Була вона висока, яких чотири метри, простора і дуже проста. Стіни її Коарасіаба виплів з тростини, верх покрив пальмовим листям, лишив замість дверей досить високий вхід, а посередині викопав неглибоку яму на вогнище. Оце було й все. Ні меблів, ні начиння, ні взагалі ніяких предметів, які виробляли білі, він не визнавав. Особливу ж ненависть мав чомусь до сірників і ніколи інакше не казав, тільки "дурні сірники", хоч, зрештою, їх вживав, роблячи для них одинокий виїмок.
Не хотів користуватися Коарасіаба і допомогою Посту Опіки над індіянами, і ніякі умовленя його до того не схилили. Жив він з того, що йому приносили люди за лікування, та ще ходив на полювання. І йому вистачало.
Малий Арасі спочатку тримався діда і здебільша або сидів у своїй халупі, або ходив з дідом на полювання. Але з кожним днем все більше його тягнуло в містечко, де було так багато всього цікавого і де він міг бігати і бавитися зі своїми ровесниками. Кілька днів він навіть попробував був у секреті від діда посидіти в школі, але наука видалася йому занадто нудною і нецікавою річчю, щоб на неї тратити час. Натомість охоче навідувався до Посту Опіки, де кожного разу діставав щось із одежі або харчів, а також зустрічав велике зацікавлення своєю малою особою. Проте, хоч як його не допитувалися, нічого про себе не хотів казати, і навіть гнівався, коли його питали про те, з якого племени він походить і як опинився в лісі, де його знайдено. А через два роки він уже не хотів і з власним дідом говорити по-індіянськи, з раннього ранку до пізнього вечора пересиджував у містечку і, якщо ходив до лісу, то не з дідом, а з ровесниками, або й сам один.
Минали роки. Падре Вісенте ні не змінив способу свого життя, ні не змінився сам. Тільки й того, що мав тепер більше роботи, бо і містечко Санто Антоніо зростало і збільшувалося, збільшувалася і кількість поодиноких осель в довколишніх лісах. Його колишній провідник Луїз уже одружився і жив тепер по другому боці Парани, де мав землю і господарку.
До Санто Антоніо прорізали вже дорогу, яка, правда, служила тільки для авт і возів у сухі місяці. А в дощливу погоду містечко ставало відрізане від цілого світу.
Великою подією було налагодження повітряного зв'язку, і перший день, коли прилетів літак і спустився на зарані до того приготованій площі, перетворився для Санто Антоніо у велике свято. І вже навіть два роки пізніше після цього пам'ятного дня всі мешканці з нетерплячкою чекали означеного в тижні дня, коли великий літак, що його прозвали "залізним Урубу*", спускався на летовищі. З ним прибувала пошта, прибували ліки, прибували всякі новини зі світа. Летунів радісно вітали, частували, розпитували про те, що де діється, і потім випроводжали назад з добрими побажаннями. А летуни затримувалися всього на годинку, щоб віддати пошту і невеличкі пакунки, котрі здебільша привозили до монастиря, трошки відпочити, з'їсти обід з падре Вісенте і забрати з собою листи та дерев'яні скриньки з гадюками. Тих гадюк ловили діти і дорослі, заносили до падре Вісенте, а він їх відправляв з літаком до Сан Павло, а натомість одержував сироватку, якою рятував людей від укушення тих самих гадюк.
Часом прибував до містечка "каміньйон"* — тягарове авто, що привозило товари для склепу згаданого Саміра, або якісь речі, призначені для Посту Опіки над індіянами. Часом добивалися мандрівні торгівці верхи, на возах, запряжених міцним коником, або й пішки з валізками на плечах.
Поза тим Санто Антоніо жило дуже спокійним, сонним життям.
Данко Сокіл
Данко Сокіл народився в родині землеміра в Україні. Його батьки в часі другої світової війни мусіли залишити рідні землі, коли Данко був ще зовсім маленьким. Тому батьківщини він не пам'ятав зовсім. Перші спогади, які занотувала його дитяча пам'ять, — були вибухи бомб, вогкі підземелля бомбосховищ, голод і постійний страх. Далеко виразніше пригадуються йому повоєнні часи з життям у великих, галасливих таборах, довгі черги коло кухонь і веселі дні, коли між родинами розподіляли "кер-пакети". А вже зовсім добре пригадує собі Данко те пожвавлення і рух, яке викликали вістки про можливість виїзду за океан. Тоді в таборі більше ні про що не говорили, як про Північну або Південну Америку, ретельно шукали книжок і підручників, де б можна було щось вивчити про ці континенти, особливо про південну Америку.
Одні мріяли виїхати до ЗДА[12], другі — до Канади, треті хотіли кудись ближче до тропіків, до тепла, а четвертим було байдуже — куди, аби тільки вирватися з табору.
І от одного дня прийшло повідомлення для кількох десятків родин про те, що їх призначено на виїзд до Бразилії. В числі тих родин був і Данків батько Іван Сокіл.
Почалися ще гарячіші наради: їхати, чи ні? Дехто запевняв, що виїзд до Бразилії — це певна згуба від гадюк, малярії і диких індіян. Дехто, навпаки, запевняв, що в Бразилії — справжній рай. Але певного ніхто нічого сказати не міг.
Один господар з Бережанщини, Степан Федюк, рішуче сказав:
— До Бразилії не поїду за жадні скарби! Ви знаєте, що то за країна? Брат мого покійного діда виїхав був до Бразилії вже років з сорок тому назад, та й пропав. Привезли їх у ліс та в дебри і висипали з дрібними дітьми отак просто під голим небом. Та й всі пропали: гадюки їх покусали, хвороби якісь пообсідали, а до того напали на них дикі буґри* і решту вирізали. Ой писали вони, писали!.. Дідо аж плакали, як їхні листи перечитували вже за моєї пам'яти...
— Ет, пане Федюк, — заперечив Гриць Перетяжний, — щось ви таке говорите, що й купи не держиться! Воно, правда, було таке, як ви кажете, але вже давно. А я от знаю, що з нашого села багато виїхало вже як я хлопцем був і пізніше писали до нас. Добре їм: землі — кілько хочеш, картоплю два рази до року збирають, ярина всяка цілий рік росте, худоба десятками ходить, бо місця досить. Один вже власний тартак має, другий — склеп. Багачами поробилися. А як виїхали з краю, то тілько того й мали, що дітей по півтузіна[13] та торби латані. Ет, коби мене взяли, то я би вже їхав.
Такі розмови чулися завжди і скрізь.
Данко, як і всі інші діти, з цікавістю прислухався до тих розмов, а потім біг до професора Лісницького.
— Пане професоре, — питав спішно, — а чи то правда, що в Бразилії є багато гадюк?
— Правда, Данку.
— І є буґри?
— Та, напевне, ще є. Бо Бразилія — великий край і мало досліджений.
— А що ще є в Бразилії?
— Багато ще дечого є, хлопче: є вже великі міста, де напевне нема гадюк, є багато різних овочів, які в нас дуже дорогі, є різні звірі.
— А малпи?
— О, того добра, то вже найбільше!
— А папуґи?
— І того вистачає.
— А банани?
— О, бананів там дуже багато!
— А помаранчі?
— І помаранчі.
Данко був дуже вдоволений одержаними інформаціями:
— Ну, то чого ж ті люди такі смішні? Не хотять їхати! А я скажу татові і мамі, щоб тільки їхати до Бразилії. Що там буґри! Буґри — нічого. Тільки взяти доброго лука, націлитися — раз, раз! — і всіх побити! А гадюк можна бити великою палицею, правда, пане професоре? Отакою великою! Тільки гадюка лізе — бах! — і готово!
Професор сумно якось посміхався і гладив Данка по чорнявій голівці.
Батьки остаточно рішилися їхати, але Данкової радости не поділяли.
— Маленький ти, сину, а тому дурненький, — говорив батько. — Навіщо нам Бразилія? От ти проси Бога, щоб додому вернутися — це куди краще, як якась там Бразилія.
— Та ми вернемося ще додому, — заспокоював Данко батька. — Ми не поїдемо надовго. От тільки так, подивитися... Я собі піймаю малпу, папуґу і тоді, як вернемося до діда, замкну їх в клітку. Тато мені зробить клітку, правда?
— Це вже я попрошу, щоб тато зробив клітку, — вмішувалася в розмову мама. — Треба буде тебе замикати, бо в хаті не можна втримати. Цілісінький день бігаєш по дворі.
— Ми бавимося в індіян, мамусю, — пояснював Данко. — Юрчикові тато навіть лука зробив. Тату, а ти зробиш мені лука? Я буду вчитися стріляти.
Коротше кажучи, Данко і наяву і увісні мріяв про індіян, про луки, про папуґи, малпи, банани і кокосові горіхи.
Нарешті, наступив радісний, а заразом і сумний день від'їзду. Данко радів при згадці про подорож пароплавом, про своє скоре знайомство з таємничою і цікавою Бразилією, але і сумував водночас, покидаючи товаришів, старенького професора, котрий навчив його читати і писати і вмів оповідати багато цікавих історій. Жаль йому було і отця Романа, такого доброзичливого і веселого приятеля всієї таборової дітвори.
Жаль навіть було отого великого, гамірного дерев'яного бараку, до котрого Данко привик, як до власного дому.
Та на це ради не було.
Тих три тижні, які довелося прожити після виїзду з табору до вступу на пароплав, були справді дуже невигідні, повні всяких клопотів, біганини, стояння в чергах перед всілякими комісіями і т. д. А тому видалися Данкові цілою вічністю.
Та от нарешті вони на пароплаві! Який він великий і гарний! А скільки в ньому таємничих приладів, скільки людей, скільки ходів і переходів — справжній лябіринт! Данко навіть не відходив від батьків, щоб не заблудитися.
Був уже вечір, коли корабель відчалив від берега. Еміґранти, висипавши на палуби, прощалися з Европою, плакали і молилися. Особливо гірко плакала Данкова мама.
— Не плач, Марусю, — заспокоював її батько, хоч самому сльози стояли в очах. — Ще, дасть Бог, повернемось колись.
— Ні, Івасю, — відповіла мати, мабуть я вже не повернуся... Чогось мені так тяжко на серці!
— Ну, ну, перестань. Всім тяжко, але що поробиш!.. Годі.
Так стояли і дивилися, розчулені, поки далекі береги континенту не затяглися нічним туманом...
В наступних днях Данко від світанку до ночі проводив на палубі пароплаву. Любувався білими мевами[14], що літали над морем, захоплювався веселими краєвидами Англії, що під скісним промінням заходячого сонця виглядали, як мініятюрні веселі образки, свіжо потягнені ляком. Морське повітря було таке чисте і прозоре, що видно було навіть вікна будинків, а самі будинки видавалися завбільшки, як грудочки цукру.