Каміння під косою

— Дві перини, та кожух та ще рядно — от і все.

Але навіть з допомогою Андрія справа не покра­щала набагато. Він ніс лантухи, Клим узяв жінку на руки, а дітям наказав триматися за поли його свити. Та Явдоха була висока й костиста жінка, і нести її було нелегко, а діти ввесь час вередували, не хотіли батька слухати й залишалися позаду. Що пару десятків кроків мусіли зупинятися, садовити Явдоху на лантухи та підганяти малят, з яких старшому було чотири роки, а другому — несповна три.

Перепочиваючи, Клим оповідав свої пригоди. Отже, це перед розкуркуленням він сховав трохи теплих речей, передчуваючи, що доведеться опинитися без да­ху над головою. Втік із села ще восени. Під Харковом на пустирищі викопали вони землянку, а Климюві попощастило знайти роботу на залізничній станції. Пра­цював вантажником. Але потім його викрили і викинули з роботи, а місяць тому наскочила на пустирище міліція і наказала всі землянки позасипати, а мешкан­ців повиганяла. З того часу вони й тиняються, наче ті равлики, тягаючи в лантухах свою "хату" на плечах. Вибирають затишніше місце, розстелюють свої перини і так сплять. Вночі Клим ходить займати чергу по комерційний хліб, а жінка лишається з малими. На сві­танку йде на місце Клима Явдоха, а він — до малих. Не знати, як би воно було далі, але Клим, працюючи на станції, заприязнився з одним чоловіком, і той йому якось дістав квитки на Донбас. Оце тепер вони мають їхати. Поїзд відходить в десятій вечора.

— Може б і ти з нами? — спитав Клим.

— А звідки ж грошей на квиток узяти? — понуро обізвався Андрій.

— Гроші, братіку, тобі не поможуть, навіть коли б їх і мав. Он люди тижнями в чергах стоять і ні до чого достоятися не можуть. Ти пробуй зайцем. Коли б оце в мене не жінка та діти, то я вже давно там був би. Вчепився б до буфера, чи вліз би на яку платформу — і гайда! Тепер же тільки сота частина людей з квит­ками їздить, а решта — зайцями.

— Еге ж, — їдко озвалася жінка, — там тих "зай­ців" на кожній станції по кільканадцять задубілих здіймають.

— Ну, що ж, — резонно відповів Клим, — а тут щоночі напевне по кілька соток задубілих по вулицях визбирують. Не всі ж, як ми, перини мають.

Ледве-не-ледве припленталися до трамваю, але тоді Клим почав просити Андрія, щоб допоміг їм до станції, і все намовляв хлопця їхати на Донбас.

— Там, — казав, — ще найлегше роботу дістати таким, як ми. У шахти люди не дуже спішать.

— Не спішать, бо ніхто не певний, що, спустившись униз, денне світло побачить... — знову їдко докинула Явдоха.

Але Андрієві було байдуже: у шахти, то й у шахти!

Все ж під землею було більше надії вижити, ніж отут, над землею.

Пропустили кілька трамваїв, бо з лантухами не пускали. Але один кондуктор був жалісливіший і вдав, що не бачить нічого. Клим заплатив за проїзд також Андрієві, і так урешті доїхали до Балашівської станції. На центральну пасажирську пропускали тільки "чисті­шу" публіку. Голодуючі ж мусіли вдоволитися побіч­ною.

Від зупинки трамваю до станції був ще шмат до­роги, і сумна процесія відбула її так самісінько, як і по­переднього разу. Лишень, коли проходили біля будки з пивом, Клим зупинився і замовив три кухлі грітого: собі, жінці й Андрієві.

— Коли б до нього ще по шматку хліба та по осе­ледцеві — було б зовсім добре, — пожартував терпко. — Ну, але коли нема, поп'ємо самого пива. Усе ж на­гріємося трохи. Як той арм'янин казав: "Єш вада, пей вада..."[15]

Діти також припадали устами до пінистих кухлів, плювали, витиралися і просили знову.

Після пива, випитого на зголоднілі шлунки, подо­рож набрала катастрофального вигляду, але всім стало веселіше. Клим, Андрій і навіть діти не могли йти просто й виписували ногами по хіднику такі закарлюч­ки, наче б заганяли качок у собачу буду, а Явдоха на руках чоловіка скрикувала, лаялася і стогнала на­переміну.

Приміщення станції повнісіньке людей, смороду, тютюнового диму і різноманітного гомону голосів. Біля закритого шматком дикти віконечка є ледве помітний обрис якоїсь ніби черги, хоч на дикті написано виразно хімічним олівцем: "Білєтов нєт"[16]. Хтось дотепний до­писав: "без хабара", і люди з того приводу лаються. Тут усі знають, що кожного дня по двоє-троє дістають квитки, підкупивши одну з касирок. Друга чесна, і за те її лають, мабуть, ще більше, ніж хабарницю.

Від слабенької брудної лампи світло випромі­нюється якесь жовте, а, змішавшись із махорковим ди­мом, стає жовто-сірим. У цьому півприсмерку люди здаються чорними. Всі вони напівсидять, напівлежать на мокрій від розтопленого снігу, брудній підлозі, незграбно переповзають з місця на місце через інших, й Андрієві видається, що він потрапив у кіш з живими раками. Тільки, що раки не мали голосів і не вміли курити смердячих самокруток з газетного паперу і ма­хорки.

Ледве-ледве пропхалися кілька кроків від дверей і мусіли зупинитися. Попід стінами люди сиділи один попри другому так тісно, що поміж ними й цвяха не можна було б забити. Доводилося сідати там, куди пощастило влізти. Знову зойкала Явдоха, знову плакали діти і знову Клим зацитькував їх, обіцяючи їм вигідні лавиці в теплому вагоні, вдосталь хліба на Дон­басі й усякі інші грушки на вербі.

А довкола чулися далеко не привабливі розмови. З них Андрій скоро зрозумів, що поїзди приходять на Балашівку переповнені й зупиняються тут лишень на п'ять хвилин. Тому навіть і квиток у кишені ще не був ніякою запорукою можливосте дістатися на поїзд. Багато одчайдухів якось вмудрялися вилізати на дах станційного будинку і звідтам, коли вже поїзд рушав з місця, скакати на дахи вагонів. Довідався Андрій також і про те, що Клим був надто великим оптимістом щодо можливостей їзди "зайцем". Всі станції сильно обставлені міліцією, а то й військом, і на перон без квитків нікого не випускають. І не то на перон — на всю довжину станції. Довідався б, може, ще багато ін­ших речей, але й сам не помітив, коли втома і пиво сплели довкола нього підступне плетиво і потягнули на дно небуття.

Пиво зробило діло доброї наркози, й Андрій ніяк не міг прийти до пам'яти, хоч його штовхали, підводили на ноги і щось кричали просто у вуха сердитими грубими голосами. Правда, на дрібні уламки миті він часом наче щось розумів, але проблиски свідомости знову пірнали у нездорову пітьму непритомности. Лишень вкінці він набрав переконання, що їде зайцем на швидкому поїзді. Властиво, навіть не їде, а волочиться, прив'язаний за ногу. Потилиця боляче стукає об шпали, голова мало не розскакується, Андрій пручається, кричить і нарешті підо впливом холоду і мокроти приходить до пам'яти.

Довкола важке тупотіння багатьох ніг, лайки, плач, погрози, в які врізається злющий звірячий голос:

— Ассайді, сказано!!! Разззайдісь!!![17]

Десь бахкають постріли, колотнеча зростає, тупо­тіння прискорюється, наче поїзд, що набирає розгону.

Андрій зводиться на ноги і нічого не розуміє.

— Що таке? Що сталося? Що тут робиться? — пи­тає на всі боки, але ніхто йому не відповідає.

Тоді Андрій починає бігти також. І тоді, збираючи докупи обірвані речення, окремі слова та прокльони, починає розуміти: на почекальню наскочила міліція і ви­ганяє всіх, які не мають квитків, бо на даху станції вже зібрався гурт охочих скакати на дахи вагонів. Стріляли саме по "зайцях", а заразом повиганяли й з почекальні. Наказали відійти геть і навіть близько не підходити.

Андрій мацає себе за вкриту ґудзами голову і пе­реконується, що згубив кашкета, але не вертається шукати. Хіба ж у такому пеклі знайдеш?

⁂

Дні й ночі бувають короткі, як щастя, або довгі, наче горе. Для Андрія ця ніч була, здавалося, безко­нечною.

Спочатку він умішався у великий гурт, що неохоче віддалявся від станції, і прислуховувався до розмов. Песимісти казали, що цієї ночі, видно, більше нікого до почекальні не пустять, і тому краще шукати ніч­лігу деінде. Оптимісти ж були такої думки, що треба лишень перечекати поїзд (отой самий, на який мав квитки Клим), а тоді знову можна буде повернутися.

— Та чорти їхнього батька знають, якого вони коника викинуть! — лаявся якийсь чоловічий голос. — Раз пускають, раз виганяють; раз питають про квитки, другий раз — про документи. То розпитують і нака­зують ставати в чергу, то знову женуть поспіль усіх у загривок[18]. От і розберися!

Але все ж частина людей відстала й вирішила чекати. Андрій не мав куди йти й зупинився також. Його млоїло від голоду, роздражнений пивом, шлунок аж корчився, немов мав намір вивернутися навиворіт. 3-зовні шпарив мороз, відгризав ніс, пучки пальців на руках і ногах і наче зашморгом стягав шкіру на спині. Люди їжилися, завзято били себе долонями в боки, бігали вздовж пішоходу, або, стоячи на місці, підска­кували і стукали носами взуття одної ноги об зап'яток другої. На тлі похмурої вулиці під млявим освітленням ледачих ліхтарів подобали на зборище юродивих, що виконують якийсь макабричний обрядовий танець. Різ­ними голосами скаржилися й заводили діти, але їх ніхто не слухав, бо батьки вже так звикли до скарг і плачу, що не звертали на них уваги.

Андрій також бігав, бив руками в боки, притуп­цьовував і при тому ще й натягав на "босу" толову порозпорювану попід пахами піджачину. Від того цілий його поперек залишався майже голим, виставленим на злющі примхи вітру й морозу. Ще не нагрівши вух, Андрій спускав піджака на спину, а голова мерзла знову.

Так тривало більше двох годин, поки врешті за­гриміли рейки, і на станцію зі скрипом і гуркотом вкотився поїзд. На пероні вчинилася несамовита варвітня[19], а крики і пронизливі свистки міліціонерів розно­силися на три квартали довкола.

Але за п'ять хвилин вдарив дзвінок, паротяг за­свистів, і поїзд рушив. Ще не втихло гуркотіння рейок, а люди, хапаючи свої пожитки й дітей, почали знову спішити назад до станції.

Андрій, не маючи нічого зі собою, добіг туди одним із перших. Міліції справді не було, й двері стояли навстяж.