— І це надихає нас, іллірійців, на повстання. Якщо є змога допомогти італійцям знищувати венеціанців, а венеціанцям — італійців, то чому б не скористатися з цього? З цього просто гріх не скористатися, — ось що я скажу тобі, скіфе!
— Досі я живився тільки однією думкою: як повернутися в Україну і підняти українське козацтво супроти польської шляхти і яничарів. Мені здавалося, що з усіх народів найзнедоленішим був і залишається мій, український. Аж тут виявляється, що таких народів чимало, їх можна віднайти в будь-якому закутні світу.
— Іллірія — це не "закутень" світу, — шляхетно образився Ардалл. — А щодо італійців з венеціанцями, то дійшло до того, що 1608 року, з волі папи Павла V, уродженого Боргезе, Рим виставив проти Венеції військо, на чолі якого поставлений був рідний брат папи князь Франческо Боргезе.
— Аж так?! То виходить, що війну справді спровокував папа римський?
— Князь Камілло Боргезе часом забуває, що він папа римський, а не військовий авантюрист із войовничої династії Боргезе. Здолати венеціанців римлянам так і не вдалося, ті й досі володіють величезними територіями, що вбирають у себе Істрію і Далмацію. Море Адріатичне теж перебуває під контролем венеціанського флоту, сутичку з двома кораблями якого ми оце нещодавно мали. Тож, аби помститися Венеціанській республіці, папа піддав її інтердикту[12].
— Ви занадто добре як на командира корабельних азабів знаєтеся на цих відносинах, — з подивом, і то цілком щиро, визнав Сулима, знову пильно придивляючись до схилу, на якому зринала ота таємнича постать.
Тільки цього разу козаку подумалося, що то міг бути дозорець місцевих піратів чи берегових грабіжників, якими, за твердженням моряків, численні острівці Далмації аж кишіли.
— Як на командира азабів — так, згоден, — поблажливо всміхнувся Ардалл. — Одначе ж Таємна рада іллірійських племен готувала мене не для того, щоб, вирвавшись із османського галерного рабства, я усе життя прослужив азабом на турецьких галерах.
— Ви сказали: "Таємна рада іллірійських племен"...
— Але ти, скіфе, ніколи не чув цієї назви, тому що вона ніколи не зривалася з моїх вуст, — погрозливо насупився Ардалл, і Сулима так і не збагнув: чи то вождь іллірійців випадково обмовився, згадавши про цю раду, чи, може, навмисне "проговорився", щоб викликати в козацького отамана більше довіри та прояснити своє становище на кораблі і своє ставлення до турків.
— Звичайно ж, не чув. Досі ми взагалі не говорили ні про що, окрім того, що ділилися враженнями від бою з венеціанцями та від краєвидів отого скелястого далматинського острівця.
— Дуже добре, що ці слова було мовлено, — поповзли вгору брови Ардалла. — Існують слова, які вже нібито нічого не додають до нашого мовчання, та все одно хочеться, аби їх було зронено.
— Ось і мені запраглося знати: йдеться про ту раду, яка хоче об'єднати рештки всіх давніх іллірійських племен і створити свою державу, свою Велику Іллірію, чи про якусь іншу, можливо, масонську?
— Так і є, ми вирішили відмовитися від племінних спадків, щоб відродитися в іпостасі єдиного, іллірійського народу. Невже не маємо права на це, хто нас позбавив його?
— Не сумніваюся, що маєте.
— Відтоді, як Іллірія стала римською провінцією Іллірік і, разом із Цизальпійською Галлією, була підпорядкована проконсулові Юлію Цезареві, наша Далмація перетворилася на суцільний бойовий табір римських легіонів, бо, як засвідчує історія Рима, на ній завжди таборилося до третини римського воїнства. У певні часи римські імператори вважали її найголовнішою і найбоєздатнішою провінцією своєї імперії. Вони принесли в багатоплемінну Іллірію дух імперії, заразили нас імперським духом, запліднили духовною ідеєю народотворення.
— От, тільки, чи не занадто запізнілим виявилося це "запліднення"? — сумовито мовив отаман, маючи на увазі вже не так іллірійців, як свій ополячений та покатоличений український народ.
— Бо й справді, якби, запліднивши нас ідеєю творення народу, римляни допомогли у цій справі, чи хоча б вчасно полишили наші краї, можливо, більшість іллірійських племен справді витворила б єдиний могутній народ ще десь там, у другому-третьому століттях. Але ж ми знаємо, як сталося насправді. Свого часу Римська імперія тільки тому й зуміла підкорити Іллірію, що предки наші протистояли ворогові окремими племенами. Першої страшної поразки іллірійці зазнали ще 168 року до нашої ери, коли їх легіони розгромили, хоча й заповзяте і войовниче, а проте слабко навчене та озброєне військо царя Гентія. Тоді римляни ще не проголосили Іллірію своєю провінцією, а лише взяли її південну частину, — що, за назвою нашого племені далматинців, із часом почала називатися Далмацією, — під свій протекторат. Проте відступитися від нашої земля вони вже не захотіли.
— Як свого часу не захотіли відступитися від українських земель правителі Речі Посполитої, — похитував головою Сулима, ностальгічно пригадуючи левади за батьківською хатою край рідної Рогощі, що неподалік Любеча. Або свою садибу в Кульчицях, що неподалік Самбора, в мальовничому передгір'ї Карпат, де він мріяв збудувати щось подібне до рицарського замку, засновуючи нове родове гніздище гербових шляхтичів Сулимів. І, можливо, ще зведе той замок, якщо, звичайно, розбагатіє та доля виявиться прихильною до нього.
Словом, як же йому хотілося зараз бодай на кілька хвилин опинитися у рідних краях, в Україні!
Козаку теж було що розповісти Ардаллові про свій народ, про козацтво, про безкінечні напади кримських татар і турків. Але чи варто було витрачати час на безглузді плачі перед чужинцем? Він повинен слухати, він повинен навчитися вислуховувати людей, як священик на сповіді. Розкриваючись перед ним, Ардалл поступово підпадає під його вплив, стає залежним від нього.
Цей іллірієць починає цінувати в ньому вдячного слухача, людину, яка здатна зрозуміти його іллірійську душу і його бунтарський дух. Ардаллові, мабуть, здавалося, що він поступово перетворює мовчазного слухача Сулиму на свого однодумця, насправді ж це мовчазний слухач Сулима поступово перетворював на свого однодумця його самого.
— На диво, долі наших народів дуже схожі, — ожив командир азабів, у черговий раз оглянувши в підзорну трубу морську далечінь. — Під час останнього походу римлян, здійсненого на Далмацію консулом Стацієм Тавром, далматинці зуміли об'єднати навколо себе племена гіллінів, нестів, маніїв і частину автаріатів, але всі вони вже були виснаженими, а вожді їхні занадто амбіційними, щоб визнати зверхність далматинського вождя. Проте ми, іллірійці, пам'ятаємо, що колись давно Іллірія була могутнім царством, на чолі якого стояв цар Агрон із племені ардиеїв.[13] За його правління, та за володарювання його вдови Тевти, Іллірійське царство набуло такої могутті, що виступало суперником Греції та Рима.
Сулима мовчазно всміхнувся: "Це ж треба так вознести свою богом скривджену Іллірію: вона вже, бач, навіть виступала суперником Греції і Рима!"
— Одначе тривав цей спалах войовничості та державності недовго, — застережливо погодився з ним Ардалл.
— Так само недовго тривав він і в Україні, де ми й досі не змогли сотворити єдиного могутнього царства чи королівства. Впродовж століть і століть дробилися між князями та всілякими дрібними князьками.
— От і наші правителі теж не спромоглися упокорити й об'єднати всі іллірійські племена. Та найжахливіше, що нам, далматинцям, і нашим союзним племенам, не вдалося вистояти проти римлян, а згодом проти аварів, і нарешті — супроти засилля хорватів, які, прибувши звідкись із вашої слов'янської землі, з Карпат[14], змусили основну масу далматинців відступити в гори, або на адріатичні острови.
— І на цей ось, до якого маємо намір пристати, — теж?
— Загалом, він може виявитися й безлюдним.
— Та ні, одного острів'янина я вже встиг помітити. На схилі он того пагорба, — правицею вказав Сулима.
Ардалл знову взявся за підзорну трубу, проте нічого значущого для себе на пагорбі не виявив.
— Передбачаю, що за наших часів сотворяти іллірійський народ буде нелегко. Одні іллірійці вже давно, мабуть, "зримлянилися", інші перелицювалися на хорватів, венеціанців чи австріяків. Та й Венеція все ще повстає досить потужною силою, таким собі залишком Римської імперії.
— Але всього лиш якимсь жалюгідним залишком, "недоїдком" її, — запально пояснив Ардалл. — Венеціанці — це вже не римляни. Так само, як сьогочасні, пригноблені турками й ниці у своїх національних почуттях греки не мають нічого спільного з еллінами, яких вів у бій цар Леонід. Тому раджу якомога рідше згадувати при мені про свою Козацьку Скіфію, — несподівано завершив він. — Бо й скіфи, і козаки — всього лиш варвари, що не здатні піднестися до еллінського духу. Втім, як і до величі духу істинних яничарів, — дещо запізніло додав він.
Сулима уже звик до цих несподіваних спалахів у душі Ардалла презирства та ненависті до скіфів, і взагалі, всіх сутніх варварів, тому й цей напад його сприйняв досить спокійно.
— Тому й запитую: чому б вам не повернути підзорну трубу в той бік, у якому на вас чекає еллінська, за духом своїм, Іллірія[15].
Це зауваження теж видавалося небезпечним; як син знедоленого рабством іллірійського краю, Ардалл міг сприйняти його за одверте знущання, і негайно покарати полоненця на свій розсуд. Урятувало Сулиму тільки те, що якогось особливого значення висловам козака іллірієць поки що не надавав.
6
...І цього разу капітан брав свою наложницю, як завжди: наскоком, брутально перегнувши через край стола, так що в бідної дівчини тільки дивом не зламався хребет; впинаючись зубами в розлоге, округлене плече цієї польської аристократки, якою свого часу з ним розрахувався турецький купець у порту Трапезунда.
Ванда вже й не дивувалася тому, що Валід жодного разу не взяв її в ліжку, нібито боявся осквернити жіночими тілесами своє холостяцьке ложе моряка. Так само, як жодного разу не взяв її, як то належить за природою брати жінку, а так, нібито й досі спаровувався з чоловіком.
Коли турок допався до неї таким способом уперше, Ванда Оржинська ладна була списати це на випадковість, і лише з часом почала розуміти, що капітан домагається її тільки в такий спосіб, і страшенно нервується, коли вона пробує націлити його хіть на шлях, природою заповіданий.
Й оскільки лютити його вкрай небезпечно, бо можна було капітанську каюту поміняти на трюмні лежбища матросів чи азабів, то змушена було поступово звикатися зі збоченськими забаганками капітана.