Ви, — звернувся я до Крюка, — кажете, що належите до трудящих?
— Так! — потвердив Крюк.
— Ну, а я у вашу порожню заяву не вірю! Щоби бути трудящим, треба вміти працювати, а, щоби вміти, треба мати звичку до праці. Ви самі казали, що не давали себе визискувати, іншими словами сказавши — не працювали. То який же ви трудящий?
— Що ви мене хочете на словах упіймати! — знову розсердився Крюк. — Трудящий не повинен неодмінно на багача працювати. Може працювати і сам на себе.
— Гаразд, гаразд, але я хочу знати: звідки ви брали кошти на своє життя?
— Ви собі можете хотіти, але я не скажу, бо не зобов'язаний!
Я повернувся до натовпу:
— Чуєте, люди? От вам "трудящий"! От вам оборонець ваших інтересів: пролетар без батьківщини, визискуваний без визиску, робітник, який уміє лишень язиком працювати. Знаєте байку про повну і порожню бочки? Отже, перед вами така порожня бочка!
— То ви сам порожня бочка! — вереснув Крюк і посинів. — Ще не висвятився, а сповідати хоче! А що ви вмієте, крім того, щоб за батьком торбу на книші носити ?!
Я крутнувся і вхопив його за руку:
— Гей, люди! — крикнув. — У кого з вас є яка робота господарська: молотити, гній возити, чи дрова рубати?! Наймаюся на день, чи два з оцим "трудящим пролетарієм". Якщо він докаже, що зуміє працювати краще від мене, то я вам урочисто обіцяю того ж самого дня роздати увесь свій маєток до останньої нитки найбіднішим людям з нашого села. Але, — звернувся я до Жоржа, що намагався видерти свою руку, — але, коли ти, "пролетарію", не зробиш бодай половини того, що я зроблю, то я накажу своїм козакам всипати тобі сто нагаїв і посадити потому на тиждень в холодну на хліб і воду. Чув?
Базарну площу залягла тиша, а сотні очей жадібно впилися в Крюка, намагаючись видерти його відповідь раніше, ніж вона втілиться в слово. А Крюк стояв посинілий (цікава властивість — не червоніти, а синіти, як бузковий цвіт!) і намарно підшукував влучних слів для рішучої відповіді. Та, видно, нічого кращого не знайшов, крім викруту:
— Яке має значення, чи я більше, чи менше від вас зроблю? Ми говоримо принципово про саму ідею, а не про те, хто більше дров нарубає, чи гною навозить...
— Маєте! — показав я на нього людям і скочив із воза.
Крюк іще спробував щось говорити, але його слова потонули у вигуках:
— Годі, годі базікати! Вже бачимо, що за трудящий з тебе!..
— Йди в Расєю порядки заводити!..
— І то отаке чортзна-що людей баламутить!..
— Його добре було б до собачої буди прив'язати, щоби гавкав!
— Ні, краще до дишля причепити — буде язиком дзвонити!..
Тут і там, правда, чулися слабі й непевні голоси в обороні "трудящого", але більшість була проти нього. Велика більшість. Крюк був покладений на обидві лопатки. Він це бачив і розумів і кинув мені повний звірячої ненависти погляд. Ох, скільки ж цей погляд обіцював!..
Та я витримав його з іронією й великодушністю переможця. Засміявся і пішов до саней.
Мій візник, нокаючи на коні, покручував головою і усміхався. Врешті не витерпів і обернувся до мене.
— А ви його, паничу, ловко піймали! — сказав.
— Ти, хіба, чув?
— Та вже ж, що чув. Я близько з батогом у руках стояв... А, знаєте, хто він такий?
— Ні. А ти знаєш?
— Знаю. Себто, я не знаю, та мені ось тілечки один парубок із Пещерного казав. Батько цього "пролетарія" вексель підробив, і його заслали. А маму взяв до себе один пан за ключницю. З Курська вони приїхали до Єлисавету. А в того пана була донька молода. От цей самий "пролетар" і збаламутив доньку. Він знав, що батько по волі не віддасть, то ж підмовив її тікати. Але пан якось довідався, доньку до Петербургу вислав, а цього "трудящого" наказав батогами випрати і поганою мітлою з двору вигнати разом із мамою. Тому він такий лютий на панів.
Це було в грудні 1917 року, якраз у часи веремії зі скликанням Першого Всеукраїнського З'їзду Рад[21]. Вибух більшовицького повстання, а за ним — бої проти банд Муравйова та Овсєєнка-Антонова надовго відірвали мене від рідного села. Побіч мене Сергій і Святослав, та ще приятелі й знайомі в рядах Вільного Козацтва відбивали Арсенал. Сергія при тому поважно поранено, а Святослав, рятуючи людей із палаючого будинку, сильно попікся. На наказ команди мене приділено до охорони транспорту ранених, і я виїхав із Києва раніше, ніж він упав у руки більшовиків.
Святослава й Сергія я відправив додому, а сам, приєднавшись до лав Січювих Стрільців, повернувся здобувати Київ від червоних. Не було часу думати про родину. Коли ж столиця була вже в наших руках, виникли нові проблеми, нова тривога. І без того непевна ситуація ускладнювалася через безоглядну поведінку Німців. Проти України діяло все: Німці, чорносотенні московські організації, більшовицька наволоч і свої ж таки єдинокровні соціялістинні шашлі. Я й ті, які думали і почували так, як я, були глибоко затривожені й зажурені майбутнім. І лишень, коли проголошено Гетьманщину, у нас зродилася міцна надія на покращання. Хто знав Гетьмана[22] — вірив йому.
Десь уже в другій половині травня передано мені з дому листа, писаного Пшеничкою. Вона писала:
"Дорогий Несю!
Ми одержали твого листа і тішимося, що ти живий і здоровий. Ми також, хвалити Бога, поскаржитися не можемо. Щоправда, було в нас багато журби з Сергієм, але він тепер одужує і збирається незабаром їхати додому.
Маю для тебе новину: запрошую на мої заручини зі Святославом. Гадаю, не здивуєшся дуже, бо мені здається, що ви всі того сподівалися, лиш я одна ніколи про це не думала. Та коли Семен оповів, який відважний Святослав, як героїчно кидався у вогонь, то я відразу зрозуміла, що люблю його. Взяла й негайно поїхала до Чепів. Побачивши ж Святослава в ліжку, такого худого й змученого, й уявивши собі, що він міг згоріти живцем, так злякалася, що мало не вмліла. І тоді сказала йому, що приїхала його сватати, що вийду за нього заміж, якщо він того бажає. Уяви собі, що Святослав відразу ж погодився, навіть сказав, що це — таке щастя, про яке він навіть мріяти не смів, а при тому дуже дивувався і питав, чи я говорю поважно. Ірина Модестівна і Микола Павлович також дали свою згоду і відразу ж почали кликати мене донькою і невісткою. Тільки вдома, коли я повернулася і розказала все, з мене всі дуже сміялися. Особливо тато і Сергій. Мама спочатку сердилася і соромила мене, але потім також почала сміятися разом з усіма. І все скінчилося добре.
Та тобі напевне тепер не до моїх заручин. Отже, ти близько при Гетьмані? Страшно тобі завидую! Невже ми справді будемо знову мати свою державу з Гетьманом на чолі? Це — таке щастя, що навіть вірити не хочеться (зовсім так само Святослав мені при сватанні сказав)! У моїй уяві Україна й гетьманство — це найвища гармонія, це щось нерозлучне. Я при першій же нагоді поїду до Києва, щоби побачити власними очима Його Милість Гетьмана України. Він напевне не носить шапки з павиними перами, ані булави. Яка шкода! У гетьманській одежі XVII віку виглядав би чудово!
Але я пишу наївно, як інститутка. Не смійся з мене — я надто щаслива, щоби бути розумною. Соромно лишень мені, що відбуваються такі важливі події, а я не можу прийняти в них ніякої чинної участи. Така з мене нездара, що нічого нічогісінько не знає і не вміє, крім свого фортепіяну й нот. Бідний таточко хоче мене чогось практичного навчити і засадив за книги (тебе ж нема, то нікому ту "бухгалтерію" вести). Записую мішки й пуди гречки, ячменю, вівса й пшениці, рахую дні робітникам і т. п. Стараюся робити якнайкраще, але все виходить щось таке, з чого таточко потім сміється. А мені дуже прикро".
Далі йшли родинні справи, сільські новини і прохання — якнайчастіше писати.
Читаючи листа, я сміявся і в думках десятки разів цілував сестру. Люба, мила Пшеничка! Це було так природно для її безпосередньої вдачі: поїхати до Святослава і з дитячою щирістю в очах отак просто сказати: "Святославе, я вас люблю і навіть вийду за вас заміж, якщо ви цього хочете". Ще й сумнівалася, чи він погодиться! А Святослав сох за нею, відколи вийшов з дитячих років. І батьки його цілком прозоро натякали нашим батькам, що "хотіли б мати пшеничку у своїм городі". Що ж до мене, то лишень одного Святослава я вважав гідним моєї сестри і йому одному віддав би Пшеничку без заздрости й жалю. Тому радів щиро, що все так добре склалося.
А щось по тижневі по тому передано мені, що Пшеничка таки справді в Києві, зупинилася в нашої тітки Марусі на Деміївці, де чекає на мене.
Звичайно, не минуло й години, як я вже був біля тітчиного дому. Не стукав у парадні двері, бо знав, що в цей час родина певне п'є чай на веранді. І не помилився. Але, уявіть собі моє здивування, коли я, обійшовши дім, побачив на веранді повно гостей, а біля Пшенички, що стояла до мене спиною... — Крюка!..
На цей раз привернуло мою увагу, що він мав щось семітське в крові. Це виразно виступало в його темних пукатих очах та в зарисі червоних пристрасних уст. І я, хоч не чув слів, та по виразі його обличчя, грі очей і солодкій усмішці гарячих уст зрозумів, що він залицяється.
Від обурення у мене внутрі все перевернулося. Я ледве опанував себе, щоб не вхопити цього поганця за карк і не скинути його сторч головою з веранди. Мені видалося блюзнірством, що він смів говорити до нашої Пшенички, ба, навіть усміхатися до неї!
Не тямлячись від гніву, я вибіг на веранду й безпардонно постукав у плече Жоржа стеком. Коли ж він оглянувся, тим самим стеком вказав йому на сходи, не говорячи ні слова. Крюк почав синіти, цілком так, як при першій зустрічі на базарі, але гнучкий стек у моїх руках напевно промовляв досить красномовно, і "трудящий" вирішив не ставити опору. Знову кинув мені повний ненависти погляд, скорчив пику у високомірну гримасу, гордо підніс голову, та все ж досить швидко збіг з веранди.
Потім, коли я, перепросивши тітоньку Марусю й гостей, пояснив мотиви свого вчинку, тітонька жахнулася:
— То я більшовика тримала під своїм дахом?! Подумайте лишень! А мені його представлено як студента юридичного факультету й сина лікаря! Кому ж у голову прийде документів питати?!
— Тепер ніякі документи нічого не варті, — сказав я.