Проти переконань

Сидів нерухомо, забившись якнайглибше у фотель, заплющив очі й ледве переводив віддих.

— Пийте! — подав склянку начальник.

Механічно взяв і випив щось міцне, що відразу запекло в шлунку, і відкинув склянку просто на підлогу. Сидів далі і прислухався, але не до начальникового голосу, а до діяння напою.

— ... Найкраще візьміть оце і прочитайте — опритомнив його начальник, подаючи йому в руки місцеву газету, обведену в одному місці червоним олівцем.

Ігор довго націлявся, але врешті скупчив увагу, піймав сенс статті і почав читати.

По трафаретному і довгому вступі стаття повідомляла про те, як населення міста, охоплене "священною ненавис­тю", боролося проти фашистського загарбника. Перелічу­валися випадки спротиву, саботажів, убивств, а між ними згадувалося таке:

"Молода ще вчителька Марія Григорівна Кобзаренко, чоловік якої поляг смертю героїв у боротьбі з біло-фінами, активно включилася в боротьбу нашої партизанки. Тов. Кобзаренко переховувала у своїй хаті Федоренка, що був скинутий нашим командуванням в парашутом для налад­наний підпільної роботи. Ночами в хаті вчительки-патріотки сходилися віддані сини й доньки великого радянсько­го народу, нараджувалися і одержували накази від полков­ника Федоренка. Але, на жаль, фашисти винюхали небез­печне для них гніздо, і вночі з 31-го грудня на 1-ше січня 1943-го року вчинили облаву. Облава не повелася, бо пар­тизани зуміли поставити збройний опір і відбилися. Але вже другої ночі ґестапо напало великими силами, окружило хату і арештувало Марію Григорівну Кобзаренко, полковника Федоренка та інших. При тому німецькі звірі не пожалували й чотирьохрічної дочки Кобзаренко, за­бравши її з собою. Врятувалась лише одинока тітка т. Коб­заренко Уляна Копець".

Далі автор статті з пристрастю, в якій недвозначно пробивався садизм, дуже докладно переповідав усі види тортур, що їх застосовували супроти заарештованих, нама­гаючись видобути від них відомості про організацію: як ламали ребра, припікали вогнем, ґвалтували Марусю, роз­пинали на її очах Танічку...

Є слова "біль", "страх", "жах", "святотатство", "під­лість", "звиродніння", "брехня" і багато інших, з комбіна­цій яких можна укладати різні потрясаючі поняття про душевний стан людини. Але знову те, що відчував Ігор, не можна було висловити ніякими словами і ніякими комбі­націями. Він знав непомильно, що автор брехав. Але до якої ж міри повинна бути визута ця потвора з усього люд­ського, навіть звірського, коли могла так фантазувати, знущаючись над пам'яттю померлих, роздягнувши їх донага і виставляючи на розгляд цілого світу!.. В яку пекельну прірву треба впасти морально, щоб могти злучити звирод­ніння, підлість, святотатство, брехню і жах водне, довівши їх до найвищого щита!..

Не дочитавши, Ігор випустив з рук часопис, але не зареаґував ніяк. Всяка реакція видавалася йому ж такою мізерною й жалюгідною, як і слова, що силувались би від­творити його почування. Подумав лишень, що все пере­жите досі, включно з вісткою про загибель Марусі й Танічки, не було таким страшним, як оця підхлібна і хвалебна стаття.

Коли вже опинився далеко поза межами НКВД, дій­шли до його свідомості слова начальника на прощання:

— Ви, товаришу лейтенант, повинні гордитися вашою дружиною. Вона принесла найбільшу жертву батьківщині. І власне, завдяки геройству й поголовній жертвенності й від­даності нашого народу, ми, як бачите, перемагаємо...

Вчив його, як школяра! "Поголовна жертвенність і від­даність", а хвилину перед тим: "Бандити, сволочі, зрадни­ки, мазепинці!.."

Шкутильгав, шкутильгав, аж поки не дошкутильгав "додому" — на пустир, чи, скоріше, смітник, де колись стояла стара міщанська хата, що мружилася з-за двох кре­мезних груш своїми невеличкими віконцями на вулицю. Груш уже не було, не було й сліду по садку, — сама тільки купа глини, поросла посохлим уже наполовину бур'яном. Він вліз поміж той бур'ян, ліг обличчям до землі й так про­лежав решту дня, вечір, ніч аж до самого ранку. А ранком його підняли й знову відвезли до лікарні.

Він не мав куди прихилитися, тож пробув у лікарні ще кілька тижнів. Але щодня виходив і йшов на пустир. Бачив, як жовкли і вмирали стебла бур'янів і йому було з тим легше. Спочатку шпортався в землі, шукаючи чогось, і коли знаходив черепок зі знайомої посудини, чи ганчірку з якоїсь пам'ятної Марусиної сукні — ховав у кишеню, а потім складав це все до наплічника. Чи був сповна розуму? Напевне ні, бо не відчував при тому нічого.

Аж колись, зовсім уже пізньої осени по зливному дощі, викопирсав з землі малесенького черевичка. Безтямно взяв його до рук, підніс ближче до очей — і тоді гострий, пеку­чий біль, мов лезо меча, прорізав його від тім'я до п'ят. Він ожив від цього болю, отрясся з омертвіння й заридав.

Світило пізнє, скупе сонце, марно намагаючись пробу­дити до життя почорнілу зелень, ліниво пробігав холодний вітер, безсилий висушити відвогчілу землю, і розлога пуст­ка німо дивилася в небо мертвими очима...

Ігор вперше пригадав собі родину, де його повідомили про Марусю, і, заспокоївшись трохи, пішов туди з наміром довідатися щось більше. Але його зустріли дуже неохочо й неприязно, а господар виразно давав до зрозуміння, що не хоче ні про що говорити. Боявся, видно, і щось там дуже вдавав радого перемогами червоної армії.

— Вони думали (це про німців), що нас так голими руками возьмуть. Але наш руский солдат проворний — грудьми бере! Німак поки рано встане, поки кофію вип'є, поки морду виголить, — раніше воювати не почне. А наш руский — тільки очі продер — вже й на місці. Є кусок хліба — з кулака з'їсть, а нема — тугіше пояса стягне — і так добре. Коли б оце зради не було, то вже давно б "Ганса" у запічок загнали. А то все зрада. Правда ж, товариш лейтенант?

Ігор мовчав.

— А то знову, — тягнув далі господар, — баби їх губ­лять. Німак не думає про війну, тільки про "шнапс" і бабу. Ганяли за кожною запаскою, як гицлі. Я, он, свою невістку до себе забрав. Кажу: "Чоловік на фронті кров свою проли­ває, а ти ще схочеш, чого доброго, хвостом крутити. Гля­ди мені!.."

Ігореві стало млосно. Підвівся, мляво попрощався і пішов геть.

Рани його майже загоїлись, і він з дня-на-день очікував відрядження на фронт, а тим часом усе ходив на попелище.

І так його одного разу застав якийсь дідок. Стояв дов­генько на стежці, де колись була вулиця й дивився мовчки на Ігоря, а потім гукнув:

— Ей, небоже, не шукай тут, бо нічого вже не знай­деш!..

— А вам до того діло? — неприязно буркнув у від­повідь Ігор.

Дідок, зовсім не вразившись, помалу підходив до Березовського, спираючись на ціпок. Став ближче і знову дивився співчутливо, похитуючи головою.

— Чого вам треба? — вже зовсім роздратовано спи­тав Ігор, невдоволений присутністю небажаного свідка.

— А ти не сердься, — м'яко відповів дідок. — Я до те­бе з добрим серцем прийшов. Здоров'я як? Краще вже? — і подав руку.

— Дякую, — зм'якнув і собі Березовський. — А ви ж хто будете?

— Я, сину, прозиваюся Семеном Печерицею. А хто я — сам не знаю тепер. Раніше ковалював, мав жінку й дітей четверо, та ще хатину. А сьогодні не маю нікого і нічого, як оце й ти... Може підемо до мене, га?..

— Де ж ви живете?

— А он, — вказав дід ціпком углиб пустиря. — Зем­лянку викопав — і живу. Ходім!

Спираючись однією рукою на ціпок, а другою підтри­муючи Ігоря під лікоть, старий Печериця повів його на­впростець до своєї землянки. Ішов і що-кілька кроків зу­пинявся показуючи на всі боки:

— Отут була хата Іваненків, а там — Іващуків; а он там — Півнів... Ех, Господи, як то все змінилося!..

— А де ж люди з цих хат?

— Розсипалися, сину, хто куди: одних побито, другі знову інші кутки в місті познаходили, чи до родин у села повтікали, а багато таких, що вимандрували у світ-за очі.

— А ваша родина?

— Жінка від тифу померла оце два місяці тому, а діти вже не були при мені, то й не знаю.

— То ви самі?

— Та сам, сину, сам. Мені ще батько покійний усе ка­зали: "Тримайся, Семене, землі, то не пропадеш. В землі — сила". От і тримаються. Мене зверху здмухнуло, так я — успід, під землю, — дід сумно усміхнувся і додав з легким сарказмом у голосі: — Хоч, чи буде стара печериця в зем­лі, чи над землею, чи де там уже — користи мало...

Землянка була дбайливо й по-господарськи обладна­на: була в ній кабичка, столик, лавка, подоба ліжка з по­душками і навіть малесеньке віконечко високо під накрит­тям. Долівка втоптана і рівно вистругана, а стіни обмаза­ні глиною і побілені.

Старий Печериця заходився частувати гостя печеним гарбузом, картоплею в мундурах і чаєм, звареним з вишневого та порічкового листя, а до чаю, замість солодкого, подав печеного цукрового буряка.

— Ви, діду, — вагаючись спитав Ігор, — і Кобзаренків знали?

Печериця зморщив уста й по надумі відповів:

— Як не знав? Знав. І старих знав, і Марусю, і тебе, а Уляна-небіжка у моїй хаті щось з три місяці ховалася після того, як ото Маруся з дитиною пропали...

Слова діда Печериці мов би відірвали прикипілий бан­даж з присохлої рани, і вона відразу рванула болем і ви­бухнула кров'ю.

— Тітка Уляна ховалася у вас?! — підірвався з місця Ігор. — І що вона казала? Що там сталося? Оповідайте!..

Старий знову зморщив посохлі уста:

— Е, синку, з того, що вона казала, мудрим не був би ніхто. Брехати покійниця не вміла, а правду казати боя­лася, і таке плела, що й купи не трималося.

— Але все ж таки?!

Печериця довго й допитливо дивився на гостя, а потім почав:

— Я тобі, голубе, розкажу по-своєму... Бо, бач, тітка Уляна в одне повторяла, що прийшли німці й забрали Ма­русю, дитину та ще двох чоловіків з їхньої хати, акурат під Новий Рік. І вже, як німці тікали, то Уляна вибралася назад до своєї хати, а на прощання сказала нам зі старою, що оповість усе по-правді пізніше. А я її, поки німці були, сам з хати не пускав. Боявся, що баба здуру почне чужим людям верзти кат-батька зна що і біди наробить...

— А було так: вертаюся ото я під Новий Рік вночі з дошками, що то їх у колишніх військових конюшнях крав на паливо, аж гульк — скрадається якась жінка попід пар­кани і плаче, плаче, аж до землі припадає. Я покинув в'я­занку — і до неї, а то Уляна. Злякалася мене так, що мало не вмерла зі страху, а тоді, вже як пізнала, якось дивно, немов би з книжки читала, чи "Отче Наш", говорила, виси­пала: "Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене — ні.