Проти переконань

Для чого мені вислухову­вати пікантні дотепи в черзі?

Мала рацію і своїми міркуваннями заклопотала його ще більше.

— Гм, так... — повторив. — Але що ж тоді зробимо? Скажи мені, Марусино, чого ти хочеш? Я тебе послухаю і не буду протестувати.

— Ах, Ігорю, — відповіла апатично, — я вже нічого не хочу...

І він аж тепер помітив, що розбитість, сум і гіркота вижолобили на її чолі поперечну зморшку, якої раніше не було.

— Не хочеш? — питав з жалем. — Чому не хочеш?

— Бо це вже не має ніякого значення: тато не живе, для тебе реєстрація — це ярмо і ланцюги, благословенство — "огидна і смішна комедія", а для мене вже все одно...

— Марусю! — піймав її руку і стиснув. — Марусино, я тебе прошу: забудь усе, що я казав, забудь! Не вгадуй­мо нічого! Я ж на самому початку заявив, що хочу почати наше життя наново...

— Чи ти й справді аж так змінився? — поцікавилася вона.

Перше, ніж відповісти, хвилинку подумав.

— Не знаю, що тобі на це. сказати, моя єдина, — при­знався щиро. — Я б сказав і "так" і "ні". Змінився, бо те­пер би вже не впирався і не ставив би своїх засад вище твоїх переконань, знаючи з досвіду, скільки нещасть моя впертість принесла. Але одночасно я і не змінився, Мару­сю. Я і тепер і до кінця життя повторятиму, що справжній шлюб і справжнє подружжя тривають так довго, поки існує любов. Усе інше — це лишень форма реєстрації фак­ту. Але коли сам факт не існує — реєстрація його є фаль­шивкою і безглуздям.

— Так!.. — ніби підсумувала Маруся й відійшла від нього. — Тоді ми взагалі не маємо, про що говорити...

Ігор похолодів від цих слів, а ще більше від її твер­дого тону.

— Марусю, — спитав зі страхом, — чи це означає кінець?..

— Так, це означає кінець того всього, що було! — підтвердила вона.

— Я сам хочу покінчити з тим, що було! — вихопи­лося у нього палко. — Ти мені скажи про майбутнє, Ма­русю, про майбутнє!..

— Що ж я тобі можу сказати про майбутнє? — по­тиснула вона плечима. — Ти приїхав сюди сватати людину, яку знав колись, але застав зовсім іншу, якої ще не знаєш. Правда, в резерві завжди ще залишається розвід, однак сам повинен признати, що пориваєшся на необач­ний крок, який не лежить у твоєму характері...

Він дивився на неї з подивом і розумів, що перед ним справді стоїть зовсім нова і незнана людина. Це вже не була безхарактерна міщанська півдитина, що так легко улягала його владі, а зріла жінка, яка знала, чого хотіла, і яку вже не можна було переконати ні красномовністю, ні ласками. І саме такою вона йому ще більше подобала­ся, викликала пошану до себе і жаль, що він не вмів її повністю оцінити раніше.

— Ти дуже виросла, Марусю, — сказав задумано те, що думав.

— Терпіння вчать розуму, — тихо відповіла вона.

Він встав і нервово заходив по хаті. Зупинився біля мисника, провів пальцем по примурку біля комина і ще раз пройшовся сюди і туди.

— Добре, — сказав, ніби сам до себе, — добре... Але який же вихід з того всього? Я не можу лишити тебе отак. Я ж не ошуст, я не зречуся дитини, я хочу направити все!..

Подивився на неї, і йому здалося, що вона є матері­альним втіленням луни його питання: "Який же вихід з то­го всього?"

Став біля неї і торкнувся її плеча.

— Марусю, — сказав, — чи ж то правда, що ми ста­ли такі чужі одне одному? Чи ж справді у нас нема нічого спільного ні в серцях, ні в поглядах?

Вона глибоко і важко зідхнула:

— Коли подумати добре, Ігорю, то ніколи не мали ні­чого спільного в поглядах, себто, в засадничих переко­наннях. На якийсь час ти мені накинув свої. Я, засліплена твоєю інтелігенцією і своїми почуваннями, прийняла їх. Але вони виявилися для мене чужими й ворожими. Вони опоганили мою душу, розложили мою гідність, штовхнули мене на ганьбу, зруйнували мені життя. Вони зробили зі мною те, що зробила колективізація з селом, — ти бачив?..

Її слова падали на його серце, мов грудки замерзлої землі, й від них ставало лячно і важко.

— То ти тепер?... — почав несміливо й не скінчив.

— Тепер? — обернулася різким рухом до нього Ма­руся і випросталася. — Тепер слухай: "Вірую в Єдиного Бога, Отця Всемогучого, Творця неба і землі, всього види­мого і невидимого"...

Бліда взагалі, вона зблідла ще більше і стала аж про­зорою. Дивилася на нього широко розплющеними очима, налитими глибоким поривом віри, й виглядала на розка­яну Магдалину зі святого образу. Вимовляла твердо слово-по-слову символ віри, а ті слова, пройняті духом екста­зи, набирали потужної сили й потрясали величчю свого змісту.

"І в єдиного Господа, Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденного перше всіх віків, — Світло від Світла, Бога істинного, рожденного, несотвореного, одноістотного з Отцем, через котрого все сталося".

І знову, як колись, від Марусі війнуло чимсь владним, чимсь незбагненним, чимсь таким, що його можна було порівняти з заворотом голови над глибокою таємничею криницею, на дні якої годі догледіти воду.

Ігор слухав, затаївши віддих, і йому видалося на мо­мент, що перед ним підноситься краєчок завіси над вели­кою тайною, яку він так довго і марно намагався розга­дати. Тепер же її розкривали найпростіші, а тому й найгеніальніші, слова молитви. Скільки божеського і скіль­ки людського, ясного, доступного було в них:

"Він для нас, людей і для нашого спасіння з неба зій­шов і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви і стався чоловіком".

Знав цю молитву з дитинства і багато разів її відмов­ляв, але без любови, бо була задовга і незрозуміла. Але зараз він розумів. Більше, ніж розумів!

Ігор нараз усвідомив собі свою роздвоєність, зрозумів, що має в собі два початки: смертного і безсмертного, ду­хового і матеріального, бо половина його єства порива­лася високо в небо, а друга половина, згнічена почуттям власної мізерії й нікчемности, припадала до землі, розси­палася в порох.

"Чекаю воскресення мертвих, — лунав з особливою ві­рою й натхненням голос Марусі, кінчаючи слова молитви, — і життя будучого віку. Амінь"...

Стало тихо, але в хаті ще витав урочистий відгомін святости.

І лишень нескоро-нескоро обізвалася Маруся:

— Ось, Ігорю, ти знаєш, як є тепер. Я тобі сказала більше, ніж би могла сказати власними словами. Моїм "ві­рую" стало "Вірую". А твоїм?..

Він опритомнів. Краєчок завіси впав знову, і все ли­шилося по старому.

"Які ж дурниці! — мало не сказав уголос, протираючи очі й чоло. — У мене сильно розходилися нерви..."

— Не будемо зараз говорити про ці речі, Марусино, — сказав уголос. — Можу тобі лишень приобіцяти, можу поручити словом чести, що ніколи більше в житті не за­чіпатиму з тобою релігійних тем. Вір собі, чи ні, молись, чи не молись, — не встряватиму. Але вернуся ще раз до найголовнішого: ти пам'ятаєш, як я тобі казав, що, з огля­ду на дітей, ми все ж мусимо зареєструватися в ЗАГСі. І тепер це питання дуже актуальне. Як зробимо?

Маруся терпко усміхнулася:

— Я бачу, Ігорю, що якраз про найголовніше ти не хочеш думати... Але, гаразд. Не вдаючись до складних ма­терій, хочу тебе спитати таке: навіщо ЗАГС, коли у твоєму розумінні його роля руйнуюча?

— То не є моє розуміння, Марусю, ти помиляєшся! — запротестував він.

— Справді? — піднесла вона брови. — А не казав же ти, що для кохання найбільша загроза в "ланцюгах", які закріплюють і устійнюють родину?

— Казав, — покаявся він. — Але тепер я переконав­ся, що нема сили, яка б зруйнувала мою любов до тебе! Люблю тебе, як жінку, як людину, як матір своєї дитини!..

Склавши ці признання, він затремтів і мусів зупини­тися, щоб не розплакатися вголос. Але зустрівши іроніч­но-докірливий погляд Марусі, засоромився: говорив, як скрайній егоїст і боягуз на додаток скаржився на свої бо­лі, співав про свої почування. Але Марусі не важився пи­тати, чи вона його ще любить, чи просто погорджує ним. Ні, цього він не міг спитати — бракувало йому сил.

— Марусю, — звернув розмову в іншу сторону, — нас же лучить дитина! Мені все одно, чи це буде син, чи донь­ка, але я вже люблю її, я почуваю себе батьком, Марусино! І тому не будемо думати про себе — думаймо про нашу дитинку і робімо так, щоб хоч вона не терпіла через наші помилки і наші непорозуміння...

Знову розчулився і розчулив своїми словами Марусю. Вперше по зустрічі потепліла, підійшла до нього і до­вірливо притулила голову до його грудей.

— Я живу цією дитиною, — додала. — Так хочу вже її побачити!... Чекай...

Визволилася з його обіймів, підійшла до валізки, що стояла на ослоні, відкрила її і почала витягати звідти малесенькі сорочечки, шапочки, власноручно плетені пан­чішки, пеленки, сповивачі. Все було зроблене зі старих речей, пошите руками і прикрашене вишивками.

— Бачиш, бачиш, — раділа Маруся, — усе таке м'ягеньке, і рубців не відчувається зовсім. Не буде дитину гризти і тиснути...

Він нічогісінько в тих справах не розумів, а тому був попросту захоплений досвідченістю і передбачливістю Ма­русі, уважно розглядав кожну дрібничку і тішився, як ди­тина.

— Як ти це все гарно поробила! — чудувався він. — А в мене ще також є багато старих речей, особливо ма­миних. З них іще можна буде навибирати, хтозна скіль­ки клаптиків і коронок. Там того добра ціла скриня. При­їдеш — упорядкуєш і побачиш, що з того можна вибрати.

Маруся враз посумніла й зідхнула:

— Я, Ігорю, звідси не поїду. Адже не можу покинути праці...

— Я попробую це влаштувати.

— Навіть не пробуй. Я не поїду до кінця року.

— Та ти ж і так не зможеш до кінця року працювати — ти повинна... чекай, коли це?.. Ну, так, у другій половині березня ти повинна одержати декретну відпустку. Не будеш же тут чекати дитини.

— Я поїду додому, Ігорю, — сумно сказала вона. — В нашій хаті живе зараз тітка Уляна. Поїду... Я так ску­чила за домом! І... і я хочу, щоб моя дитина побачила світ у своїй хаті.

— НАША дитина, Марусю, — поправив він.

— Наша дитина, — повторила вона і розплакалася.

Він кинувся, почав заспокоювати, пестити і переко­нувати, але не помогло: Маруся інакше собі не хотіла уявити — тільки щоб дитина народилася в рідній хаті. Мусів і з тим погодитись — адже обіцяв їй робити все так, як вона забажає, але було йому сумно.

Наспіла вечеря, а по ній одна за одною почали прихо­дити цікаві сусідки, подивитися "на вчительшиного чоло­віка". Не було б мабуть цим відвідинам кінця, коли б кметлива Федорка не заявила просто:

— Та що ви, сусідки, такі, їй-Богу!..