенець радянського тракторобудування Волгоградський (Сталінградський) тракторний завод). У той самий час почалось повільне банкрутство Алтайського тракторного заводу (м. Рубцьовськ, Російська Федерація). Як писала місцева преса, "три года бездействия привели к распродаже имущества и разрушению большей части производственных мощностей. Здания цехов, коммуникации, подъездные пути демонтировали и реализовывали как строительный материал. Инженерные корпуса были разграблены. Историческое здание заводоуправления и пристройка выставочного центра обрушились и представляют собой руины. Большая часть площади бывшего ПО "Алтайский тракторный завод" превращена в разоренный изрытый пустырь. Демонтированы даже плиты заводских дорог".
2 ХАРКІВСЬКИЙ ЗАВОД "АВТРАМАТ". У 1930 році на базі харківських авторемонтних майстерень, розташованих у колишніх приміщеннях козачого полку, рішенням Наркомату місцевої промисловості УРСР був заснований авторемонтний завод "Поршень". За подальші 50 років завод суттєво вдосконалив технологію, багатократно наростив виробничі потужності і вийшов на позицію основного постачальника поршнів і поршневих пальців до тракторних і комбайнових двигунів Радянського Союзу. В Україні завод був зареєстрований як акціонерне товариство "АВТРАМАТ" (абревіатура АВтомобілі, ТРАктори, Матеріали, Технології).
Як свідчив колишній директор заводу Микола Андрійович Куцин, "основні засоби старіли і потребували серйозного оновлення. Власного спеціалізованого обладнання не вистачало, виробничу базу для верстатобудування створити по-справжньому не удавалось: не вистачало площ, фінансування. Поміж тим, ще у восьмій п'ятирічці (1966 – 1970 р.) третина верстатів мали "стаж" 10 – 15 років. З тих пір становище не покращилось.
Гільзо-поршневе виробництво – одне з найскладніших і відповідальних у моторобудуванні – потребує найдосконаліших методів обробки і відповідного технічного рівня виробництва. Але для нової техніки, сучасних технологій в цехах не вистачало місця. На кінець десятої п'ятирічки на верстат приходилось десять квадратних метрів виробничої площі, а оскільки повсякчас потребувало нарощувати випуск продукції , з обладнання витискали усе, що можливо було витиснути і навіть більше. При цьому усі розуміли: так можна вчиняти лише на шкоду якості. Боротися з браком ставало усе складніше і складніше. Якщо у 1979 році втрати від неякісних заготовок склали 600 тисяч рублів, то у 1982 році – мільйон.
Вибіркова модернізація вже проблем не вирішувала, бо й сама перетворилася на проблему. В інструментальному цеху, де виготовлялося оснащення і пристосування, більшість верстатів застаріла, вони не забезпечували точності, не вистачало приладів, здатних "ловити" мікрони. Технічні характеристики обладнання власного виготовлення не відповідали новим вимогам. Підготовче виробництво, призначене підвищення рівня обробки, саме потребувало докорінного переоснащення – воно стало гальмувати роботу основних цехів. Півзаходи не допомагали.
Особливо це відчувалося у 1982 році, коли втретє за п'ятирічку оновилася номенклатура заводських виробів, пов'язана з черговою модифікацією дизелів заводу "Серп і молот".
В подібних випадках особливо нелегко приходиться ливарним і інструментальним цехам – адже зміни починаються саме з них. Тому вони зі своїм завданням не впорались і своєчасно підготувати виробництво не вдалося. Моторобудівники своє замовлення своєчасно не отримали.
Важко відбилося на результатах і те, що люди почали уходити з заводу. У 1981 році, наприклад, звільнилося стільки ж робітників, скільки й поступило. Причини плинності кадрів були типовими для відстаючого підприємства: нема плану – немає прибутку, нема за що будувати житло, немає підстав очікувати квартиру, навіть отримати місце у гуртожитку. Розпрощалися з преміями.
Простої чергувалися з авралами, порушувався життєвий ритм робочих. До цього ж слід додати тисняву у старих цехах, неможливість поліпшити умови праці і побуту робітників. Утримати людину, особливо молоду, в таких умовах непросто, і люди звільнялись, не вспівши оволодіти фахом, засвоїти верстат. Три п'ятих колективу у ті роки складали новачки. На роботу приймали практично кожного, хто стукався в двері. Трудова і технологічна дисципліна при цьому руйнувалася, якість продукції занепадала"[13].
Поршень – одна з найважливіших деталей двигуна внутрішнього згоряння, що здійснює зворотно-поступальний рух у гільзі циліндра і перетворює енергію палива на механічну роботу. Поршень має циліндричну форму з канавками для поршневих кілець. Нижня частина поршня (юбка) має бочкувату і конусну форму, завдяки чому компенсується його температурне розширення від нагрівання і напруги від створення обертального моменту на колінчастому валу двигуна. Зазвичай автомобільні і тракторні поршні виготовляються із спеціальних алюмінієвих сплавів.
Проблеми що виникли на "Поршні" були типовими для більшості підприємств машинобудування і металообробки Радянського Союзу: в народному господарстві почали зростати труднощі, знизилися темпи економічного зростання. Директор Куцин М.А. вважав, що технічний розвиток заводу найбільше гальмує відсутність у підприємства власних коштів. Його обурювало, що план виробництва заводу доводили з постійним зростанням, а фінансування реконструкції та технічного переозброєння, яке мало здійснюватися державою, не надавалося зовсім. Особливо його дратувала відсутність у підприємства права самому встановлювати заробітну плату своїм працівникам. Багато сподівань Микола Андрійович покладав на прийнятий у червні 1987 року Закон "ПРО ДЕРЖАВНЕ ПІДПРИЄМСТВО (ОБ'ЄДНАННЯ)". Отримавши значно ширші господарські повноваження, він впровадив глобальний госпрозрахунок в усіх підрозділах заводу: від виробничих цехів до інженерних відділів, від бригад і дільниць до бухгалтерії. Щомісяця кожному колективу за спеціально створеною методикою нараховувався фонд оплати труда, який розподілявся поміж працівниками помірно "коефіцієнту трудової участі".
Проблему наповнення загально-заводського фонду Куцин намагався вирішувати за рахунок освоєння нової продукції, в першу чергу поршнів до автомобілів ВАЗ, щорічний дефіцит яких у той час сягав п'яти мільйонів штук, і до певного періоду це йому вдавалося. Але не надовго.
3 КОНОТОПСЬКИЙ ЗАВОД "МОТОРДЕТАЛЬ" веде свою історію від 7 жовтня 1943 року, коли за місяць після звільнення міста і району від німецько-фашистських загарбників, Конотопський районний Виконавчий комітет Ради депутатів трудящих започаткував роботу Конотопської міжрайонної майстерні капітального ремонту (скорочено — ММКР). Це сталося на виробничій ділянці машино-тракторної станції, розташованої на околиці міста, ближче до села Вирівка. Загальна площа виробничих приміщень становила 1286 м2; валовий випуск продукції – 760 тисяч карбованців; чисельність працюючих – 45, з них чотири жінки. За перший рік роботи підприємством було відремонтовано 315 двигунів, в тому числі 169 — автомобільних. Найбільше відремонтували двигунів до тракторів ХТЗ, НАТІ, ДТ-54 і автомобілів ГАЗ-ММ, ЗІС-5, ГАЗ-51. На підприємстві нараховувалась 51 одиниця виробничого обладнання.
Гільза циліндра – це змінна частина блоку циліндрів двигуна внутрішнього згоряння у вигляді короткої тонкостінної трубки, яка призначена для збереження коштовного блоку від швидкого зносу. Гільза утворює собою камеру згоряння палива і, одночасно, напрямну поверхню що забезпечує зворотно-поступальний рух поршня. Переймає на себе підвищені термічні, хімічні і механічні навантаження; виготовляється зі зносостійкого чавуну або спеціальної сталі з нанесенням на робочу поверхню особливого рельєфу.
30 грудня 1958 року, згідно Постанови Ради Народного Господарства України № 265 Конотопський ремонтний завод був реорганізований у Завод поршнів, що спеціалізувався на поршнях до тракторів С-80 і вантажівок ЗИЛ-120.
Реконструкція Конотопського Заводу поршнів відбувалася згідно до Постанови Вищої Ради Народного Господарства від 19 жовтня 1964 року №98 "Про створення потужностей по виробництву колісних тракторів Т-125 та дизельних двигунів до них на підприємствах тракторної промисловості УРСР". Завод повинен був забезпечувати своєю продукцією Харківський моторобудівний завод "Серп і Молот", відділення "Сільгосптехніки" та ремонтні майстерні. Передбачався випуск до 3млн. 600 тисяч гільзо-поршневих комплектів на рік. Чисельність працюючих мала зрости до 3,6 тисяч осіб, у порівнянні із звітом за 1964 рік випуск продукції збільшувався у 31,5 рази. За роки десятої п'ятирічки (1975-1980 рр.) випуск товарної продукції на Конотопському заводі Поршнів збільшився утричі.
Таблиця №1
Роки 1975 1976 1977 1978 1979 1980
Валова продукція (%) 100 140, 6 198, 4 230, 5 241, 8 301,1
В результаті наступної реформи управління народним господарством Конотопський завод поршнів був переданий у відання Міністерства тракторного і сільськогосподарського машинобудування СРСР.
Відповідно Постанові ЦК Комуністичної партії України та Ради Міністрів Української РСР від 14 жовтня 1967 року № 77, котра визначила, "що будівництво і реконструкція підприємств тракторної промисловості республіки, передбачених цією постановою, розглядається як виконання найважливіших державних завдань", Сумський обком партії мав двічі на рік – 15 січня і 15 липня – доповідати Центральному Комітету КП України та Раді Міністрів УРСР стосовно ходу будівництва конотопського заводу, до якого залучили військову частину і спеціальну комендатуру МВС.