Були хвилини, коли він проклинав дівчину за її заскорузлість, за її вагання і за її якісь там дурні переконання, але навіть і тоді не переставав любити. Боже, як він її любив!... Були ночі, коли він не міг заснути ні на хвилину, простягав до неї в темінь руки, кликав її і мало не плакав: "Марусю, Марусю, навіщо ти так зробила? Навіщо мучиш мене і себе? Чи ж би не було краще для нас обидвох, коли б ти зараз спала, поклавши голову на моє плече? Я б і у сні чував над тобою, моя кохана, я б оберігав твій спокій, моя маленька, я б був вірним чоловіком, я б життя своє віддав за тебе, мій скарбе!.. Чому ти не зі мною, Марусе?.."
Так минуло понад чотири місяці й врешті він не витримав. З початком зимових вакацій, нікого не повідомивши, зібрався відвідати Кобзаренків. Розрахував так, що виїде в суботу вночі, день перебуде у них, вночі знову сяде в поїзд і ранком вернеться непоміченим до праці. Помимо перерви навчання в школі, учителі з відпочинку не користали, а у нього було праці вдвоє більше у зв'язку з піврічними відчитами й підготовкою до другого півріччя, але офіційно на неділю він мав право, "гарантоване Сталінською конституцією"...
Як постановив — так і зробив, і в перших числах січня мчав у поїзді через темну ніч навздогінці за своєю тугою, за своїм коханням, за своєю мрією туди, де за двома кремезними грушами притулилася на передмісті стара міщанська хатина з невеличкими віконечками і сінями, прикріпленими коробочкою до середини фронтової стіни...
Ледве дочекався кінця дороги і з тугою, з любов'ю, з ніжністю й розкаянням вискочив у молочну мряку насупленого зимового ранку. Всівся у незручні старі козирки[55] і наказав себе вести. Але по дорозі сталася пригода: виснажена на артільних харчах стара допотопна шкапа послизнулася, впала на вкритий снігом брук і нізащо не могла підвестися. Порвалася латана, перегнила й штукована упряж, і фірман даремно кляв, вйокав і молотив нещасне сотворіння пужалном по сухих ребрах — шкапина, здавалося, доходила.
Березовський вилаяв фірмана за жорстокість, мало не поламав йому батога, але врешті вискочив зі саней і пішов пішки.
Скрізь такі непривабливі, але такі зворушливо знайомі картини: обшарпані й пооблуплювані будинки, вибоїсті вулиці й нагі дерева з повикручуваними, пообламуваними гілляками. Сумно плентаються державні коненята, вгинаючись під тягарем саней, навантажених брудним снігом, лаються і верещать жінки у довжелезній черзі перед закритими дверима якоїсь крамниці, спішать до праці[56] радянські урядовці у витертих, неформених пальтах і полатаних калошах. А ось і знайома бабуся у довгому-предовгому і давньому-предавньому бурнусі, що був чорним, а тепер позеленів і вкрився численними латками. Відколи Ігор жив у цьому місті — все бачив ту саму бабусю в тому самому бурнусі, з тими самими ногами, обгорнутими для теплоти поверх подертих черевиків куснями кропив'яного мішка, і з тим самим маленьким бляшаним відерцем, з яким бабуся ходила по воду до крану на п'яту вулицю. Все лишилося по-старому, нічого не змінилося.
Ігор минав квартали за кварталами і вже наближався до знайомої дільниці, як його несподівано зупинив голосний оклик:
— О, диви, хто йде!..
У новому пальті, у величезному капелюсі, з величезною кокардою червоного шалику[57] під бородою, перед ним стояла Варя, розтягнувши в усмішці своє червоне обличчя від вуха до вуха. Березовський давно забув про її існування. Знав лишень, що вона, скінчивши на рік раніше від Марусі технікум, виїхала на посаду в село.
— Ви, Варю?! — потиснув їй руку Ігор. — Добрий день! Що ви тут робите?
— Нічого. Живу.
— Живете тут? Ви, хіба, не були в селі?
— Була, але тепер вже не працюю: мій чоловік військовий.
— А-а, то ви одружилися?! Ґратулюю!..
— Запізно трохи: я вже п'ять місяців замужем, — гордо сказала Варя.
— Он як?! Ну, а все ж таки, як то кажуть: "Ліпше пізніше"...
— Дякую. А ви куди?
— Я? — трохи зам'явся Ігор. — Приїхав у справах і оце хочу відвідати Кобзаренків. Ви, часом, не були в них?
Обличчя Варі розтягнулося вдовжину так, що готове було роздертися по лінії її широкого рота, а очі враз скаменіли.
— Я-я-к?! — спитала зі страхом. — То ви нічого не знаєте?!
Поки вона договорила своє питання, Березовський, властиво, знав уже багато й відчув напад холодних дрижаків і охлялости в колінах, але все ж видобув у собі настільки сил, що відповів:
— Ні, не знаю. Знаю лишень, що Григорій Степанович був хворий і два місяці лікувався. А... що з ним? Помер?
— Коли б же просто помер!.. А то згинув під парканом, як волоцюга, — стишеним голосом відповіла Варя, і в очах її виступили сльози.
— Та що ви, Варю?! — жахнувся Ігор. — Як же то?.. Коли ж то?..
— Щось із два місяці тому, чи що... З п'янства він загинув...
— З п'янства? Але ж... Як же?.. Та ж він лікувався!..
— Лікувався, приїхав здоровий, а потім запив ще гірше. Через Пульку...
— Що?! Через Марусю? — Ігор відчув, що блідне, бо серце його раптом зупинилося.
— Ех, та не грайте ви комедії переді мною! — нараз із пристрасною ненавистю вибухнула Варя. — Прикидаєтеся святим та божим незнайкою! Всі сусіди бачили, як ви з Пулькою женихалися. Звели дівчину та й покинули, безсовісний! Що їй, бідній, лишалося робити? Забрала свої манатки та й поїхала в село. Кобзаренко вернувся і застав хату замкненою, а ключ у сусідів. Ті йому й оповіли, безмозкі, все, що бачили і чого не бачили. Старий з горя як запив, як запив, то два тижні пив без перерви. З розуму зійшов цілковито. Усе якісь порубані зелені чоботи носив і одного дитячого черевика та плів про вдячність щось таке, що купи не трималося. Так з тими чоботами і з тим черевиком за пазухою і помер. Пулька, як приїхала на похорон, хотіла на себе руку наложити, але якось її відговорили. А все через кого? Через вас! Ех, зводник ви — от що! Не знаю навіть, навіщо я вам руку подала. Ідіть к чортам собачим!..
Обернулася і пішла. Потім щось надумалася, оглянулася, плюнула демонстративно і пішла знову.
А Ігор непорушно стояв. Він бачив плювок Варі, і йому самому захотілося наплювати собі в обличчя, завити, закричати на цілу вулицю, що він — негідник і вбивця. І, — о іроніє! — чи ж він не сказав колись Кобзаренкові: "Я вас ніколи не вб'ю? Сказав. Сказав і вбив. Вбив жорстоко, стоптавши йому наперед його гордість, його надії, вирвавши йому його одиноке "серце в грудях". Дарма, що не думав так зробити, дарма, що те "серце" любив безмежно, але стоптав! Стоптав, бо так розумів його вчинок батько.
Рушив з місця і пішов, як п'яний, дивуючись, що земля не розступається під його ногами, що його не шмагають пообламувані, голі віти дерев, що на нього не валяться доми й електричні стовпи, хоч він того бажав. Ах, як бажав!..
І, здається, що він скінчив би з собою, коли б не наткнувся припадково на цибатого Веретелюка, який чи не одинокий мав щастя дістати посаду в місті. Як воно там було докладніше, цього він уже собі не пригадував, тільки Веретелюк силоміць затягнув його до себе і, перш усього, влив у нього майже повну склянку горілки.
Випивши, Ігор почав був звірятися зі свого нещастя, але Веретелюк його урвав:
— Лиши, Ігорю, я знаю все...
— Знаєш?!
— Знаю. Це вже, либонь, і ціле місто знає — і почав міряти свою убогу кавалерську кімнатчину від вікна до дверей — цілком так, як робив це у гуртожитку.
Ігор сидів, стиснувши скроні руками і чекав, поки горілка вдарить в голову, затуманить мозок і заллє собою вогонь муки. Але вона, замість того, йшла в ноги, наливала їх свинцем, а голова, як була тверезою, так і лишилася, і в грудях, як пекло, так пекло і далі.
— Євгене, — обізвався, — я покінчу з собою!..
— Це, звичайно, найлегше, — спокійно відізвався Каланча, не перестаючи ходити, — і для боягузів — найкращий вихід. Я б і сам тобі порадив повіситися, коли б мова йшла про твою виключно користь. Але думаю про ту дівчину...
— Що думаєш?
Веретелюк підійшов до столу, налив собі на денце склянки горілки, випив, тоді налив удруге майже повну і підсунув Ігореві.
— Пий ще — легше буде — і заходив знову по кімнаті.
— Покінчити з собою, братику, не штука, — почав по паузі своїм низьким глухуватим голосом. — А ти тільки подумай, що з Марусею буде? Вона ж любить тебе.
— Євгене, мовчи!..
— Ні, не мовчатиму, а ти будь чоловіком, а не ганчіркою, і вух не затикай — не поможе!
Став перед Ігорем і важко поклав йому руку на плечі:
— Слухай, Ігорю, не дурій і не думай зробити гіршого, ніж зробив досі. Дівчині досить того, що вона пережила. Я дам тобі адресу, їдь до неї і одружися, бо будеш ти останнім сукиним сином, як цього не зробиш!
— Одружитися?! — сахнувся Ігор. — Після того, що сталося, насмілитися просити про одруження?!
— Це твій обов'язок, братику. Хоч би вона мала тебе калошею по пиці витріпати, як того Комісарова, але просити мусиш! Просити і перепросити!
— Вона мене не схоче бачити...
— Вона, Ігорю, тепер нікого не має...
— І я мав би з того скористати?
— Вона любить тебе, кажу ще раз!
Ігореві горілка починала добиратися до голови, і він потер чоло.
— Чекай, — сказав, — чекай... Василь був тоді щось жартував на тему, що більше не хоче женитися... А ти також... Адже, ми з Марусею були одружені! ..
— Ти ще розумієш, що говориш, чи вже ні? — поцікавився Веретелюк, перехиляючи голову.
— Розумію! — патетично вдарив себе .в груди Ігор. — Ми одружилися! Але форма... Яке кому діло до того, яку форму прийняло наше одруження?!.
— Воно прийняло отаку форму — о! — і Веретелюк показав дулю. — Коли б ви були одружені, як належиться, не дійшло б воно до того, до чого дійшло!
Ігор закрив обличчя руками і почав плакати.
— Я не переживу того! — вистогнав. — Я накладу руку на себе!
Хотів ще щось сказати, але не вспів, бо Веретелюк ухопив його за петельки, як то зробив колись по тій антирелігійній доповіді, і поставив на ноги.
— Слухай, — сказав грізно, — слухай добре, що казатиму! Тобі мало того, що наробив, а хочеш ще й своє життя покласти на її сумління?! Мало їй батькової смерти?! Ні-і! Мусиш жити! Мусиш жити, хоч би й як не хотів, хоч би вона тебе ногою відкинула від свого порога!
— Євгене, ти не знаєш, що то значить — мати чиєсь життя на своєму сумлінні! — хлипав Ігор.
— Не знаю, але уявляю, а тому й кажу тобі, щоб не робив дурниць! Сідай і слухай далі!
Ігор покірно сів і чекав, а Веретелюк, походивши сюди й туди, знову зупинився проти нього і почав лагідніше:
— Ти, друзяко, не бери собі всього на своє сумління.