Та друга, його дійсність, – "любить ховатися". Це ті "укриті готовості, які криються в людині". Це – риси характеру, напрям, устремління в потенції, з яких, як з жолудя дуб, виросте колись те, що нині невидиме сучасникам. Не раз його помпадур лише в фантазії, в мріях, плекає якесь безумство. "Та стережіться!" – каже Щедрин – "завтра йому сприятимуть обставини і він таки довершить те, про що колись мріяла його таємна думка".
Ті укриті думки московської "еліти", і старої, і грядучої, її незмінну психіку, оте психічне багно, в якому вавжди водитимуться чорти, і доглянув Щедрин задовго перед упадком царату, передбачаючи прихід "еліти" червоних держиморд, – Леніних, Сталіних, Вишинських. На жаль, рідко хто з українців доглядів – перед 1917 роком в грядучій "свобідній Росії" перемальовану на червоно стару царську оприччину; рідко хто розумів сенс "одвічної Московщини", вдачу її кожноразової "еліти", її незмінного ординського "ідеалу" життя, який з месіанським маняцтвом, брехнею і мечем, хоче Москва накинути світові.
І ще одна увага: Щедрин наділяє душу "нашого брата опричника двома важними для успіху їх діла рисами. Перша – це чортівська відвага, погорда до вигід життя і свідоме приймання ризику своєї одчайдушної карієри (готовість і "від меча загинути, і в полум'ї згоріти"). Тому вони й беруть за чуба тих крутіїв, які "без пермете й кроку зробити не можуть".
Тому протиставитися тим "опричникам" Москви може Україна не скорше, аж відновить в собі духа стародавньої варяго-руської і козацької України: коли розбійничій очайдушності москаля протиставить буйний розмах Запоріжжя, його погорду до життя і земних благ, його ідеалізм і замилування до таких "абстрактних" річей, як слава і боротьба за віру й отчизну, і аскетичний дух старих русичів.
Березень 1951.
Примітки
Характером нє мягок – перефразована "История государства Российского от Гостомысла до Тимашева". у О. К. Толстого:Приемами не сладок,
Но разумом не хром;
Такой завел порядок,
Хоть покати шаром!
"Second sight" і большевицька "морда"
Були ясновиди, що бачили наперед большевицьку революцію, м. ін. Достоєвський, Щедрин. Та найбільш дивним було ясновидство М. Лермонтова (1814-1841). Йому належить оцей несамовитий вірш, який тут наводжу в оригіналі:
Настанет год, России черный год,
Когда царей корона упадет;
Забудет чернь к ним прежнюю любовь,
И пища многих будет смерть и кровь;
Когда детей, когда невинных жен
Низвергнутый не защитит закон;
Когда чума от смрадных, мертвых тел
Начнет бродить среди печальных сел,
Чтобы платком из хижин вызывать,
И станет глад сей бедный край терзать;
И зарево окрасит волны рек:
В тот день явится мощный человек,
И ты его узнаешь – и поймешь,
Зачем в руке его булатный нож.
Все в цім вірші ясновидство несамовите. Поет уздрів саму суть революції, колито корона царська більше сама впала, як під натиском бунту. Пушкін писав, шо:
В России нет закона,
Есть столб, стоит
А на столбе корона.
Струхлявів цей стовб, зігнила морально підпора царату, оте, як говорили, "столбавоє дварянство", – і корона впала.
Ще дивніше, як Лермонтов передбачував революцію, коли ще так твердо, за Миколи І., стояв царський режим, по перемозі над Наполеоном і по жорстокім здавленню "мятєжа декабристів". Дивно також, що поет бачив, як протицарську революцію зробить "чернь", тоді як у його часі та "чернь" як чинник революційний, просто не існувала; коли не випливали на поверхню навіть одиниці з тої "черні", бо т. зв. нігілісти з "разночінців" (нижчих станів) з'явилися аж у 1860-х рр… Дивно, що бачив він упадок царату вісімдесять сім літ перед тим, як фактично впала царська корона. Дивно, що бачив незвичне, в тодішній Європі, завершення революції не в вигляді конституційної монархії, чи республіки (Англія, Франція), а в вигляді… Сталіна! Бо кого ж, як не його нагадує, той "мощний человек", не з шаблею Бонапарте в руці чи Вашінгтона, а з ножем московського різника, та й різатиме з холодною кров'ю – "невинних дітей і жінок" вбиваючи голодом мільйони?
Несамовита візія! А цей її характер ще більш увидатнює факт, що мав її Лермонтов у 1830 році, коли написав той вірш, цебто коли йому було – шіснадцять літ! Знати або логічно викомбінувати революцію 1917 року – в його добу, і його літа – не можна було. Її можна було тільки бачити… Яким далековидом? Тим, що англійці звуть "second sight", тобто духовим оком поета, містика, піфії, Касандри. Тим оком, якого існування не можуть розуміти матеріалісти, але яке за фізичною заслоною обличчя може уздріти невидиму душу людини, а за заслоною часу – ще невидиме майбутнє або вже невидиме минуле. Є це, на мові окультистів, "extra perceptive faculty", інтуїція, або "третє око" (духовий зір) – яке дає людям, обдарованим ним, пізнавати речі, невидимі очам фізичним. Скептики матеріалісти можуть побачити символічне зображення цього "третього ока" напр. на обличчях святих і Божої Матері на старовинних наших іконах київських.
Цей духовий зір мав не тільки Шевченко, але й його батько, який – вмираючи – йому не лишив з майна нічого, з мотивацією, що з Тараса вийде незвикла людина, щось велике позитивне, або велике ледащо (Павло або Савло), так що в однім випадку спадщина йому була непотрібна, а в другім – шкідлива. Цю інтуїцію, цей "second sight" мала Леся Українка й її пророчиця Касандра. Каже остання, що Ахайя, яка воювала її Трою, – це "гієна, що смертію і розкладом живитись мусить". Гелен, її брат і жрець троянський питається її:
"Хіба ти знаєш заміри чужинця,
Що так його рівняєш до гієни?"
І пророчиця відказує:
"Не знаю я нічого, тільки бачу
Кривий гієни погляд, тільки чую
Проникливий хижацький голос…",
і в нестямі голосить візію майбутнього:
"Гієни бродять по руїнах Трої
І лижуть кров"…
Гелен (тип американського "експерта") шукає знання фактів, того, що можна спостерегти органами фізичних змислів і тому, як усі такі "експерти", все знає і нічого не розуміє. Касандра ж "бачить" своїм духовим оком пророчиці, а тому проти самих фактів, за "фактом" ахайської пропозиції миру ("троянського коня") – бачить внутрішнє, невидиме обличчя ахайської "гієни", – хижака, який, що б не говорили "факти", мусить живитися підступом і кров'ю.
Так і Лермонтов, – коли ніякі факти не віщували ще революції, своїм духовим оком бачив обличчя духове "черні" московської, московської "гієни", спраглої крові. Вже бачив її, що пила кров на руїнах старої Росії, як бачила ахайську "гієну" Леся Українка на руїнах Трої… Те "третє око" дало їм змогу відчитати, ще невидиме фізичним оком, майбутнє…
Для читача, який не любить містики, приступніший йому анекдот: до славного рабина приходить одновірець з запитом – чи скоро до нього повернеться його жінка, що його покинула? Рабин не давав особистих авдієнцій, лиш відповідав на записки, що передавав йому слуга. Останній, віднісши записку, повернув до петента:
– Рабин говорить, – сказав він, – що за рік повернеться до тебе твоя жінка… А я тобі кажу, що вона взагалі до тебе не повернеться.
– Як смієш ти таке казати, коли сам рабин…
– Ну, бо рабин бачив твою записку, а я бачу твою паскудну морду!
Цей рабинів слуга мав "second sight", і не зовнішню, а внутрішню "паскудну морду" большевизму – щойно грядучого – побачив оком візіонера Лермонтов, що був, як кажуть, нащадком шкотського мага-чарівника Lermonth-a. Тому й уявив собі події, факти, які народ з такою "мордою" створить у житті. Хто мав цей духовий зір, той міг уздріти навіть "паскудну морду" Йосипа Сталіна, майже 100 літ перед його приходом до влади. Хто цього зору не мав, той – навпаки, міг навіть вродитися сучасником Сталіна, навіть оглядати його фізичними очима в Ялті чи деінде, і думати, що має перед собою лише милого миротворця "дядю Джо"…
Кому Бог не дав цього "третього ока", тому навіть могла заімпонувати "паскудна морда" Чжоу Ен-Лая. Той міг втішатися всіми "достижениями" китайського большевизму, – і що всі китайці тепер на роверах їздять, і що навіть китайську мушку винищили китайські комуністи (що за прогрес!); міг побачити, що показували його фізичним очам і почути, що шепотіли йому до фізичного вуха. Не бачив тільки (вже невидимих) мільйонів замордованих Чжоу Ен-Лаєм, не мушок, а людей. Не міг побачити лише "паскудної морди" китайського большевизму, невидимої духовим сліпцям…
Чому многі вожді українського соціалізму обабіч Збруча в 1917 і пізніше, – не бачили "паскудної морди" ленінізму й троцькізму? Тому, що як той рабин, дивилися на їх "записки", на їх декларації про "свободу", "українізацію", "визволення трудящих", а не на їх "морду" гієни, яка збирається скочити своїй жертві до горла. Коли б вожді української революції мали цей "second sight" 30 чи 50 літ тому, не вірили б вони ні прекрасним словам "вєлікой русской літератури", ні солов'їним пісням російської демократії, ні маніфестам і "запискам" керенщини й большевизму; не були б тою Червоною Шапочкою з байки, яка у вовчій морді, перебраній за любу бабусю, бачила лише бабусин очіпок і бабусине обличчя там, де були ікли і морда звіря.
Це "духове око", духовий зір плекали колись (і на Україні теж) і вирощували у шляхетних володарів мудрі жреці. І з цієї "смішної містики" сміються тепер сліпі вожді обдурених народів, ведених на заріз на арену, де говоритимуть про любов, але де
"їжа многим буде смерть і кров,
де голод і чума від трупів і стерва
бродитимуть від міста до села."
Це страшне видиво, що стало для мільйонів вже страшним фактом, знову і знову ставляє на порядок дня проблему нової касти, нової провідної верстви, – людей, обдарованих вищою силою прозріння і вищою силою характеру, вождів з Божої ласки. Без них несамовите пророцтво Лермонтова стане пророцтвом не лише для Росії та підбитих тоді нею народів, але й для цілих континентів.
Жовтень 1954.
Душа москаля
ак званий цивілізований світ явно тратить історичну пам'ять. Звідси його нерозуміння російських справ, а між ними дивного для того світу явища московського каяття.