Свого часу була розповсюдженою теза, начебто підприємства металообробки і машинобудування України зупинилися і втратили свої комерційні спроможності "із-за розриву виробничих зв'язків" з російськими суміжниками – незамінними покупцями готової продукції і постачальниками комплектуючих виробів. Але подальший розвиток подій спростовує цю думку. Просто заплутана мережа промислової кооперації, що була далекоглядно створена заради стиснення республік і територій СРСР в єдиний промислово-економічний вузол, виявилася нежиттєздатною. На противагу цьому можна привести приклад Великої Британії, яка вийшла з Євросоюзу, і у них нічого не "розірвалося", бо Євросоюз первісно створювався на ринкових, взаємовигідних засадах заради отримання зиску усіма його учасниками.
Іншими словами, до катастрофи Радянський Союз довела та сама соціалістична індустріалізація, яка свого часу забезпечила його перетворення на – як тоді здавалося – вічну і могутню державу. І що ж не так із соціалізмом? Чому інші країни соціалістичного табору (країни Балтики, Польща, Чехія, інші), які рішучо і враз, покінчили з практикою соціалістичного господарювання, досягли разючих результатів в економіці, а держава Україна, яка так і не наважилася викинути з наукових бібліотек твори К. Маркса, досі товчеться перед зачиненими брамами Європейського Союзу?
Творці теорії пізнання стверджували: істина конкретна; критерій істини – практика. Тож, заради об'єктивності, розглянемо конкретну практику семи машинобудівних підприємств України.
З історії декількох українських заводів
1 ХАРКІВСЬКИЙ ТРАКТОРНИЙ ЗАВОД[10] побудували у рекордно короткі строки — лише за п'ятнадцять місяців. Проектування і будівництво ХТЗ здійснювалось під керівництвом американських інженерів і техніків, більшість з котрих представляли відому проектно-конструкторську компанію Альберта Кана "Albert Kahn Associates Incorporated", яка побудувала у СРСР більше п'ятисот великих заводів. ХТЗ був копією тракторного заводу американської компанії International Harvester, місто Мілуоки (штат Вісконсин), і був розрахований на випуск 140 тракторів за добу, або 50 000 машин щороку. Конструктивно то були американські трактори15/30" компанії International Harvester, які тут отримали індекс СХТЗ-15/30. До будівництва ХТЗ були залучені десятки іноземних фірм і компаній, головним чином американських. Електрообладнання поставляла компанія "Westinghouse Electric"; конвеєри, обладнання для виготовлення болтів і заклепок — "Chain Belt Co.", верстати, машини, механізми, технологічне оснащення і інструмент — "International Harvester", загалом десь вісімдесят компаній. На "Тракторобуді" працювало близько 300 іноземних спеціалістів, здебільше американських. Фактичним керівником будівництва був громадянин США Леон Евіс Сваджіян. Пізніше "за видатну енергію при проектуванні і виконанні робіт" Леон Сваджіян був нагороджений орденом Леніна. Окрім нього, так само нагородили ще сорок організаторів будівництва заводу, зокрема колишнього начальника будівництва Пантелеймона Свистуна, головного інженера Олександра Брускіна і секретаря партійного комітету Романа Потапенка. До речі у другій половині 1930-х років усі троє орденоносців-ленінців були розстріляні як "шкідники" і "вороги народу".
Будівництво заводу розпочалось у квітні 1930 року, в степу на північ від станції Лосєво. З двох боків будівельного майданчика нашвидкуруч возвели "соціалістичні містечка" – насправді трудові табори, де панувала антисанітарія і жахливі побутові умови, але навіть такого житла на усіх не вистачало. Харчувались в робочих їдальнях, де треба було відстояти довжелезні черги. Для того, щоб отримати пайку їжі, робітники кидали роботу за годину до обідньої перерви. Переважала ручна праця, найпоширенішими знаряддями труда були лопата, кайло і тачка. Не всі витримували такі умови праці, багато-хто з робочих тікали з Тракторобуду, навіть не діждавшись першої зарплати. В окремі періоди плинність кадрів на цьому об'єкті складала шістдесят і більше відсотків. наприклад, у травні — серпні 1931 року на харківський Тракторобуд влаштувалося 13 351 завербованих працівників, а звільнилося 13 966.
Загалом на будівництві постійно працювали близько дванадцяти тисяч робочих и півтори тисячі інженерно-технічних працівників. Вербовку чорноробів на Тракторобуд здійснювали по усій країні, а коли їх не вистачало, залучали червоноармійців, студентів і арештантів, серед котрих були й православні священики, що відбували так звану "трудову повинність". Окрім того, особливий внесок у будівництво ХТЗ зробила 23-я Харківська стрілецька дивізія, котра пізніше за "видатні досягнення на господарському фронті" була нагороджена орденом Леніна.
Отже, будівництво ХТЗ здійснювали за допомогою дармової робочої сили, здебільше з селян, які тікали на Тракторобуд від колективізації. Тут вони виконували усю важку і чорнову роботу, тому що на будівництві не вистачало техніки и механізмів. Наприклад, котловани під майбутні цехи копали вручну, перекидаючи землю на десятки метрів нагору. Цеглу і бетон возили ручними тачками. В червні 1931 року сюди кинули майже тридцять тисяч робочих з інших харківських заводів, котрі копали траншеї для прокладки водопроводу.
Продуктивність труда підвищували за допомогою штурмівщини та ударництва. "Муляри розвернули похід за раціоналізацію цегляної кладки. Ударник-муляр Зайцев, змагаючись з муляром Мікунісом, досягає кладки 1 800 цеглин за зміну. Бригади Лося и Балицького, змагаючись, укладають 2 000 ... Рекорд б'є ударник Артюхов, який за 6,5 годин роботи укладає 7 410 цеглин, але Мікуніс перекриває його — більш ніж 9 000. І усе це за нормою 400 цеглин за зміну". Подібними повідомленнями рясніли тогочасні газети.
Найбільшою проблемою іноземні спеціалісти вважали низький рівень виробничої дисципліни і порушення технології під час будівельних робіт і монтажу обладнання. З такої причини 17 січня 1931 на будівництві теплоелектроцентралі стався обвал покрівлі, в результаті якого четверо робочих загинули, троє були тяжко травмовані, а ще 13 отримали легкі пошкодження. Для розслідування причин цієї аварії на Тракторобуді була створена урядова комісія, арештовані кілька людей, але справжні причини трагедії так и не були оприлюднені.
Американські інженери, які відповідали за технічний контроль на Тракторобуді, просто фізично не могли проконтролювати усі виробничі процеси. До того ж тут часто проводили суботники, недільники, штурмові ночі, коли робочим приходилося працювати у вихідні дні і в понаднормовий час. Американці відмовлялися підтримувати штурмівщину. Говорили: "Ми будуємо завод, а не соціалізм; ваші соціалістичні змагання нас не стосуються".
1 травня 1931 був введений в дію інструментальний корпус, який розпочав виготовлення інструменту і оснащення. 30 вересня 1931 будівництво було завершено (у той час завод нараховував дванадцять цехів).
1 жовтня 1931 року відбувся офіційний пуск заводу. В жовтні 1931 року завод розпочав випуск колісного трактора СХТЗ 15/30, котрий був оснащений двигуном потужністю 30 кінських сил і швидкість до 7,4 км/год. В 1935 році з конвеєра зійшов стотисячний трактор.
З наближенням до Харкова лінії фронту, завод був евакуйований — спочатку до Сталінграда, а потім до Рубцьовска Алтайського краю, де на базі ХТЗ був збудований Алтайський тракторний завод, котрий в 1942 році випустив перший трактор АСХТЗ-НАТИ.
Після звільнення Харкова в серпні 1943 році розпочалося відновлення зруйнованих в період окупації заводських будівель, і в кінці 1944 року завод виготовив першу продукцію.
В кінці 1949 року завод започаткував випуск трактора ДТ-54, в 1960 році налагодив виробництво трактора Т-75, а у 1962 році орного трактора Т-7420 січня 1967 року з конвеєра зійшов мільйонний трактор. Для виробництва тракторів Т-125 був створений цілий комплекс промислових підприємств – відомий як "харківський кущ". Кінцевий продукт – трактор Т-125 – повинен був випускати ХТЗ, тракторні двигуни – Харківський завод тракторних двигунів. У місті Лозовій – "Центрокуз; у місті Куп'янську – "Центроліт"; у місті Чугуєві – завод паливної апаратури; у місті Дергачі – завод пускових двигунів.
На комплектацію двигунів харківських заводів "Серп і молот" і "Заводу тракторних двигунів" (ХЗТД) деталями гільзо-поршневої групи працювали харківський завод "Поршень" і конотопський Завод поршнів.
У 1980-і роки ХТЗ досягнув максимальної продуктивності — 70 тисяч тракторів на рік і 16 квітня 1982 року випустив двохмільйонний трактор. На початок 1986 року ХТЗ поставляв трактори до 36 країн світу (виключно до країн соціалістичного табору і слаборозвинених країн), готував виробництво нових тракторів: Т-150КМ и Т-150К-02].
Останні роки (1989-1990) існування Радянського Союзу запам'яталися занепадом промислових гігантів автобудівної і тракторобудівної галузей, які стикнулися із катастрофічним зменшенням попиту на свою продукцію на тлі величезних наявних потужностей на її виготовлення.