Проти переконань

Обвинувачення росло і розпухало, а поруч з тим пухли його ноги і вся нижня поло­вина тіла через хворобу нирок і серця, ропіли[65] рани відмо­роження, мучили жахливі болі в костях. Всі місця, куди його возили, називалися лазаретами, але по суті це були табори з суворим режимом. Їхніх обивателів, правда, до роботи не примушували, оскільки вони всі були важко хво­рі, але й не лікували, і люди гинули тисячами.

Одинокий лист, що його одержав Ігор від Марусі, прий­шов з великим запізненням, саме напередодні пам'ятної розвідки, а по тому взагалі всякі зв'язки увірвалися, і, оскільки Ігоря тримали в ізоляції, шкода було думати про їхнє наладнання. Сліпа і непереможна сила, що встряла по­між ними, розсувала все далі боки свого клину, з кожним днем поглиблюючи прірву розлуки.

Згодом Ігор взагалі утратив віру в те, що десь може існувати Маруся, Танічка, тітка Уляна, стара хата на пе­редмісті — взагалі щось інше від твердих прич[66], бруду, во­шей, голоду, допитів і страшних болів, що розсаджували кости. Він стратив рахубу[67] дням, тижням і місяцям, не ці­кавився місцями свого перебування і вже навіть морально не страждав — лежав колодою і догоряв.

Аж раптом з невияснених причин життя змінилося. Його перевезли під Москву, примістили у взірцевій лікар­ні й заходилися рятувати з сотнями таких же, як він.

По кількох тижнях почали йому вертатися сили, а ра­зом з ними зросло бажання боротися за своє життя. Він став писати скарги, домагаючись перегляду справи, і не пропускав ніякої нагоди повторювати їх усно перед вся­ким начальством, яке лишень з'являлося в лікарні.

Однак, усі його заходи були безуспішні. На письмові скарги йому взагалі не відповідали, а усні збували нічим: то обіцяли "при нагоді" розглянути, то радили написати туди, або сюди, то боронилися некомпетенцією, то врешті запевняли, що він "ламається у відкриті двері", і що його ніхто ні в чому не обвинувачує, і що він, скінчивши лікуван­ня, поїде собі додому. В це останнє він вірив найменше, бо ж йому й далі не дозволяли листуватись, а лікування задавлених і занедбаних недуг ішло так поволі, що йому й кінця не було видно.

Аж якось раз по справжньому скандалові, що його вчинив Ігор перед якоюсь особливо великою шишкою, якийсь такий самий нещасливець, як і він, шепнув йому:

— Чудак ти, братіку, зі своїми скаргами! Ти ж, хіба, не знаєш, що ми — живі мерці? Ось підлікують нас і заса­дять за секретну роботу в такому ізоляторі, куди й птиця не долетить. А потім, як своє зробимо, — видушать нас потихеньку і землю над нами втопчуть. Раз в підозріння попав — пропав. Але перед смертю з тебе ще всі соки ви­душать і всі жили на роботу витягнуть. Використають на всі сто процентів! Плюнь на свої скарги і ногою розітри. Пропало. Нашим родинам уже понаписували, що ми або "пропали без вістки", або "полягли смертю героїв"...

Скидалося на те, що чолов'яга говорив правду, бо всі хворі, які тут лікувалися, були з "запідозрених" по фін­ляндській війні й всі такі, що їхній фах можна було вико­ристати при секретних роботах: топографи, геодезисти, інженери, креслярі вищої кваліфікації, фізики, хіміки й математики. Ніхто з них не знав нічого про свою майбут­ню долю, ніхто не мав зв'язків з позатаборовим світом.

Всі жили в непевності й очікуванні. Час-до-часу, правда, виходив хтось, але по ньому пропадала й згадка. Це було дуже характерно і... дуже сумно...

Поволі Ігор знову почав тупіти й байдужіти до всього, а врешті дійшов до того, що його життєвий тонус не мав куди вже падати. Лікарня порожніла, люди виходили, а він все лишався, як один з тих, чия недуга була особливо впер­тою. Так таки й невилікуваного до кінця, його одного дня разом з рештою кількох десятків інших хворих посадили в поїзд і повезли. Ігор був переконаний, що саме в той ізолятор "куди й птиця не долетить". Але помилився.

Безглузда централізаційна система "єдиноначалія" по суті була нічим іншим, як безначалієм і безголов'ям. Цен­тральна влада вгорі була неспроможною охопити всіх ді­лянок життя, а "низи" без неї не могли дати собі ради, че­каючи на кожному кроці наказу. Проволоки й черги стали законом життя, і на накази треба було також чекати в чер­зі. А що верхівка мусіла денно видавати тисячі наказів — нормальна була їхня плутанина і протиріччя. Видно, що й рештки хворих з розформованої лікарні улягали цим за­конам, бо їх возили з одного табору до другого, тримали по кілька місяців, долучали до інших, вимішували, розді­ляли і знову возили.

Ігореві почало видаватися, що його життя — це дов­га фільмова стрічка, на якій, поки герой зробить один рух, мусить збігти багато кадрів. Цими кадрами були дні, а ге­роєм — сам Ігор. Одноманітність, складена зі щоденних драм, доводила до одеревіння, до омертвіння, до невраз­ливосте на все.

І аж ось знову переміна, та ще й яка! Війна з Німеччиною!

В таборі враз усе заметушилося, закипіло, заклекоті­ло. Звідкись появилися десятки щоденних агітаторів і спе­ців від патріотизму. Вони палали, вони обурювалися, вони захлиналися, намагаючись вщепити тисячам півживих та­борян жадобу до війни і розплати з ворогом, що так не­сподівано напав на їхню "дорогу, священну батьківщину"...

Почався гарячковий перегляд справ і масові реабілі­тації, але з умовою, з погрозами і з напоминаннями, що "вину дарують" тільки для того, щоб дати можливість зги­нути у боротьбі з фашистами.

Так попав на фронт і Березовський, але не як старший лейтенант, а як звичайний рядовик, та ще й у карний від­діл, де були найбільші можливості "своєю кров'ю змити попередні провини"...

Першою і невідкличною його метою була дезерція[68]. Але воювати доводилось на московській землі, де населен­ня майже поголовно стояло за комунізм, або за неподіль­ну "Росію", то ж підтримки серед нього годі було чекати, а здаватися в полон німцям Ігор також не хотів. За час вій­ни він здобув кілька відзнак і знову посунувся по ранговій драбині до свого попереднього звання лейтенанта. Однак, думка про втечу й далі не покидала його. Бої йшли вже на рідних теренах, і від населення відомо було, що люди ма­сово покидають Батьківщину, тікаючи перед фронтом на захід. Розгромлені міста й знищені села не раз стояли пуст­кою, мов по чумній епідемії, й наганяли тоскний жах.

А Ігор неустанно думав про втечу. Було в нього кілька визрілих планів, які в основному зводились до одного: пробитися крізь фронт, дістатися додому, захопити Мару­сю й Танічку, а тоді разом тікати далі. Але без них втеча не мала сенсу, а обставини складалися так. що дорога до­дому була далека і загрожена. Лізти насліпо не хотілося, бо ж тепер, коли мета ставала близькою, смерть була ду­же небажаною. І Березовський вичікував слушного момен­ту. Так мало треба було для здійснення його планів: щоб лишень фортуна на хвильку обернулася спиною на схід!..

І так таки одного дня сталося: якась німецька частина, скріплена танковими з'єднаннями, повела контратаку, відкидаючи большевицькі сили назад. У невеличкому містеч­ку йшов запеклий бій, але по всьому видно було, що німці переможуть. Ігорева голова працювала з шаленою напру­гою: не відступити, сховатися в якійсь дірі, дістати цивіль­ний одяг і проскочити всього-навсього пару кілометрів на захід від бойової лінії. Там уже можна буде дати собі раду. Він уже навіть заскочив у якусь хату, де серед попереки­даних і порозтрушуваних у паніці речей, знайшов менше-більше придатні лахи, а в сінях — вихід до пивниці. Отже...

Але власне в цьому останньому моменті пекельна сила вогню й гуркоту, що увірвався десь із боку, вдарила на нього, вирвавши йому з-під ніг землю...

З важким пораненням грудей і бедра він пролежав у кутку сіней півдня і цілу ніч (Боже, як далеко можна було за той час забігти!), а на другий день ранком, вибивши ворога назад, його підібрали свої. Це було в травні 1943-го року...

Поки він зализував рани, валяючись по лазаретах, міс­то, куди тягнулися його думки, вже було в руках большевиків. Втеча стала справою неактуальною, й Березовський думав з жахом про те, що знову доведеться животіти під владою кривавої емблеми кремлівської зірки.

Але, як лишень прийшов до пам'яти, відразу попросив у командування розшукати Марусю, як рівно ж повідоми­ти її про себе. Та збігали тижні й місяці, а відповіді не бу­ло ніякої.

Вже на початку осени він виписався з лазарету, однак, признаний за станом здоров'я непридатним до військової служби, дістав довготермінову відпустку разом з дозво­лом виїхати на поправку до родини.

З папірцем у кишені і милицями попід пахами, ви­снажений і хворий, почав пробиватися додому. Серед за­гальної руїни і браку нормальної комунікації досягнув своєї мети лишень по вісьмох днях, підчас яких не раз доводи­лося "воювати" милицями, а ще більше — язиком. Та, на­решті, таки добився.

Боже, як сумно привітав його знайомий двірець! За­мість станційного будинку лишилася купа руїн, замість старих крислатих кленів і струнких тополь, які росли по другий бік станції, — сама покопирсана ямами пустеля, замість звичного людського гамору — понура тиша і за­пустіння. Не було вже й крикливих візників з допотопними худющими шкапами і обшморганими фіякрами — не було нічого.

Сумно, сумно, сумно!..

Підпираючись милицями, ледве волочачи за собою не­загоєну ще в бедрі ногу, пошкутильгав пішки, з трудом поборюючи ями, позаливані вщерть недавнім дощем. Шкутильгав, а непрохані сльози тиснулися на очі, і серце рвалося наперед до старої міщанської хати на передмісті, де чекали його дружина і дитина. Це ж добігає четвертий рік, відколи бачив їх востаннє, а з туги й думок, що присвятив їм за час розлуки, можна було збудувати міст аж на другий кінець світа...

Маруся, Танічка!.. Тепер усе піде по-новому!.. О, тепер він, хоч і кволий тілом, але морально почуває в собі стіль­ки сили, що зуміє життя схопити за роги і обернути так, як буде треба! Війна ще тягнеться. Ще невідомо, як воно все скінчиться. Але одне є певне: під родину він зуміє по­класти міцні підвалини!

Маруся!.. О, вона напевне вже забула все гірке, що ста­лося між ними, і простила йому.