В так званій парадній "коробці" я не йшов, а промарширував зранку повз мавзолей при порожніх ще трибунах і став із своєю ротою в Історичному проїзді – на всяк випадок, якщо щось станеться. Так, як і ми, стояла в усіх провулках і проїздах вся дивізія Дзержинського, зі зброєю. Також було дуже багато міліції, кагебістів. Боялася партійна верхівка свого народу – як би не скористалися парадом люди, не полізли на трибуни, чи не пальнули з чогось.
Надворі невеликий морозець, стояти в чоботях на протязі п'яти-шести годин холодно. Я трохи приморозив великий палець на лівій нозі. Довго відчував його на доброму морозі й згадував-сміявся: постраждав за "вєлікую революцію". Але тільки у вузькому колі міг так жартувати, інакше пришили б антисовєтську пропаганду. Жартувати з революції – це вам не шо!
До нас особисто підходив давати останні інструкції головний радянський міліціонер – Щолоков і головний кагебіст – Андропов. Оскільки я стояв у строю в першому ряду, відразу за офіцерами, то цих двох кремлівських "бонз" бачив зблизька, майже впритул. Запам'ятав їхні настанови: "…чуть-что – рука у вас, рєбята, нє должна дрогнуть, ламайтє, валітє бєз промєдлєнія, нада – стрєляйтє, помнітє каво защіщаєтє!.."
Головна трибуна від мене далеко – інших партійних вождів споглядав, наче по телевізору. Але Брежнєва прийшлось якось побачити й навіть трохи охороняти.
Наш взвод інколи чергував у спеціальному резерві, закріплявся за Петровкою, 38 – головним міліцейським управлінням Москви. На той випадок, коли щось трапиться надзвичайне й потрібно буде оперативно перекрити певну вулицю, квартал, коли, наприклад, матиме місце велика бійка чи пожежа, катастрофа, значні ДТП чи інші аварії. Були випадки: коли ми блокували виїзди з міста та з аеропорту, тому, що при посадці в літак втік особливо небезпечний злочинець; коли розбився літак і треба було зносити трупи й не допускати людей до місця аварії; коли зіткнулися дві електрички, та мали місце численні жертви й поранені; коли виникли великі криваві циганські "разборки".
Під час одного такого чергування взвод підняли по тривозі й на шаленій швидкості, з "мигалками", під ескортом міліцейської автоінспекції (ДАЇ), перекинули на стадіон "Лужніки", де був товариський футбольний матч між СРСР і НДР (Німеччина соціалістична). Цю гру неочікувано й незаплановано вирішили відвідати Брежнєв із керівником Німеччини, які якраз мали офіційну зустріч у Кремлі. Коли матч закінчився, ми перекрили вихід із трибуни стадіону – аби не дати простим болільникам близько підійти до головного начальника країни та його гостя. Брежнєв пройшов у мене за спиною, віддаляло кілька метрів. Я довго всім хвалився, що "охороняв Брежнєва", це було тоді предметом захоплюючої розповіді – "пантов", а часом і недовіри-насмішок, слухачі вважали розповідь черговою армійською побрехенькою, якими так люблять грішити дехто з чоловіків. Тепер якось і признаватися не личить.
Влітку 1979 року в Москві проходила літня спартакіада, яка була фактично генеральною репетицією до Олімпіади-80. На спартакіаду запросили багатьох іноземних спортсменів, в т.ч. зі США та інших великих країн. Світового бойкоту московської олімпіади ще не було. Я декілька тижнів чергував у палаці спорту, де проходили змагання по боксу, бачив багатьох відомих спортсменів, зберіг у себе на пам'ять розклади змагань, інформаційні листки про результати поєдинків. Тут вперше спробував пепсі-колу. Пригостили хлопці, які несли службу в прес-центрі. Там таким небаченим напоєм пригощали безкоштовно іноземних кореспондентів. Напій мені тоді здався неземним питвом.
Повз мене якось пройшов знаменитий радянський спортивний коментатор – Озєров (таких коментаторів у Союзі було всього три-чотири, їх знали в обличчя і за голосом). Я так на нього витріщився, що він вирішив "облагодєтєльствовать" мене – подав руку. Ходив я після цього в казармі, наче сам став коментатором. Хлопці жартували, щоб рук не мив, і лізли весь час до мене здороватися:
– Ану, покажи руку, якою за Озєрова потримався… дай потиснути замість автографа!..
Прийшлось побувати й майже на всіх московських стадіонах – тоді було правило: на першому ряду сиділи тільки солдати й міліція. Аби ніхто з болільників не вискакував на поле.
Зі стадіону "Лужнікі" глядачі могли йти тільки в метро, через тісний стрій солдат внутрішньої служби й кінної міліції (така була, здається, тільки в Москві). Навіть, коли комусь треба було в іншу сторону – не пропускали, проганяли через метро, щоб натовп розсіювався. Московські фанати полюбляли громити й трощити на вулицях все, що під руку попаде. На великий натовп управи не знайдеш, а на той, не дуже чисельний, який вийде з чергового потягу метрополітену, знаходили.
Коли московська "учебка" закінчилася, дали мені звання сержанта й відправили назад у Мінськ. Тут залишалося служити трохи менше півтора року. По приїзді мінські діди хотіли поставити мене на місце й покарати за колишню "барзоту", однак сержантське звання мене захистило, хоча потрібно було виграти психологічний бій у єфрейтора-дєда Феді Савоцького. Той довго махав у мене перед носом кулаками, погрожував зробити "тьомную" – це коли вночі накинуть щось на голову й нападуть разом, відкопають ногами, аби ніхто не бачив і нікого не розпізнав. Я шкірою чув важливість розмови з Федєю – програю, не злізуть, тому нахабно сам пішов у атаку:
– Тільки троньте, підете в дісбат, гарантую!.. Я вам не рядовий солдат, а сержант. Подам рапорт – проклянете день і час, коли зі мною зв'язалися!.. За сержанта-камандіра загудите по-полной!.. Подумай, Савоцький, добре подумай свею головою, шо тобі лучче – спокійно на дємбєль, чи на каторгу в дісбат!
– Так ти, шо, жучара, стучать на нас будеш?.. Рапортом лякаєш… Ми ж тебе кончим, приб'єм в сартірі, розмажем мордой в пісюарє!
– Не розмажеш… побоїся… Сам подумай, чим ризкуєш... А ці твої понти про "стучать-нє-стучать" можеш салагам втирати. Я вже не вчорашній, так просто не залякаєш. Одстань краще і давай ніби друг друга не бачим – самий толковий буде варіант!
На цьому й зупинилися. Савоцький сказав дідам, що я якійсь "бєшений", і краще мене не чіпати, аби не натворити "дєлов".
В Мінську призначили мене командувати спеціальним відділенням – "групою захвату" (тепер називають "спецназ"). У відділеннях було, зазвичай, десять чоловік, а в нашому дванадцять. Всі спортсмени – першорозрядники, кандидати в майстри спорту – боксери, гребці, лижники, бігуни, два призера чемпіонату Білорусії з карате. Постійний куратор – прапорщик Глєб. Щодня в спортзалі дві-три години, виснажливі кроси, карате. Готували до Олімпіади-80, на той випадок, коли щось станеться надзвичайне. На одній із попередніх олімпіад мав місце захват спортсменів у заручники. В СРСР хотіли, аби таке не повторилося. Мене взяли в командири відділення, оскільки найкраще з сержантів стріляв і бігав. Сказати, що я став якимсь великим каратистом чи спеціалістом-спецназівцем буде невірно, однак чомусь таки трошечки навчився. Дуже радий, що ніколи не прийшлось це "трошечки" на комусь застосовувати. А Олімпіада-80, до якої нас так ретельно готували, як відомо, не відбулася. Її замінили другорядними змаганнями на які іноземці майже не приїхали.
В нашому селі, родині, сім'ї найголовнішим святом завжди був Великдень. З дитинства звик до цього. Незважаючи на тотальні атеїстичні порядки в суспільстві, в нас билися крашанками, сідали з сім'єю за празниковий стіл, їли пасочки-мазурки, свячені яйця, віталися зі всіма, як годиться, по-пасхальному, прикрашали загодя хату, двір, могили, бо так була заведено з діда-прадіда. Хоч церкви в селі не було – зруйнували, проте про Паску ніхто й ніколи не забував, люди ходили до церкви в сусіднє селище.
Як же я відмічав це свято в армії?
Найголовніше – потрібно було хоча б знати: коли вона, Паска? Замполіт тобі цього не скаже, в газетах, які стосами лежать в "ленінській червоній" кімнаті про це не напишуть. Листи з дому, що надходять солдатам розкриваються й перечитуються, лишнього ніхто з батьків не пише, аби не підставляти сина. Проте якось так виходило – у Великодній день, хтось таки про це скаже. Правда, не до всіх дійде ця інформація, бо оголошення про таке не роблять.
До мене першого разу звістка про Паску надійшла чудернацьким чином. Пізно ввечері, на Вербну неділю, коли ніс патрульну службу на вулицях Мінська, перестріли мене дві старих бабці та побили лозою, приказуючи: "Не я б'ю, лоза б'є, за тиждень – Великдень". По-сябровськи, але все було зрозуміло. Здавалося б нічого дивного, однак треба врахувати, що церков у столиці Білорусії не було, у всякому разі, ніде на очі не траплялись за всю мою службу в багатьох куточках міста, тому невідомо, де бабці ту лозу святили. Мабуть, в приміському селі. Крім того, я ж у міліцейській формі – не кожен наважиться лозою бити, навіть коли це умовно. Перехожих на вулиці багато, більше ніхто з них чомусь посвяченим у це дійство не був, лише я. Що тут сказати? Виходить, прийшло мені, впало наче з самого неба.
Раз так вийшло, то старався вже в останні дні перед Великоднем м'яса не їсти, аби хоч якось притриматися домашніх правил. В неділю, як зазвичай, видали два яйця ( в інші дні не видавали). Їв їх немов свячені, згадував дому й відчував на душі Празником-Празник.
Другим разом не менш цікаво.
За два місяці до Паски комбат пообіцяв надати відпустку тому сержанту, відділення якого займе перше місце при здачі нормативів із бойової підготовки, або якщо сержант дослужує свій другий рік, як я, то відпустити його в першу групу (партію) на дємбєль (разом всіх не відпускали). Я від своїх молодих солдат не відходив. Інші сержанти кричать, матюкаються, карають – звикли, так завжди роблять, а я спокійненько вчу по сто разів плавно спусковий крючок автомата натискати, вправно протигаз натягувати, і все таке інше. Результат – моє відділення перше. А тут ще й на "смотрі-параді с пєснєй" наша рота стала кращою. Пісню я підкинув, з ротою вивчив, то ж двічі на відпуск "потягнув". Хоч і вважався "розгільдяєм", таким, що "плювать хотів" на службу, однак, обіцянка – цяцянка. Комбат – чоловік слова. Пообіцяв – виконає. І відпустку тепер мені подавай, і першу партію.