Проти переконань

Ми сьогодні зробили перегляд вашого наплічника...

Ігор вмить уявив собі, як поміж тими ганчірками, че­репками й іншими дріб'язками, що їх так дбайливо і любовно, мов реліквії, збирав на румовищі, риються недба­ло чужі руки, й обличчя його почало деревіти від сорому та образи. Але не протестував. Він і так би не протесту­вав проти відрядження на фронт, коли б не зустріч з Пе­черицею. Тепер же йому не хотілося їхати саме тому, що з дідом можна було говорити про Марусю, про Танічку й плекати надію, що вони можуть ще жити.

А лікар тим часом говорив:

— Бачите, в медицині часто стосується засада виби­вання клина клином, і на цей раз в ній ваш рятунок. На фронті не будете думати про те, що вам тепер отруює життя. Ручу вам, що скоріше одужаєте на фронті, ніж тут, в запіллі.

Березовський віддав честь і вийшов.

Перед від'їздом побіг попрощатися до діда Печериці — до тієї одинокої людини, яка заступала йому тепер і друзів і родину.

Старий зустрів його дуже тепло, частував на прощан­ня, чим лиш мав, і все приговорював:

— Смерть, як схоче, то й на печі знайде. Але ти їй, анахтемній, в зуби не дивись. І не вір нікому, навіть самій смерті. Бо тепер і смерть бреше. Он же написали твоїй жінці, що тебе забито, а ти живеш.

— І Маруся повірила?

— Та вже ж що вірила. Як же було не вірити, коли стояло чорне на білому, ще й з печатями...

* * *

Розпрощавшись із дідом, Ігор одночасно розпрощав­ся і з надією на зустріч з родиною. Був переконаний, що і Маруся і Танічка таки загинули в ґестапо, або десь по дорозі підчас утечі. Догадувався також, що таємничий "Федоренко" був одним із синів Сірків, чи хтось із колиш­ніх товаришів по інституті. Може навіть і Василь. Зреш­тою, це вже не мало значення. Головне було, що Марусі і Танічки більше нема. Нема!..

Розпач штовхала його на божевільні поступки і ней­мовірні подвиги. Він добровільно виривався на найбільше ризиковані операції й доказував чудес. Здобував собі одно­стайні подиви і славу героя. Але самому йому, як життя, так смерть, були однаково байдужими.

І смерть, видно, респектувала його, бо ні одна воро­жа куля не зробила йому найменшої шкоди, хоч довкола все-все кітлувало й валилося у вогні й гуркоті розривів. Лишень скінчилося тим, що його кількакратно відзначувано за хоробрість, а вкінці піднесено до чину майора.

І, поки ревіли гармати, поки свистіли смертоносні бом­би, поки кожен день і кожна година мали своє призначен­ня, поки був рух уперед, Ігореві скоро збігав час, а саме життя не лишало місця на думання. Але ось скінчилася війна, і він раптом відчув, що опинився серед страшної пустелі.

В перший день ходив, мов п'яний, приголомшений не­звичною тишею, і не знав, куди подітися. Ще напередодні мав ніби якусь мету, але тепер не мав нічого. Вояцтво і ко­мандний склад пили, дуріли з радости, співали, танцювали, грабували й ґвалтували, а він, чужий серед цієї дикої орди, тинявся без цілі то туди, то сюди, і з жахом питав себе: "А що тепер?.."

На другий день перемир'я, блукаючи під дощем вули­цями зруйнованого міста, вийшов аж на околицю, де серед гарно упорядкованих городчиків і садків стояли чепур­ненькі поверхові дімки.

"От, — з гіркотою думав Ігор, — вам і війна не при­несла такої руїни, як нам "мирні часи". Вас нищив вогонь і гранати, а нас — гнилизна. Гнилизна страшніша"...

Пригадував собі міста позначені печаттю нужди, роз­чавлені колективізацією села, порівнював це все до руїни, принесеної війною, і ще раз стверджував: "Гнилизна страш­ніша".

І нараз звідкись вискочила перед ним перелякана насмерть німкиня, присадкувата і огрядна, з блідим, як скиба сала, обличчям.

— Офісір, офісір!.. — заломила в благанні руки. — Русскі зольдат бум-бум!.. Доктор убівайт!..

Кричала далі щось по-німецькому і показувала позад себе на величенький дімок, що стояв у глибині саду.

— Бітте, бітте!.. — просила, благала і шарпала ску­довчене волосся.

Звичайна картина, яка не потребувала ніяких додаткових пояснень і свідком яких Березовський був уже сотні разів. Та сьогодні він, навіть не здаючи собі відчиту поспі­шив до вказаного жінкою дімка. Біля виломаних дверей ми— моходом відчитав на масивній таблиці: "Доктор"... — і далі якесь прізвище.

Ігор вскочив у коридорчик, вистелений грубою доріж­кою, перебіг чистеньку кімнатку з акуратно розставлени­ми попід стінами стільцями, — почекальня! — і опинився в лікарському кабінеті. Тут на підлозі у білому халаті ле­жав, припавши до лінолеумової підстилки скривавленою білою від сивини головою, зовсім старенький дідок. Кров була й на халаті, кров стояла під ним калюжею.

На хвилинку дідок опритомнів, важко звівся на руки і глянув довкола каламутними очима.

— Ох, Ґотт!.. — жалісно, чисто по-дитячому простог­нав він і так само по дитячому обережно поклав голову на лінолеумову підстилку — мов би на подушку.

В Березовського здригнулося серце і від жалю до ньо­го і від шалу злости. Обминув умираючого і, відбезпечуючи на ходу пістоля, він скочив далі в глибину мешкання. Прислухався: десь із поверху доходили нервові й поспіш­ні чоловічі голоси. Він птахом злетів по сходах і застав двох грабіжників серед купи виверненої з шафи одежі. Вони нервово перебирали речі, відкладаючи кращі набік. Були так зайняті своєю роботою, що не помітили свідка.

Не надумуючись довго, Березовський націлився на одного й вистрілив. Той на секунду завмер, немов би з не­сподіванки, а потім захитався і рунув на купу одежі. Дру­гий, отямившись, скочив убік і заховався за великим фо­телем.

Але тепер уже і Березовський отямився.

— Це що, мародерство?! — гримнув оскаженілим від люті голосом, ловлячи на мушку пістоля голову в "будьонівці", яка то визирала, то ховалася з-за високої спинки. — Ось я вам, сволочам, зараз дам мародерство!.. Ану ви­лазь!..

— Таваріщ... Таваріщ... Таваріщ... — переляканий грабіжник, видимо, не міг розібратися в чині начальства... — Єта што ж такоє?.. Єта, как жє можна?..

— Вилазь! — ще раз крикнув Ігор.

Але грабіжник не був дурний вилазити. Присівши за фотелем, він звідти почав умовляти грізного начальника:

— Єта не гадіцца, таваріщ камандір!.. Ми крофь сваю пралівалі, а тєпєрь нашему брату і пабалавацца ніззя?.. За нємца-гада ти сваєво брата стрєляєшь, а?... — в голосі схованого, крім прохання й страху, вже була погроза.

Березовський спочатку не мав наміру вбивати і цього другого, але оце "сваєво брата" і погроза перерішили йо­го настанову. Він рванувся за крісло і дав другий стріл. Потім, не оглядаючись, вискочив з кімнати. Збіг у низ, хвилинку затримався над зігнутою постаттю в поплямленому білому халаті, яка почала вже холодіти, і вирвався на вулицю.

Здається, що всі потрясіння, яких повинен був би за­знати Березовський протягом останнього місяця, але яких він зовсім не відчував, десь копичилися в нього і оце разом вийшли на поверхню. Руки у нього танцювали, ноги під­гиналися, зуби дзвеніли, а у вухах все ще звучали напере­міну то жалісне "ох, Ґоот!", то "сваєво брата", і перед очи­ма виринала скорчена білоголова постать у поплямленому кров'ю халаті.

Ледве знайшов свою кватиру, а в ній співмешканця — полковника Рибака. Березовський дражнив його "суціль­ним непорозумінням", але Рибак з невияснених причин уважав Березовського своїм великим другом, очевидно са­ме тому, що й справді був "непорозумінням". Як зовнішньо, так і внутрішньо, Рибак дійсно складався з недоречностей і невідповідальностей. Його сухорляве, продовгасте облич­чя зовсім не відповідало ніжній рожевій лисині, порослій ріденьким золотистим пушком; ще менше до лисини пасу­вав рот, повний білих металевих зубів; за меланхолійно-лагідним виразом його блакитних очей скривалася бру­тальність і цинізм, а ніжна й глибока приязнь до покину­тої родини йшла таки зовсім урозтіч з бурхливими любовними пригодами, що їх Рибак умів знаходити при найбільш невідповідних обставинах.

Коли Березовський зайшов у кімнату, Рибак лежав на ліжку, тримав у лівій руці алюмінієву їдунку[71], а вказів­ним пальцем правої виписував у повітрі якісь знаки і щось мугикав.

— "Де-е, ти бро-о-одиш, моя до-о-ле?.." — затягнув він на повний голос, побачивши Березовського, і, не під­водячись, простягнув йому їдунку: — Пий, майоре, бо мені самому скучно! Чекаю тебе, чекаю... Пий!..

Березовський забрав у нього посудину і поставив на столі.

— Слухай, Рибак, — сказав нервово, сідаючи на сті­лець, — так далі не можна! Треба щось робити.

Рибак глянув на нього здивовано і враз зареготав з глибини черева: .

— Хо!.. О-хо-хо!.. Йому ще мало!.. З мене вже досить роботи! Тепер нічорта не роблю — баста! Тепер я п'ю. І ти пий!

Березовського справді потягнуло до горілки. Він сьорб­нув з їдунки, стрясся, крекнув і, ще більше збуджений алкоголем, почав оповідати про випадок:

— Бандитизм! Командування злочинно прикриває очі і вдає, що нічого не помічає. А мене вже нудить від проли­тої крови!.. Ну, хай була війна — так. Але тепер це ж криміналізм!.. Такого старого чоловіка, лікаря... Як можна?!

— Хо!.. О-хо-хо!.. — вдруге виригнув з глибини черева Рибак. — От найшов, чим голову морочити! І що тобі до того? Одним німаком більше, одним менше — яка різниця? Ти ліпше пий!

Рибак мав ще одну цікаву особливість, що з першого погляду ніколи не можна було пізнати, коли він п'яний. А зараз він був п'яний, як темна ніч, і, хоч відповідав ніби розумно, можна було голову дати, що не розуміє нічого.

Ігор втратив охоту говорити далі й сидів мовчки, нер­вово луплячи кулаком по власному коліні.

Рибак насторожено затих, а потім, ледве підвівши отя­жілу голову, вирячився на Ігоря осовілими очима.

— Та ти, майоре, що, га? — спитав здивовано. — Фі­лософія? Злочин? А що таке злочин, я тебе питаю? Злочин — це коли мене вбивають. Коли я вбиваю — це добродій­ство. Плюнь, майоре, і пий! "Ін віно верітас", — сказав Блок[72]. "Бии-истри, как во-о-олни, дні нашєй жізні-і!.." — затягнув приємним баском і поліз до Ігоря цілуватися.

— Майор... Друг Ігор... Ігорюшка, — лепетав. — Плюнь! Я тебе прошу, плюнь! Ну, плюнь же, будь мені другом!.. Я за тебе — от! — груди проти гармати на­ставлю, коли хочеш, — тільки плюнь! І на німців плюнь, й на французів плюнь, і на американців плюнь, і на свого "ваньку" плюнь! Отак — тьфу! — і він плюнув на власне підборіддя.