Старий бо знав, що підпалене буріті рідко приносить добрі новини. Цей знак індіяни подають тоді, коли виникає необхідність збору всього племени, або й сусідніх племен. Така необхідність виникає на випадок війни, або на випадок смерти когось із видатних мужів племени, найчастіше морубішаби. Тоді вибирають високу пальму і обмотують по ній грубі перевесла зеленої трави, яку потім підпалюють знизу. Розгорівшись, нижні кільця підпалюють верхні, аж поки вогонь не досягне вершка. Зелена трава дає дуже багато диму, і він здіймається вгору не просто, а спіралями.
Побачивши цей спіралевий дим, індіяни спішать на сигнал, навіть коли для того треба покинути полювання, чи якесь інше пильне зайняття.
Скінчивши їду, всі пообтирали руки об власне волосся, а потім один за другим підійшли подивитися на Арасі. Той не спав, але лежав з заплющеними очима і не ворушився. Він тільки ледь-ледь здригався, коли юнаки торкалися своїми пальцями його грудей, розглядаючи знак, однак і при тому не обзивався і не виказував взагалі якоїсь помітнішої реакції.
Хлопці, вдоволивши свою цікавість, посідали знову довкола вогню, а Журіті спитав Інає:
— Ти казав, що цей юнак мусить бути морубішабою Соняшного Роду. Який це "Соняшний Рід"? Що це означає?
Інає, здавалося, не чув питання і сидів мовчки, думаючи свою власну думу. А хлопці, знаючи його вдачу, більше не питали і тільки чекали, коли старий додумає своє до кінця, бо щойно тоді він міг починати говорити.
І дійсно, Інає довго мовчав, посмоктуючи свою люльку, а потім почав говорити, ні до кого не звертаючись.
— Колись давно-давно, коли оці найвищі дерева в лісі були, не більші від мого мізинця, предки наших предків прибули сюди з далеких околиць. Вони втікали від білих людей, що відбирали в індіян землю, а самих індіян убивали. Сам Тупан[18] вказав тодішньому морубішабі дорогу до багатих долин, придатних для нових осель, бо Тупан любив сонце, а морубішаби ґваянців були нащадками і братами сонця. Тому носили морубішаби і їхні сини знак сонця на грудях, щоб відрізнитися від інших ґваянців... І хоч ці дерева були ще дуже маленькі, проте предки цих дерев росли вдвоє вищі, ліс був удвоє густіший, ріки були вдвоє ширші, гори стояли вдвоє вищі, а землі було вдвоє більше, як тепер... Тому дорога до вказаних Тупаном долин була довга і тяжка. Перешкоджали також і злі духи: Сасі скидав людей в пропасті, або топив у болотах, Каапора багатьох ґваянців поперетворював у звірів, а Анянґа[19] мучив їх у сні і не давав спокою... І тому багато ґваянських родин відстало від провідника, лишилося позаду і поселилося, де прийшлося. Не всі бо могли і не всі хотіли йти так довго і далеко... Залишилися і пропали... Не могли встояти перед нападами інших племен: ґвашісів, ґванасів, ґватосів, шікітосів, каяпосів та багатьох-багатьох інших... Уцілів тільки наш рід. Але що з того? І нас б'ють сусіди. Ми тут чужі й самотні... І тому я хотів би знайти сліди тих, хто пішов уперед. Я хотів би приєднати наш рід до спільного пня, на чолі якого стоять морубішаби з Роду Сонця. О, вони були сильні! Вони наганяли страх на інші племена. Вони мали на грудях знак сонця... І цей юнак має його також... Звідки він прийшов?
— Він впав з неба, — сказав Журіті.
— Його скинув з гори Сасі, — висловив свою думку Аракень.
— А Журіті бачив Анянґу, — зло додав Асір, — і це віщує нещастя. Ліпше покиньмо цього хлопця і поспішаймо до оселі.
Арасі не старався слухати, але, помимо його волі, всі ті слова врізувалися йому в мозок, як написи на вогку глину, хоч і не викликали покищо ніякого свідомого відгуку. Розмови в курені відганяли сон, котрий щойно прийшов тоді, коли всі порозкладалися на спочинок довкола погасаючого вогнища і затихли. Тоді заснув і Арасі і спав твердо до самого ранку.
Дном провалля
Вже кілька годин Данко, озброєний тільки палицею та кишеньковим ножиком, йшов дном провалля, шукаючи можливости звернути праворуч і вийти до берега Парани. Але в той самий час, коли лівий бік ставав місцями цілком невисоким і похилим, — правий, мов на злість, підносився все стрімкіше і п'явся далі вгору, ніби хотів досягти неба. А назагал ціле провалля, як міркував хлопець, завертало все більше на захід — саме в протилежну від Парани сторону. Правда, Данко цьому не надавав великого значення, але натомість журився, поглядаючи в правий бік, що являв собою майже прямовісні стіни, здебільша білої глини, на котрій нічого не росло і котра від недавньої зливи була м'яка і липуча, як патока. Кількаразові спроби лізти по тих білих косогорах кінчилися тим, що Данко вгрузав майже по коліна у в'язку масу, а нарешті, витягаючи ногу, відірвав від одного чобота підошву і вирішив більше таких спроб не повторювати.
На зміну голій глині місцями приходила непрохідна гущавина, але Данко був уже настільки досвідченим, щоб знати, які небезпеки можуть загрожувати в пралісі неозброєній людині, і тому не ризикував заглиблюватися в ліс. Зрештою, тут і ризикувати не було змоги, бо, щоб поступити кілька кроків наперед, треба було мати факона[20]: ліс стояв неприступний і густий, як стіна. Єдиним рятунком лишалося — йти далі дном провалля, де по обидвох сторонах потока стелилися рівні, чисті береги.
Але й тут не було так надзвичайно безпечно. Що кілька кроків хлопець пильно озирався і прислухався до зрадливої тиші. Нераз йому видавалося, що за ним стежать хижі очі невидимого ворога, а нераз він тих ворогів бачив цілком виразно. То були більші й менші гадюки, котрі вигрівалися проти сонця, звернувшись на каміннях, або звисали з дерев і дивилися на мандрівника мертвим нерухомим поглядом. На щастя, вони не нападали, а навіть інколи й тікали при наближенні людини, і Данкові не доводилось вступати з ними в боротьбу.
Ще поки сонце не перевалило за бік яру, йти було можливо. Але пізніше, коли палаюча куля повисла просто над головою і немилосердно посипала вогнем вдолину[21], — справа значно погіршала. Данко й так ледве тягнув ноги. Його пообдряпуване тіло пекло й боліло, а перев'язки, що він їх поробив з листя, постійно зсувалися і заважали. Шлунок сердито бурчав, дарма, що хлопець його намагався втихомирити різними ягодами, і овочами, — він домагався чогось істотнішого: хліба, м'яса, або, принаймні, кукурудзяної фарофи[22]. Та де ж було того всього взяти? І лиш після того, як хлопцеві вдалося збити горіха з кокосової пальми і поласувати ним — сердитий шлунок трохи заспокоївся. Зате руки і в'язи у Данка аж потерпли, поки він досягнув свого по півгодинному "бомбардуванні" високої пальми камінням.
Радість, яку відчув ранком, усвідомивши своє чудесне спасіння від смерти, поволі минала, а на її місце приходила знову тривога і зневіра.
— Що я робитиму сам в цій пущі, коли не маю ні захисту, ні зброї? — думав хлопець. — Видно по всьому, що моє життя знову залежить від випадку. Але чи ж дивні випадки можуть ставати один по другім без кінця?.. Ох, і що ж то за нещасливий був день, коли я зважився вийти з дому і пуститися в мандрівку з тим Арасі!.. Тепер пропаду, пропаду напевне...
Та, додумавшись до таких сумних висновків, Данко стріпнув головою і потер долонями скроні.
— Фе, яка ж погань лізе мені в голову!.. Було ж гірше, і мене якось то Господь врятував. Чого ж би тепер я мав пропасти? В печері Ітакватії я мріяв виключно про свободу і вірив тоді, що з незв'язаними руками людина може боротись за своє життя. В печері на острові я, хоч і мав вільні руки, був прикутий до одного місця водою. А тепер? Голод мені не загрожує, можу рухатися в різні сторони й боротися з небезпекою. Чи ж того ще мало? Бог поміг мені нераз, поможе ще!..
Так розважав сам себе Данко і для підбадьорення навіть замугикав пісеньку. Спочатку мугикав навмання, але потім якось випадково трапив на мельодію тієї пісні, що колись співала йому мама, оповідаючи казку про Колобка:
"Я по засіку метений
Я на яйцях спечений,
Я від баби утік,
Я від діда утік"...
Це його відразу заспокоїло і примусило розважніше подумати над дальшою мандрівкою. По-перше, хоч як це не було прикро, повинен був погодитися з фактом, що поспіх ні до чого доброго не приведе. Звичайно, треба докладати зусиль, щоб добитися додому якнайскоріше, але власне тому необхідно бути надзвичайно обережним. Один необачний крок може скінчитися катастрофою, себто, його, Данковою, смертю. Від того нікому не буде краще, а навпаки. По-друге, щоб можна було краще боронити себе перед всякими дикими напасниками, — треба було подбати про якусь зброю. Зброю... Гм!..
Данко критично поглянув на палицю, котру не випускав з рук, а другою рукою намацав у кишені складного ножика. Ні одне, ні друге зброєю не було. Але...
Тут Данко вдоволено вдарив себе долонею по чолі і взявся до роботи: вибрав рівне молоденьке деревце, зломав його при корені і заходився обдирати кору. Потім обстругав палицю з обох кінців, тонший кінець розщепив, запхав туди розложеного кишенькового ножика і тісно обв'язав ликуватою корою ліяни[23].
— Га, от і спис! — вдоволено вигукнув він, потрясаючи своєю зброєю. — Ану, чи я ще не забув метати?..
І, вибравши собі за ціль один пункт в глинястій стіні, Данко кинув свого списа. З задоволенням побачив, що трапив добре, і це ще більше його підбадьорило. Та на випадок зустрічі з гадюками спис себе на близьку ціль не оправдував. Тут була таки потрібна інша зброя. Данко вмів і її зробити. Для цього треба було взяти коротшу палицю, роздвоїти її кінець і зробити щось подібне до вилок. Через кінці тих вилок протягався шнурок і прикріплювався до другого кінця палиці. Гадюк ловиться таким способом, щоб головка потрапила між вилки. Тоді її притягається шнурком — і небезпечне сотворіння стає безборонним. Правда, для того треба неабиякої спритности, відваги і вправи. Але спритности і відваги Данкові не бракувало. А щодо вправи... то не родяться ж люди з цією вправою!..